Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Пізній вечірній вітерець задуває у моє вікно. Приносить приємну прохолоду після спекотного дня.

Я вдаю, що в мене болить голова, і пропускаю вечерю з іншими дівчатами. Після Фіннового уроку я морально виснажена, але могла би потренуватися ще кілька годин, перш ніж перепочити. Правду кажучи, я не хочу бачити, як інші дівчата заграють із Себастіаном. Не хочу бачити, як він фліртує з ними, усміхається їм так, як усміхався мені. І не хочу думати про те, що з однією із цих дівуль він пов’яже своє майбутнє.

Я дивлюся на зоряне нічне небо, коли раптом хтось стукає у двері. Три удари. Пауза. Два удари.

Я усміхаюся, впізнаючи секретний стукіт Себастіана:

— Заходь.

Двері привідчиняються, і Себастіан зазирає до кімнати:

— Ти сама?

Я киваю.

— Служниці вже пішли спати.

Тепер Себастіан заходить до кімнати, випроставшись на повний зріст. Він у червоно-коричневих шкіряних штанях і білій сорочці, розстібнутій на шиї, щоб було видно його сяйливу шкіру. Біле розпущене волосся лежить на плечах, а від його усмішки моє серце стискається в тузі за тим, чого я не можу мати й не повинна хотіти.

Себастіан витягує щось з-за спини, і я не вірю власним очам, коли бачу посріблене дзеркало. Воно точнісінько таке, як те, що я заховала під матрацом.

— Це… це справді воно?

— Дзеркало Виявлення.

Себастіан простягає його мені.

Щойно я торкаюсь пальцями холодного металу, моє серце починає шалено калатати. Я вже на крок ближче, Джас.

— Ти… аж тремтиш, — говорить Себастіан.

Я відриваю погляд від свого відображення й дивлюся на нього.

— А як інакше?

Він сором’язливо всміхається:

— Ти дивуєш мене. Ти ж ненавиділа мій світ. Я не очікував, що тебе аж так зацікавлять наші священні реліквії.

Чистісінька правда. Я важко ковтаю.

— Здається, що довше я тут, то більше мені хочеться зрозуміти його? — я не можу вимовити ці слова інакше, ніж запитанням.

Себастіан довго мовчить. Я недоладно всміхаюся йому й уже починаю відвертатися, коли він раптом говорить:

— Це аж так жахливо?

— Що?

Себастіан розводить руками, вказуючи на кімнату, на палац, можливо, навіть на цілий Двір.

— Бути тут. Я знаю, ти ніколи не хотіла потрапити сюди, але хіба ти… не щаслива?

— Я не буду щасливою, доки не знайду Джасалін.

Себастіан опускає голову й потирає потилицю.

— Так, звичайно. Я це розумію.

Я жахлива.

— Вибач, Себастіане. Я не те хотіла сказати…

На його обличчі з’являється вираз страждання, він змучено запитує:

— Та невже?

Я хочу заперечити, але він зупиняє мене, піднявши руку.

— Хочеш спробувати? — киває він на Дзеркало. Я навіть не помітила, що увесь цей час притискаю його до грудей.

Я важко ковтаю, підіймаю Дзеркало й розглядаю своє відображення. Сьогодні ввечері я попросила служниць залишити моє волосся розпущеним, і тепер кучері диким безладом в’ються навколо мого обличчя, а не лежать ідеальними локонами на плечах. Але моє лице… воно змінилося, відколи я прибула у цей світ дев’ять днів тому. Багато смачних страв та спокійний сон пішли мені на користь. Темні кола під очима зникли, а щоки вже не такі запалі. Я тут розцвітаю, а як там Джас? До цього моменту я не усвідомлювала, що боюся знати відповідь на це запитання.

— Як працює Дзеркало?

— Воно показує тобі все, що хочеш побачити. Принаймні повинно. Я ще ніколи не чув, щоб хтось зі смертних використовував його, — погляд Себастіана м'якшає, і він заохочувально киває. — Накажи йому, що показати.

— Покажи мені Джасалін, — тихо кажу я.

Повітря навколо Дзеркала міниться магією, а сама реліквія ніби вібрує в моїй руці, й відображення змінюється. Тепер у ньому я бачу розкішну спальню. Ніби дивлюся у вікно. Джасалін сидить біля туалетного столика, усміхаючись своєму відображенню, а служниці розчісують їй волосся. Звук, який зісковзує з моїх губ, — це наполовину плач, наполовину зойк.

Вона має гарний вигляд, Її щоки розчервонілися від сміху, а обличчя розповніло, наче вона, як і я, краще харчується у Фейрії.

— Я скучила за сестрою, — говорить Джас, усміхаючись дзеркалу. — Ви обидві їй би сподобалися.

Служниця, яка розчісує волосся, зустрічається з нею поглядом у дзеркалі й усміхається:

— Не сумніваюся, ви скоро знову будете разом.

Джас прикушує нижню губу:

— Сподіваюсь. Я так багато всього хочу розказати їй.

Картина блякне, і я знову бачу в Дзеркалі тільки себе.

— І що там?

Я піднімаю погляд, Себастіан вичікувально дивиться на мене.

— Ти нічого не чув? — запитую я.

Себастіан хитає головою:

— Я не можу бачити те, що бачиш ти. А якщо Дзеркало триматиму я, ти не зможеш побачити те, що бачитиму я. То спрацювало?

Я киваю і навіть не намагаюся приховати широку усмішку, що розпливається моїм обличчям.

— З нею все гаразд. Вона сумує за мною, але з нею все добре і, схоже, їй комфортно. Вона не… — у мене стискається горло, і, здається, останнє слово я проштовхую, докладаючи зусиль, — сама.

Себастіан зітхає.

— Добре, — каже він радше до себе, ніж до мене. — Годі в нас ще є трохи часу.

Я знову притискаю Дзеркало до грудей

— Дякую, Себастіане. Щиро дякую тобі за це.

— Будь ласка, — ніжно відповідає він. — Я лише хотів, щоб ти була щасливою, почувалася тут у безпеці та вірила, що я роблю все можливе, аби повернути Джас. — Себастіан робить крок уперед, його погляд прикутий до мого обличчя, і моє серце починає гупати. — Прогуляємося?

Я глибоко вдихаю:

— Залюбки.

Кажу собі, що приділяю йому лише увагу, необхідну для того, щоб він дозволив мені залишитися. Кажу собі, що роблю це, щоб підготуватися й дістати наступну реліквію для короля. Але я сумувала за Себастіаном останні декілька днів. Я не бачила його, відколи піднялася на тренувальний ринг і попросила Дзеркало. Я була з Претою, поки він був невідомо де, і мені бракувало його заспокійливих усмішок. Його тепла.

Я оглядаю Дзеркало.

— Я залишу його тут, щоб ніхто не побачив.

Себастіан киває:

— Звісно.

Я відчиняю шухляду в комоді й обережно кладу туди Дзеркало. Тільки зараз помічаю, що вже переодягнулась у піжаму, і вмить усвідомлюю:

— Певно, мені треба одягнути щось пристойніше.

— Ти маєш чудовий вигляд.

Стоять спекотні літні ночі, тож на мені вільні рожеві штани, які сидять низько на стегнах, і тонка сорочка з круглим вирізом, без рукавів та з прозорим мереживом на животі. Я вигинаю брову й кажу:

— Чи не подумають слуги, що неприйнятно гуляти з принцом у піжамі? Та й загалом вигляд у мене жахливий.

Погляд Себастіана пливе по мені так повільно, ніби пестить кожен сантиметр мого тіла.

— Ти прекрасна в будь-якому одязі.

Жар спалахує на моїх щоках і розливається внизу живота. Себастіан підступає ближче, і кожна клітина мене завмирає в очікуванні.

— Якщо хочеш, я міг би використати магію, щоб ніхто нас не бачив.

— Ти… ти можеш таке зробити?

Окрім його нападу на барґеста та знеболення моєї рани згодом, я більше не бачила, щоб Себастіан використовував свою фейрівську магію.

Усміхаючись, він клацає пальцями.

— Готово.

Я недовірливо примружуюсь.

— Але я однаково можу тебе бачити.

— І я тебе, — його очі повільно ковзають моїм обличчям, ніби він хоче сказати, що й не хотів би інакше. — Але більше ніхто нас не побачить і не почує наших розмов. Ти мені віриш?

Це складне запитання, на яке я досі не можу відповісти. Доки не прийшла сюди й не дізналася, ким насправді є Себастіан, я повністю і беззастережно довіряла йому. Та він зрадив мою довіру. Але зараз?

Він віддав мені Дзеркало, щоб я могла побачити Джас, і сам продовжує її пошуки.

Здається, так легко знову довіритися йому. Можливо, занадто легко.

Ніби відчуваючи хід моїх думок, Себастіан рвучко підводить голову.

— У нас вийде. Я поверну Джас. Обіцяю тобі.

Він простягає руку, і я беру її, відчуваючи тепло його шкіри та шорсткість пальців, що стискають мої.

Ми виходимо в коридор, тримаючись за руки, оминаємо вартових і слуг, які вкладаються спати. Ніхто не бачить нас крізь чари Себастіана. Цікаво, що б він подумав, якби знав, що я теж володію магією, хоч поки що менш ефективною та нетривкою? Колись він був би першою людиною, якій би я хотіла розповісти про свої сили. Тепер я вдячна, що сама не дізналася про них у Фейрскейпі. Я б точно розбовкала про це Себастіанові, й тоді пошук реліквій у палаці його матері став би неможливим.

— Не проти прогулятися в саду? — запитує він.

Я прикушую губу й опускаю погляд на свої босі ноги.

— Мені повернутися по черевики?

— Сад доглянутий. У ньому цілком безпечно гуляти босоніж.

Зізнатись, я не уявляю нічого приємнішого, ніж гуляти в місячному світлі теплої ночі, відчуваючи прохолодний дотик трави до ніг. Я стискаю руку Себастіана, і через скляні двері ми виходимо у величезний сад внутрішнього двору. В усьому палаці їх незліченна кількість. Я вже проходила повз цей сад, та ще не гуляла в ньому.

Ми йдемо до центру. Я зупиняюся у світлі півмісяця. Заплющую очі, глибоко вдихаю, наповнюючись ароматом троянд і лілій. Я ладна заприсягнутися, що цієї миті відчуваю навіть запах місячного сяйва.

Розплющивши очі, бачу, що Себастіан уважно дивиться на мене.

Я почуваюся дурепою і запитую:

— Що?

Себастіан важко ковтає:

— Обожнюю спостерігати, як ти розслабляєшся. Ти не часто це робиш, але коли робиш… — він торкається моєї шиї. — Ти незрівнянна.

Його пальці торкаються моєї шоки і затримуються біля вуха. На секунду мені здається, він от-от запустить їх у моє волосся… нарешті знову торкнеться своїми вустами моїх. Але Себастіан відсторонюється, розвертається і задивляється на фонтан, що дзюрчить посеред клумби з трояндами.

Розчарування пронизує мене. Я схиляю голову й намагаюсь опанувати себе, згадати, для чого я тут, що мені потрібно від Себастіана — і це не поцілунок.

— Я знаю, ти ніколи не хотіла жити у Фейрії, — веде Себастіан, не відриваючи погляд від фонтана. — Але… Я хочу знати, чи не думаєш ти, що могла би бути щасливою у цьому світі? Хочу знати, чи ти б… якби мені пощастило вмовити тебе лишитися тут зі мною.

Жити із Себастіаном. У Фейрії. Вічність. Він хоче, щоб я стала розпещеною принцескою, замкнулась у своєму замку й ігнорувала незліченних слуг, які гарують, щоб забезпечити мені безжурне існування? Навіть якщо слуги в Золотому палаці живуть краще, ніж я уявляла, як я можу бути частиною світу, в якому до багатьох людей ставляться як до товару?

Невже Фінн має рацію і мене так легко вмовити на подібне життя?

Ні. Хоч у глибині душі я хочу бути із Себастіаном. Байдуже. Не про таке життя я мрію.

Але щоб залишитися в замку, треба переконати його, що я можу передумати.

Нехай навіть сказана йому брехня робитиме мені болісно.

— Це важко, — шепочу я, і правда цих слів бринить у моєму голосі. — Я би збрехала, якби сказала, що готова погодитися на життя у Фейрії.

Себастіан опускає голову. А я так хочу, щоб він дивився на мене.

— Але я не хочу залишати тебе, — продовжую і сама розумію, що це правда. — Можеш дати мені трохи часу?

Нарешті Себастіан обертається й підводить голову. Ці очі кольору морських хвиль, здається, зазирають прямо в мою душу.

— Можу. Якщо ти справді хочеш подумати про життя у цьому світі.

Моє серце сильно калатає, розганяючи в крові почуття провини. Я скажу йому стільки правди, скільки зможу.

— Так легко уявити життя з тобою, Басті. Але все інше для мене складно.

Він хитає головою, і я помічаю щось схоже на здивування в його очах.

— Дякую.

— За що?

— За те, що пробачила мені. За те, що ти зі мною тут і зараз. Я це дуже ціную.

Я важко ковтаю. Я не заслуговую на тебе. Ти не повинен довіряти мені.

Себастіан знову бере мене за руку, підводить до кам’яної лавки. Ми сидимо разом, гріємося в місячному світлі, ні про що не розмовляємо й вдихаємо пахощі квітів.

Ніч завжди була моєю улюбленою частиною доби, але в цей час у Фейрії мої сили приємно лоскотали шкіру, і, здавалося, що я могла літати. А поруч із Себастіаном відчуваю, що можу бути щасливою.

— Мама любить ці сади, — каже Себастіан. — Коли вона була молодшою, проводила кожну вільну хвилину поміж квітів. Батько часом знаходив її тут посеред ночі й забирав назад до ліжка.

— Коли я представлялась твоїй матері, вона згадувала твого батька. Казала, що в тебе таке саме ніжне серце, як у короля Кастана. Закладаюсь, він пишався би тобою.

— Я теж хочу так думати.

— Що з ним сталося?

— Його вбили кілька років тому під час замаху на вбивство мами.

Я зойкаю:

— Хто зробив це?

— Кілька фейрі, які порушили клятву нашого Двору й перейшли на бік Немилостивих.

Я тремчу, але не від вітру, а від пекучого відчуття провини. Нічого гаяти час на роздуми, чи хочу я мати майбутнє із Себастіаном. Якби він знав, що я працюю з Немилостивим принцом і незугарною ватагою його друзів, нашим стосункам негайно настав би кінець.

— Вибач, — шепочу я, хоч і знаю, що вибачень недостатньо для такого обману.

Себастіан зітхає:

— Війна може закінчитися, але напруга між нашими Дворами більша, ніж будь-коли. Дехто вважає, аби виправити все, необхідно скасувати монархію обох Дворів і почати все з нуля.

— Ти в це віриш?

Він задумливо вивчає мене.

— Я вірю, що настає час змін. І що хороший лідер зміг би об’єднати обидва Двори. — Себастіан хитає головою і підводиться. — Досить політичних розмов на одну ніч. Ходімо повернемо тебе до кімнати.

Дорогою до палацу я мовчу. Щойно ми опиняємося всередині, я починаю сумувати за нічним повітрям і самотою саду.

Назустріч нам до бальної зали поспішають декілька дівчат в обтислих сукнях. Оскільки королеви немає і моя присутність не обов’язкова, я і забула, що сьогодні ввечері мають бути танці. Мої служниці, мабуть, уже в кімнаті й чекають, чи не минув мій головний біль, щоб вирядити мене, як ляльку.

— Хіба ти не повинен приєднатися до них? — запитую я Себастіана, сподіваючись, що він не помітить у моєму голосі нотки ревнощів.

Він пронизує мене поглядом.

— Здається, ми обоє знаємо, що я краще проведу ніч із тобою.

У моєму животі знову пурхають метелики, але я не звертаю уваги на це відчуття й штовхаю Себастіана плечем.

— Безсоромник!

Я прикушую губу, щоб стримати запитання, яке не давало мені спокою весь день.

— То що? — запитує Себастіан. — Я знаю цей погляд. Про що ти думаєш? — він усміхається, бере мене попід руку і веде на кухню. Коли він так на мене дивиться, дуже легко побачити в ньому того хлопця, якого я знала вдома. Якби ж так само легко було забути все інше.

— Ти говорив, що планував повернутися по мене у Фейрскейп.

— Я так і зробив би.

Себастіан заводить мене до кухні. Вона безлюдна, зовсім, як минулого разу, проте сьогодні в повітрі шириться запах смаженої курки, гарбуза й тушкованого м’яса — гірко-солодке нагадування про розманіжене життя в палаці.

— І як би це було, Басті? Чи ти планував повернутися додому, вибрати собі дружину, а потім уже одруженим чоловіком зустрітися у Фейрскейпі зі мною?

Себастіан розправляє плечі.

— Я голодний. А ти?

— Не уникай запитання.

— Я і не уникаю. Але мені треба перекусити, — він усміхається і вказує пальцем на великий холодильник біля стіни. — У нас є морозиво. Свіже.

Мій рот вмить наповнюється слиною. Пам’ятаю смак морозива з дитинства. У Фейрскейпі це не пересічне задоволення. Свіже молоко коштує дорого, а морозиво треба з’їсти одразу, щойно його приготують. Лише в найбагатших сім’ях Елори є холодильні камери, де можна зберігати заморожені ласощі. То он, як воно, жити у Фейрії? Мати морозиво в кожній кухні? Закінчувати кожен день цією вершковою смакотою, що тане на язиці? Я вигинаю брову і вдаю, що думаю над пропозицією Себастіана, не зізнаючись, що в мене вже слина тече.

— А який смак?

— У нас багато смаків, але якщо я правильно пам’ятаю, ти любиш усе шоколадне.

Його слова змушують мене почуватися вразливою, і я раптом знову згадую про свою піжаму та босі ноги. Минулого року Себастіан приніс мені шоколад на день народження. Купив в одного з продавців на ринку зовсім маленьку порцію. Це була така розкіш, і здавалося, що це навіть занадто, але такий продуманий жест змусив мене ще більше закохатись у нього.

— Шоколад — це добре.

Себастіан дістає дві миски та ложки. Я сміюся.

Він усміхається мені у відповідь:

— Чого ти?

— Я завжди думала, що, коли справа доходить до виснажливих завдань, як-от надлубати морозива, фейрі використовують магію.

Або своїх слуг.

— Це була би просто показуха, — підморгує Себастіан.

Якщо магія — це життя фейрі, як пояснив Фінн, можливо, вони не використовують її так необачно.

Себастіан накладає в кожну миску величеньку порцію шоколадного морозива, а тоді простягає мені одну.

Ми мовчки їмо, притулившись до протилежних столів, зовсім як коли пили чай. Моя миска вже наполовину порожня, коли Себастіан нарешті знову заговорює:

— Я планував повернутися, коли зможу звільнити вас від того контракту. Правду кажучи, я ніколи не дозволяв собі загадувати аж так далеко. Знав, що ти зненавидиш мене, коли дізнаєшся, хто я. Але я пообіцяв собі: щойно отримаю владу, допоможу тобі — хотітимеш ти цього чи ні.

Я хочу запитати, чому він не допоміг нам раніше. Він же принц. Але, зважаючи на все, що він зробив для мене, це було би запитанням невдячної нахаби. Тож я мовчки розмішую в мисці підтале морозиво.

— Коли ми повернемо Джас, ти міг би знайти спосіб, щоб вона залишилася тут на деякий час? Можливо, не відразу, можливо, ти досі обиратимеш наречену, але… згодом? Я хочу, щоб вона пізнала, яким може бути життя. Коли ми повернемося в людський світ, я навіть приблизно не зможу створити їй такі умови.

Я радше відчуваю, ніж бачу, як Себастіан підходить до мене. Одним пальцем він підіймає моє підборіддя, щоб наші погляди зустрілися.

— Коли я стану королем, ти і твоя сестра отримаєте довічне запрошення залишитися в палаці.

Решта несказаних слів зависає у повітрі: якщо я буду його дружиною, мені не доведеться чекати, доки він стане королем. І насправді… Якщо бути чесною, це доволі заманлива можливість. Якби тільки на це не довелося обміняти мою свободу.

Я мовчки доїдаю морозиво, застрягнувши в полоні власних думок. Коли я закінчую, Себастіан ставить наш посуд у раковину та проводить мене назад до моєї спальні.

— Дякую за сьогоднішній вечір, — каже він, коли ми зупиняємося біля моїх дверей. — Було приємно лишитися з тобою наодинці, хоч ці хвилини й пролетіли надто швидко.

— Це справді було приємно, — визнаю я. — Дякую тобі.

Він опускає погляд на мої губи й розтуляє свої.

Слова Фінна звучать у моїх вухах. «Ти за кілька солодких обіцянок і сонливих сцен від шлюбу з принцом. Усі це знають».

Я відступаю.

— Добраніч, Себастіане.

* * *

Я сплю з Дзеркалом під подушкою і очікую, що в кімнаті ось-ось з'явиться гоблін Мордея.

Та нічого не відбулося.

Наступного дня після сніданку я, прикриваючись вигадкою про головний біль, пропускаю заняття з «наставницею» і чекаю в кімнаті, не випускаючи Дзеркало з рук. Я хочу якомога швидше віддати його королю, щоб уже шукати наступні реліквії.

Але схоже, що гоблін Мордея працює за власним розкладом.

Я годинами зазираю в Дзеркало, щоб побачити Джас. І доки лежу в ліжку, очікуючи гобліна, дозволяю собі знову подивитися. Сьогодні Джас шиє, п’є чай і сміється зі служницями.

Я заплющую очі й притискаю Дзеркало до грудей. Чи справді про неї так добре дбають?

Мені хочеться у це вірити, але в глибині душі лишається неприємна пересторога, яка повторює, що не слід так легко довіряти цій магії. Навіть Себастіан не був упевнений, що в моїх руках Дзеркало спрацює. То звідки йому знати, що я можу довіряти побаченому? Однак мені потрібно упевнитися, чи з Джас усе гаразд.

Я сідаю на ліжку. Це має бути нескладно. Дзеркало досі в мене, тож я можу його перевірити.

— Покажи мені Себастіана.

Моє відображення зникає, і я дивлюся на Золотого принца.

Він сидить за письмовим столом у своїх покоях. Із серйозним виразом обличчя зосередився на книзі перед собою.

Я зістрибую з ліжка й міняю Дзеркало на фальшивку, а тоді вибігаю з кімнати і щодуху біжу замком.

На півдорозі мене немов громом вдаряє. Що як Себастіан поворухнеться раніше, ніж я встигну до нього? А якщо він здогадається, що дзеркало, яке я повертаю, — підробка? З кожним новим сумнівом я біжу дедалі швидше, тож біля його кімнати вже задихаюся.

Вартовий біля дверей помічає мене, усміхається і схиляє голову:

— Леді Абріелло.

— Він тут?

Вартовий киває:

— Так, міледі. Я можу провести вас. Він сказав, що завжди вам радий.

Вартовий відчиняє переді мною двері, і я входжу до кімнати. Востаннє я була тут, коли на мене напав барґест. Але тієї ночі не могла повного мірою оцінити красу його помешкання. Я вже звикла до розкоші замку, та, попри це, покої Себастіана просто приголомшують — меблі з темного дерева, відпочинкова зона завбільшки як увесь перший поверх мадам Вівіас, вікна аж до стелі.

Себастіан сидить за столом і має точнісінько такий самий вигляд, як у Дзеркалі. Я ледь не тану від полегшення. Дзеркало працює. З Джас усе добре.

Себастіан відриває погляд від книжки і всміхається мені:

— Привіт, Брі.

Я не намагаюся приховати усмішку. Тепер, коли я знаю, що про Джас добре піклуються, величезний тягар упав із моїх плечей. Я хочу танцювати.

— Привіт.

Себастіан згортає книжку, яку читав, і, відштовхнувшись, підводиться зі стільця.

— Мені сказали, що ти захворіла і скасувала сьогодні зустріч із наставницею. З тобою все гаразд?

Я киваю, у голові трохи паморочиться.

— Я просто втомилася.

Себастіан заправляє коротше пасмо волосся мені за вухо. Воно однаково не тримається, але я думаю, він не проти такого приводу, щоб торкнутися мене ще раз.

— Я вчора затримав тебе до пізньої ночі. Пробач мені.

— Не вибачайся, — я простягаю йому копію Дзеркала. — Учора ввечері я забула повернути це тобі.

— Точно. Я трохи… відволікся, — він усміхається, бере в мене дзеркало, і наші пальці торкаються. — Мені неприємно втрачати миті, коли ми разом, але в мене запланована зустріч, на яку я мушу потрапити.

Я відступаю.

— Звичайно. Вибач, не хотіла тебе затримувати.

— Я натрапив на слід Джас, — Себастіан ховає дзеркало в шухляду. — Треба зустрітися з одним зі своїх інформаторів.

— Що ти робитимеш, коли дізнаєшся, де вона?

Його очі кольору моря стають крижаними:

— Усе, що повинен.

Моє серце стискається. Я виконуватиму вимоги Мордея заради звільнення Джас, але якщо Себастіанові вдасться якось звільнити її до того, як я заберу всі три реліквії, так навіть краще.

— Будь обережним, — шепочу я. — Чула, король Тіней дуже підступний і налаштовує твоїх підданих проти тебе. Будь обережним.

— Обережним? — його велика долоня торкається мого обличчя, і він усміхається мені. — Невже Абріелла Кінкейд хвилюється за долю нікчемного фейрі?

— Ти не нікчемний, — відповідаю я, обертаюсь і швидко виходжу з кімнати. Я усе-таки хвилююся. Надто хвилююся.

* * *

Хотіла би я знати, як зв’язатися з королем. Більшу частину дня простирчала самотою в кімнаті, а його гоблін так і не з’явився по Дзеркало. Мені спадає на думку, що, можливо, він не може увійти до замку, тож я кажу служницям, що хочу прогулятися.

Вийшовши назовні, я проминаю сади й доходжу аж до того місця, де раніше мене покинув гоблін Мордея.

Я чекаю. Тупцяю на місці. Лежу на траві й дивлюся на хмари, підставивши обличчя теплим променям призахідного сонця.

Гоблін не з'являється.