Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Щойно я заходжу до нашої кімнатки в підвалі, Джас кидається мені на шию.

— Брі! Ти вдома!

Насправді наша кімната — лише комірчина з ліжком. Коли мадам Ві переселила нас сюди, ці голі бетонні стіни викликали в мене напади клаустрофобії. Та поступово ми обжилися.

Повісили над ліжком витканий Джас гобелен, заставили хиткий комод усілякими дрібничками, цінними лише для нас: чудернацькими камінчиками і блискучими клаптиками тканини.

Я обіймаю сестру, відчуваю, як від неї пахне свіжою білизною. Джас лише на три роки молодша, та для мене вона завжди та маленька дівчинка, яку я винесла з будинку, охопленого полум’ям.

Джас відпускає мене й усміхається. Її карі очі яскраво сяють, гладеньке каштанове волосся, як завжди, зібране в акуратний пучок на потилиці. Молодша сестра — повна моя протилежність. Джас — м’яка краса і життєрадісність. Я — гострі кути і впертість. Навіть моє волосся кольору полум’я, як гнів, що я ношу всередині себе.

— Я чула тебе нагорі, — говорить Джас. — Я би допомогла, але мала працювати над обновами для Стелли та Кассії, — вона киває на сукні, що висять на вішаку в кутку.

— А що трапилося з вісімдесятьма іншими сукнями, які в них є?

— Вони нікуди не годяться! — Джас переходить на фальцет, передражнюючи наших кузин.

Я думала, що надто виснажена для веселощів, але не можу стримати сміх. Хоч би якими невдачами повнився мій день, хоч би які покарання чекають на мене завтра через пропущений платіж, я рада бути вдома. Бути поруч із Джас, яка на диво бадьора, як для такої пізньої години. Я примружую очі.

— То чому ти така схвильована?

— Невже ти не чула? — акторка з Джас нікчемна. Її широка усмішка видає, що сестра має якусь грандіозну новину.

Я сьогодні працювала весь день. Окрім короткого візиту до Нік і Данії, я більше ні з ким не говорила. Люди, на яких я працюю, переконані, що прислуга повинна бути нечутною і непомітною.

— Чула про що?

Джас ледь не стрибає на місці.

— Уже через день королева Арія відкриє портал до Двору Сонця. Вона забезпечить людям безпечний прохід до Фейрії, щоб усі могли побувати на святкуванні в замку.

— Що? Навіщо?

— Королева хоче знайти своєму синові людську наречену.

Не приховуючи огиди, я пирхаю:

— Хто б сумнівався.

Багато речей підвладні магії фейрі, але не розмноження, а без нащадків їхні роди вимруть. І без того чимало безсмертних згинули у Великій війні фейрі. Так їм і треба.

— Ти справді нічого не чула? Дівчата на роботі тільки про це й говорять. Бал Фейрі. Нас завалили терміновими замовленнями бальних суконь.

— Тоді нагадаєш мені триматися подалі від порталів.

Джас сміється з мого цинізму.

— Брі! Це ж Милостивий Двір. Вони хороші фейрі! Фейрі світла й радості.

— Ти не можеш бути впевненою у цьому, — різко відповідаю я. — Не можеш знати, хороші вони чи ні.

Усмішка Джас зникає.

Я дурепа.

Останнє, що я зараз хочу, — починати суперечку.

— Вибач. Я просто втомилась.

Дуже втомилась.

— Поглянь на свої руки, — Джас обережно проводить великим пальцем по моїх зашкарублих долонях. Шкіра на них потріскалася від їдких мийних засобів. — Ти справді хочеш просидіти у цьому підвалі до скону?

— Джас, кожен, хто піде до світу фейрі — самогубець. Ти знаєш не гірше за мене: не існує хороших фейрі. У них просто різний рівень зла та жорстокості.

— Тоді вони не надто відрізняються від людей, — Джас відпускає мої руки. — Я чула, про що ти говорила з мадам Ві. Скоро час платити оренду, хоч як ти й намагаєшся приховати це від мене…

— Я не хотіла, щоб ти хвилювалась.

Це правда.

Єдине, чого я прагну, — захистити мою маленьку сестричку, зберегти її оптимізм і веселу вдачу.

Джас любить мене, навіть коли я нестерпна буркотуха, і часом мені здається, що я не заслужила такої сестри.

— Умови контракту я знаю не гірше за тебе, — відповідає Джас. — Мадам Ві продовжить додавати відсотки, і тільки диво врятує нас від неї.

— І ти сподіваєшся, що цим дивом для нас стануть фейрі? Тоді вже краще піти в підпільне казино і випробувати нашу удачу в картах.

Джас обертається до лавандової сукні в кутку і розгладжує тканину на глибокому декольте.

— В однієї дівчини, з якою я працюю, є кузина, котра закохалася у золотого лорда фейрі. Та кузина може вільно повертатися додому і відвідувати свою сім’ю. Вона щаслива.

— Ти не помічала, що такі історії завжди трапляються зі знайомими знайомих? — я намагаюсь говорити спокійно. — Жоден із тих, хто розповідає їх, насправді не знає людини, якій би пощастило зустріти хорошого фейрі.

Джас облишила сукню і тепер ображено зиркає на мене.

— Добрих фейрі більше, ніж поганих. Так само, як і людей.

Я однаково не вірю, що це правда.

— Нехай навіть так, але бал? Усі ці сукні та вишукані штучки? Навіть якщо забути про цю маячню з фейрі, ти ж не думаєш, що я піду на бал вражати якогось самозакоханого принца? Краще підвісь мене за нігті на ногах.

Джас закочує очі й опускається на край ліжка.

— Тобі не обов’язково іти, але я хочу.

Я вловлюю нотки впертості в її голосі. Вона піде на бал, байдуже, дозволю я чи ні. Щоб опуститися на ліжко поруч із Джас, мені навіть не треба ступати повний крок — така крихітна наша кімната. Я падаю горілиць і витріщаюся на стелю.

— Мені це не подобається.

— Я так і думав, що ви ще не спите.

Ми з Джас одночасно обертаємося. Щойно я бачу кремезну постать Себастіана, що затуляє увесь дверний прохід, залишки адреналіну спалахують у моєму тілі. Серце починає калатати швидше, кров стає гарячішою, а низ живота тягне від невимовного бажання. Себастіан — лише друг; така голодранка, як я, ніколи не стане для нього кимось більшим. Та скільки я не повторюю це своєму серцю, воно відмовляється слухати.

Себастіан схиляє голову й притуляється до одвірка. Очі кольору морських хвиль уважно оглядають нашу кімнатку, ніби він не бував тут сотню разів. Мадам Ві переселила нас сюди незадовго після смерті дядечка Девліна. Вона заявила, що тут ми матимемо більше приватності. Навіть тоді ми розуміли, що ця холодна темна кімната з бетонними стінами без вікон, така маленька, що місця в ній вистачило лише для двоспального ліжка та комода, має вказати нам наше місце.

Ми з Джас невисокі, тож низька стеля для нас не проблема, а от Себастіан уже не раз бився головою. Та це не заважає йому заходити в гості. Два роки тому він почав навчатися у чарівника Тріфена, який живе в сусідньому будинку, і відтоді час від часу прослизає до нас. Себастіан відчиняє двері й потайки приносить нам їжу та воду, коли кузини, в черговому нападі люті, замикають нас у кімнаті.

— Ще не спимо, — відповідаю я позіхаючи. Попри шалений приплив енергії, який я відчула, побачивши Себастіана, надовго мене не вистачає.

— Що у вас трапилось? — запитує він, насупивши брови. — Про що ви говорили, коли я увійшов?

— Джас хоче стати нареченою принца фейрі, — відповідаю я, звільняючи на ліжку місце для Себастіана.

Щоки Джас спалахують багрянцем.

— Щиро дякую, Брі.

Себастіан сідає між мною та Джас і штовхає двері ногою. Тоді бурмоче заклинання, клацає пальцями й самовдоволено шкіриться, коли засув із нашого боку дверей ковзає на місце. От чванько магічне.

Мої кузини казяться через нашу дружбу із Себастіаном. Коли вони вперше помітили його тут, унизу, кілька місяців діймали нас. Я знаю, Стелла і Кассія заздрять, що Себастіан — скромний учень чарівника — навіть не дивиться в їхній бік. Себастіанові бракує грошей і родинних зв’язків, але його зовнішність компенсує це сповна — високий, широкоплечий, зі сліпучо-білим волоссям, яке він зазвичай збирає у низький хвіст, і очима наче бурхливе море. Він найпрекрасніший чоловік, якого я будь-коли бачила.

Суто об’єктивна думка.

Через два дні Себастіан їде продовжувати своє навчання. А це означає, я більше не зможу нетерпляче очікувати його нічних візитів — світлої плями в одноманітті моїх днів. Себастіан і раніше від’їздив, але цього разу його не буде аж кілька місяців. Мене це лякає.

— Не хочу я бути нареченою принца фейрі, — каже Джас, повертаючи мене до реальності. Вона хитає головою: — Я лише… Не в тому річ.

Я вигинаю брову:

— Та невже? Чому ж тоді ти так хочеш піти на бал? — Джас втуплюється поглядом у долоні, й від раптового усвідомлення мені перехоплює подих. — Ти сподіваєшся знайти нашу маму.

— Якщо всі ті історії, які мама розповідала нам, правдиві, а фейрі, в якого вона закохалася, з благородного роду, вони також мають бути на тому балу.

— А що далі, Джас? Гадаєш, вона побачить нас, передумає і враз стане кращою матір’ю? Вона покинула нас.

— Вона знала, що нам буде небезпечно у Фейрії.

Я кидаю на Джас важкий погляд, і вона піднімає руки.

— Мамі довелося зробити жахливий вибір. Я не кажу, що вона вчинила правильно. Навіть не кажу, що це було не егоїстично. Просто вона наша мама, і якби вона дізналась, як ми живемо, дізналася про наш контракт із мадам Ві… — Джас хитає головою. — Не знаю. Можливо, у неї немає грошей. Можливо, у цього лорда, який, за її словами, так сильно кохає її, немає грошей і статків, нема нічого, що могло би допомогти нам. А може, і навпаки. Раптом мама увесь цей час живе там, переконана, що ми щасливі, що про нас дбають.

До горла мені підступає клубок. Не уявляю, як Джас вдається зберігати надію, якщо все, що відбувалося в її житті, мало б уже вирвати її з корінням.

— Якщо їй справді не байдуже, чому вона жодного разу за ці дев’ять років не навідала нас?

Джас важко ковтає.

— Тоді ми натиснемо на її почуття провини. Нехай їй байдуже, але вона відчує, що зобов’язана нам допомогти. Треба спробувати. Ми більше не можемо так жити, — Джас бере мене за руку, помічає забинтовану рану й супиться. — Ти більше не можеш так жити.

Я стримуюся, щоб не заперечити. Джас має рацію, щось таки треба змінити, але я не з тих дівчат, які шукатимуть розв’язання проблем у світі фейрі. Обертаюся до Себастіана:

— Щось ти сьогодні надто тихий.

Себастіан підводиться і йде, намагаючись протиснутися між нашим ліжком та дверима. І це видовище було б кумедним, якби не тінь тривоги на його обличчі.

— У Фейрії небезпечно.

Джас рвучко підводить голову.

— Там зберуться тисячі жінок, ладних померти за можливість стати нареченою принца фейрі.

— Померти тут ключове слово, — бурмочу я. Але Джас слушно каже. Можна скільки завгодно насміхатися з дівчат, які збираються на бал, але більшість жінок Елори вбереться у свої найкращі сукні та вишикується у чергу, сподіваючись стати принцесою фейрі.

— Золота королева дуже могутня, — каже Себастіан і закладає руки за голову. Він так робить, коли замислюється. — Своєю магією вона зможе захистити людей у палаці, але мені не подобається ваша ідея вирушити до Фейрії та ошиватися там у пошуках матері. Надто багато істот у тому світі заграбастають вас за першої ж нагоди, щоб задовольнити свої мерзенні бажання.

Я хихочу, дивлячись на стелю, а тоді перекочуюсь набік і зиркаю на сестру.

— Пам’ятаєш, як Кассія прослизнула на свято сонцестояння у Золотої королеви і якийсь гоблін украв усе її волосся?

Джас сміється.

— О боги, вона тоді довго не висовувала свою лису довбешку з кімнати. А скільки перук їй купила мадам Ві, доки відросло волосся…

— І всі вони були жахливезні.

Я зітхаю. Навіть якщо я видаюся недалекою злюкою, коли говорю так про своїх кузин, мені байдуже. Вони роблять наші життя нестерпними, відколи мама передала нас під опіку дядечка Девліна. Це жорстокі дівчата, які всім, окрім себе, бажають найгіршого. Важко не відчувати задоволення, коли хтось із них втрапляє в халепу.

— Я кажу про істот значно гірших, ніж гобліни, — відповідає Себастіан. Він знає, гоблінами нас не злякати. Ці створіння — посланці між королівствами і єдині, кому дозволено вільно переміщатися між світами. Ми звикли до гоблінів. Навіть у мадам Вівіас є домашній гоблін, який живе під сходами, що ведуть на другий поверх. Це маленька жадібна істота, яка береже безліч секретів і має моторошну колекцію людського волосся.

— Знаю, — відповідаю я. Себастіан розуміє, який насправді світ Фейрії. Лихі фейрі, дикі створіння і монстри, яких ми навіть уявити не можемо. Недаремно наші світи відокремлені один від одного й, можливо, недаремно наша матір покинула нас.

Стишивши голос, Себастіан додає:

— Якщо тебе помітить фейрі з Двору Тіней…

— Не зв’язуйся зі срібнооким, бо загинеш, — в унісон закінчуємо ми з Джас. Так, фейрі Тіней такі небезпечні, що навіть у дитячих пісеньках нас навчають остерігатися їх.

— А я однаково думаю, нам варто ризикнути, — не здається Джас. — Знаю, це небезпечно, але було б іще небезпечніше, якби я сліпо вірила у захист королеви. А так я буду насторожі й спробую відшукати маму.

— Ти справді віриш, що зможеш знайти її посеред того збіговиська на святі? — запитую я.

— Шукати треба буде лише в одному замку, а не в цілому королівстві, — знизує плечима Джас. — Навіть якщо не вдасться відшукати маму, Брі, ти тільки уяви, які скарби ми зможемо там знайти.

Майже все, що я знаю про Фейрію, пам’ятаю з нічних оповідок, які мама нашіптувала нам, коди ми поринали в сон.

«Колись, дуже давно, Золота принцеса фейрі закохалась у короля Тіней, але її батьки були заклятими ворогами короля. Не одну сотню років точилася війна між їхніми королівствами…»

Ще дещо мені відомо з легенд — дрібка правди, приправлена забобонами. Усі люди їх знають і передають із покоління в покоління. Одна з таких легенд розповідає, що королева Милостивого Двору володіє незліченними скарбами.

— Ти геть збожеволіла, якщо думаєш, що вартові дозволять тобі бодай наблизитися до її багатств, — каже Себастіан, помітивши, як на моїх устах промайнула хитра посмішка.

— Дозволу і не треба, — відповідає Джас, не зводячи з мене очей. — Я знаю лише одну людину, яка може непомітно обшукати володіння королеви.

Себастіан хитає головою:

— Неможливо.

Я усміхаюсь:

— Але буде так весело спробувати.

Себастіан вигинає брову і сердито дивиться на Джас.

— Бачиш, що ти наробила?

— Джас має рацію, — заперечую я. — Я могла б таке провернути.

Сама лише думка про те, щоб обікрасти когось зі знатних фейрі, викликає в мене більше ентузіазму, ніж перспектива знайти маму. Але що з того?

— Ви обидві не враховуєте дечого, — Себастіан сідає на підлогу, притуляється спиною до стіни, впирається ліктями в коліна і переводить погляд від мене на Джас.

— І чого ж? — роздратовано запитує вона.

Себастіан довго затримує на мені свій погляд, і я помічаю в його очах тривогу.

Я тягнуся до Джас і беру її за руку.

— Він хоче сказати, що, можливо, мама вже померла. Можливо, саме тому вона не повертається.

Джас стенає плечима.

— Можу тільки сподіватись. Це була б єдина поважна причина, чому вона не повертається до нас.

Джас говорить це з такою легкістю, що я повірила би їй, якби не знала сестру так добре. Але я знаю Джас як ніхто. Вона не сподівається, що мама померла. Ні, вона досі не втратила надію відшукати її. Джас радше пробачить жінці, яка покинула нас у найважливіші роки нашого життя, ніж примириться з думкою, що більше ніколи не побачить її.

Я не плекаю жодних надій. Ніколи. Надія викликає залежність, і людина починає надто покладатися на неї. У такому жорстокому світі, як наш, мені ця благенька опора не потрібна.

— Так, це була би приємна новина, — визнаю. — Але я досі не впевнена, що візит до країни Фейрії в наших інтересах. Ми люди. Навіть мама, попри її захоплення фейрі, попереджала, що в їхньому світі небезпечно.

Джас прикушує губу, її очі блищать.

— Але можливо…

— Я зараз не можу вирішити.

Я надто довго відкладала сон, і втома накриває мене важкою ковдрою.

Позіхаючи, я потягуюся, закидаю руки за голову і перевертаюсь на бік.

— Хто-небудь, задмухайте свічки. Або лишіть. Мені байдуже. Я сплю.

— Абріелло! Джасалін! — верещить згори Кассія. — У моїй кімнаті жук!

— Я розберусь, — каже Джас, стискаючи мою руку. — А ти поспи.

— Дякую, сестричко, — відповідаю я не розплющуючи очей. Крізь сон чую, як вона виходить із кімнати, чую її кроки на сходах, хтось тихенько задуває свічки, і вони гаснуть.

— Добраніч, Брі, — м’яко говорить Себастіан.

— Добраніч, — бурмочу я у напівсні.

Рука Себастіана торкається мого чола, відкидає мені волосся, його дихання лоскоче моє вухо:

— Не ходи на бал.

Я усміхаюсь. Так мило, що він переживає за нас.

— Не хвилюйся. Я не хочу навіть наближатися до того палацу.

Раптом він цілує мене. На одну коротку мить його вуста торкаються мого чола і розчиняються в подиху.

Я розплющую очі й бачу, як Себастіан зникає у дверях.

Але тепер я остаточно прокинулась.

* * *

Від дзенькання раконів усередині мене все стискається. Ось уже дев’ять років ми з Джас щомісяця відраховуємо кревно зароблені гроші, щоб сплатити мадам Вівіас за оренду. Іноді заробленого вистачало. Часом вдавалося зібрати навіть більше, ніж треба, і наступного місяця нам було трохи легше. Та надто часто грошей бракувало. З кожним заборгованим місяцем наступні платежі збільшувалися, відсотки додавалися.

Зрештою мені довелося красти, щоб ми хоч якось могли нашкребти на оплату.

— Скільки? — запитує Джас тремтливим голосом.

— Нам не вистачає сімнадцять сотень.

Джас здригається. Мене гнітить, що сестра розуміє, які наслідки це для нас матиме. Я б хотіла захистити її від цього. Мабуть, мені потрібно, щоб вона завжди вірила у краще, навіть якщо не вірю я. Від самої думки про те, що вона втратить свій оптимізм, у мене крається серце.

— Нам треба піти до Фейрії, — спокійно каже Джас.

Я хитаю головою.

— Себастіан має рацію. Там надто небезпечно.

Джас важко ковтає.

— Для людей — так.

Наші погляди зустрічаються над купкою раконів, розсипаних на ліжку.

— Але що як ми підемо туди як фейрі? Можемо купити зілля у чарівника Тріфена й обернутися на ельфійських фейрі. Нехай усі думають, що ми з якогось знатного роду. Це стане додатковим захистом, хіба ні?

Я занурюю пальці в монети. їхній дзенькіт — солодка мука. Ми вбиваємося, намагаючись вибратися з боргового болота, але воно засмоктує нас швидше, ніж ми рухаємось. Треба щось змінювати.

— Гаразд, ми спробуємо, — киваю я. — Зробімо це.

На обличчі Джас розпливається широчезна усмішка, і я розумію, що ніколи не змогла б відмовити їй. Я люблю свою сестричку, і якщо пошуки матері допоможуть їй відчути, що вона внесла свою частку для отримання нашої свободи, нехай так і буде.

— Нам знадобляться сукні, — каже Джас. — Щоб не виділятися! — додає вона, помітивши, як я скривилась. Джас витягає з-під ліжка згорток муслінової тканини і ледь не пищить від захвату. — Я цілу вічність мріяла пошити тобі сукню.

— Тільки не звикай до цього, — застерігаю я, хоч і не можу приховати усмішку.

— Коли я закінчу, принц Ронан не зможе відвести від тебе очей, хочеш ти цього чи ні.

Я роздягаюся до спідньої білизни. Джас загортає мене в муслін, з якого готує викрійки для суконь наших кузин. Вона саме закріплює на мені тканину шпильками, коли ми чуємо стукіт у двері.

Три удари. Пауза. Два удари. Кодовий стукіт Себастіана.

— Заходь! — в один голос кричимо ми. Джас саме встигла зашпилити тканину на моїй талії.

Двері широко відчиняються, і ми обидві обертаємося. Побачивши мене в такому вигляді, Себастіан прикриває очі рукою.

— Вибачте, я… Вибачте.

— Усе нормально, — мене смішить, як він зашарівся. — Заходь уже.

— Зачини за собою двері, — шепоче Джас. — Нам не треба, щоб сюди припхалася мадам Ві.

Себастіан швидко киває і входить до нашої кімнати, зачинивши за собою двері, як попросила сестра.

— Ти справді дуже гарна, — говорить він мені. Слова звучать невпевнено, ніби він не знає, як сказати мені комплімент. Та й звідки йому таке знати? Здається, він ніколи не бачив мене в чомусь вишуканішому, ніж мій робочий халат або чорні обтислі штани, які я одягаю для своїх нічних прогулянок.

— Дякую, — я розглядаю тонку коричневу тканину, заколоту на мені. Себастіан, певно, жартує. Я не маю гарний вигляд. Просто… незвичний.

— Зачекай, доки побачиш у справжній сукні. Уяви: тонкий оксамит найглибшого смарагдового кольору, — каже Джас, усміхаючись мені. — Ти будеш неперевершена.

Тепер моя черга шарітися. Я опускаю голову, щоб Себастіан цього не помітив.

Повірити не можу, що мені справді подобається це вбрання. Джас знає, я не люблю сукні, бо в них неможливо вільно рухатися. Тож вона викроїла для мене широкі розкльошені штани. Коли я стою, вони схожі на спідницю. Доповнила їх ліфом без рукавів, із декольте — дещо заглибоким, як на мене. Наші кузини вбили б за таку сукню або принаймні нили й канючили б, щоб ми віддали її.

— Куди наряджаєтесь? — запитує Себастіан.

Джас раптом вирішує повернутися до роботи, припасовуючи муслін на моїх стегнах, і затискає у губах кілька булавок, намічаючи шви, тож говорити доводиться мені.

Мене накриває хвиля провини, щойно я пригадую, як ніжно Себастіан цілував учора моє чоло і просив не ходити на бал.

— У нас немає вибору, Себастіане, — стиха кажу я. — Якщо є бодай шанс…

— Ти жартуєш? — погляд Себастіана кидається від мене до Джас, доки врешті зупиняється на мені. — Ти ж ненавидиш фейрі. Невже повірила, що похід на бал буде вдалою ідеєю? І не кажи, що збираєшся красти в королеви. Попереджаю одразу, це — смертний вирок.

— Я біжу, — як же мені боляче бачити в його очах розчарування. — Нам треба дещо зробити.

Себастіан пильно дивиться на мене. Його обличчя напружене, а очі кольору моря палають від шаленої люті. Я очікую, що він щось скаже, натомість він рвучко обертається на підборах і вилітає з нашої кімнати.

Я хочу бігти за ним, але Джас хапає мене за руку:

— Сукня.

— Допоможи мені, — відчайдушно пищу я. Не знаю, що казати Себастіану. Я обіцяла Джас, що ми підемо на бал, і не хочу порушувати обіцянку. Але останні два роки Себастіан був для мене надійним другом, і мені нестерпна думка, що тепер він гнівається.

Джас спритно витягає потрібні шпильки, щоб вивільнити мене з тонкої тканини. Я натягую штани і майку, перш ніж кинутися вгору сходами на внутрішнє подвір’я, яке мадам Ві ділить із чарівником Тріфеном.

Краєм ока помічаю біляве волосся. Себастіан сидить на ґанку і своїми великими руками гострить кінець палиці.

Щоразу, як я бачу Себастіана, всередині мене все перевертається. Це не звичайне хвилювання, бо відчуття таке, ніби я скочуюся донизу з величезного пагорба, що ніяк не закінчується.

На відміну від моїх кузин, я завжди була надто зайнята виживанням, щоб закохуватися чи страждати через невзаємні почуття. Та коли по сусідству оселився Себастіан, щойно я вперше побачила його, нове й невідоме відчуття з’явилось у моєму… животі. У легенях. У шкірі.

Коли він уперше всміхнувся мені, здавалося, моє серце тієї ж миті вистрибне з грудей і обійме його. Якимось чином я опанувала свою ніяковість, ми подружилися і бачилися майже щоранку.

Ми не багато часу проводили разом, та Себастіан став для мене промінчиком щастя, а його усмішка допомагала пережити чимало важких днів.

Але зараз він не всміхається.

Я опускаюсь на ґанок поруч із ним, притискаю ноги до грудей і обіймаю руками коліна. Так ми і сидимо. Я спостерігаю, як Себастіан заточує свою палицю, перетворюючи її на гострий спис. Ми мовчимо, слухаючи, як перемовляються пташки в саду.

Я не дуже добре вмію говорити про почуття. Я добре вмію працювати і виконувати завдання.

Єдина людина, з якою я бодай трохи ділюся своїми переживаннями — Джас.

Більше ніхто не вартий таких зусиль.

— Вибач, — нарешті кажу я. Цього не досить. Це лише дрібка того, що я хочу сказати. Але як пояснити, що в нас більше немає варіантів, що мені подобається, як він цінує нашу свободу, що я зроблю все можливе, аби повернутися додому, тільки тому, що відчайдушно хочу побачити його знову?

Себастіан підводить голову, його очі кольору морських хвиль бачать мене наскрізь. Він уважно розглядає моє обличчя.

— Ти хоч уявляєш, яка небезпека чатує на людей у Фейрїї?

— Звісно, уявляю, але…

— То не йди.

Мої пальці судомить від бажання доторкнутись до нього. Торкнутися вилиці, торкнутися м’язистих рук. Себастіан ніколи не виказував, що поділяє мої таємні бажання, тож я не дозволяю собі чогось подібного. Мені бракує сміливості ризикнути й почути відмову, тому тримаю свої почуття в секреті від усіх. Навіть від Джас.

— Якщо наш борг іще збільшиться, ми ніколи не виберемося звідси. Він і зараз уже непідсильний…

Себастіан заплющує очі. Я знаю, він картає себе, що не може допомогти нам. Себастіан уже давав нам гроші, але ж він лише учень чарівника. У нього замало коштів, щоб суттєво зменшити наш борг мадам Ві.

Нарешті Себастіан розплющує очі й довго не відводить від мене погляду. Так довго, що в мене починають палати щоки. Шкірою бігають мурашки. Дихання стає уривчастим. Я застигаю в очікуванні, що його м’які губи от-от торкнуться моїх.

— Протримайтесь іще трохи, — нарешті говорить Себастіан. — Просто протримайтеся, доки я знайду спосіб вам допомогти. Я виплачу ваш борг. Звільню вас звідси.

Я знаю, він вірить у це, але…

— Обіцяю, з нами все буде гаразд, — кажу у відповідь. Це не те, що він хотів почути. Я витираю спітнілі долоні об штани. Яка ж я дурепа, що думала, ніби Себастіан може поцілувати мене. Це ж треба вигадати таку дурню, коли ми тут говоримо про такі серйозні речі. — Мені треба збиратися на роботу.

В очах Себастіана промайнуло щось, чого я раніше ніколи не помічала. Відчай.

Я іду, бо надто добре розумію це відчуття.

Я встигаю пройти вже три кроки, аж раптом Себастіан говорить:

— Що як він зовсім не такий, яким ти його уявляєш?

Я зупиняюся й обертаюсь до нього. Себастіан підводиться.

— Хто?

— Принц Ронан. Що як ти… раптом він тобі сподобається?

Я хитаю головою.

— Маячня, я йду на бал не для того, щоб стати принцесою фейрі. Я не одна з тих навіжених.

— Але що як він не такий, як ти уявляєш… Що як він кращий?

Я схрещую руки.

— Тебе непокоїть, що я закохаюсь у фейрі?

Тебе непокоїть, що я забуду тебе? Але ж обіцяла, не забуду. Не зможу.

— Абріелло…

— Що?

Себастіан важко ковтає, і я бачу, як рухаються м’язи на його шиї.

— Пообіцяй мені, що зробиш усе можливе, щоб бути в безпеці. На балу тебе захищатиме магія королеви, та якщо опинишся за межами її володінь, той захист більше не діятиме.

— Я знаю, як це працює, Себастіане. Обіцяю.

Себастіан робить один-єдиний крок, і відстані між нами більше немає. Двома пальцями він торкається моєї щоки і заправляє за вухо неслухняний локон. Я відчуваю дотик його грубих долонь до моєї шкіри і ніби поринаю в транс.

Позаду мене вибухає сміх, більше схожий на кудкудакання, і розбиває чари. Я обертаюсь і бачу Кассію. Вона стоїть у дворі, вперши руки в боки. Її світле волосся закручене акуратними локонами й укладене на маківці, а груди ледь не вивалюються з м’ятно-зеленої сукні.

— Отакої, я думала, ти за нею побиватимешся, горюватимеш, а ти жодної сльозинки не зронила!

Про що це вона патякає?

Себастіан кладе руку мені на плече, щоб заспокоїти, та я лише хитаю головою. Я звикла ігнорувати ревниві дурниці моєї кузини.

— Тепер, коли сестричка більше не заважає, ти нарешті можеш узятися за цього сексі гарнюньчика? Так це працює?

Я закочую очі:

— Що ти верзеш?

Кассія шкіриться, її блакитні очі зловісно сяють.

— То ти не знаєш? Ваш борг став надто великим, і матінка вирішила, що з неї досить. Бейккен щойно відвіз Джас на ринок фейрі.

Кассія награно стискає руки в кулаки, а потім різко розкриває їх.

— Пуф! I Джас немає. Ось так.