Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Отямлююсь і розумію, що хтось несе мене, перекинувши через плече, ніби мішок із зерном. Я стримуюся, щоб не закричати панічно, тричі глибоко вдихаю і намагаюся стишити калатання серця. Думай, Брі.

Хоча, здається, мій розум покинув мене десь тієї миті, коли я втекла з безпечних володінь королеви, не маючи ані плану, ані зброї. І тепер мене схопили.

Якщо спробувати вгадати, то за жилавими руками на моїй спідниці та зростом викрадача можна припустити, що мене несе чоловік. Проте жінка, яку я бачила, коли знепритомніла… Я думала, що можу довіряти їй.

— Зроби нам двері,— реве чоловік, який тримає мене. — Вона будь-якої миті може прокинутися.

— Який же ти нечема, — відповідає мелодійний голос попереду.

Прета — красуня, яка допомогла мені потрапити до замку королеви. Я впевнена, що це та сама жінка, яка стояла зі мною в черзі, хоч зараз вона має дещо інакший вигляд. Ті самі прекрасні карі очі, те саме темне волосся, але тепер у неї загострені вуха й неземне сяйво, характерне для благородних фейрі.

— Не треба було знетямлювати її, — каже Прета.

— Я не дуже добре ладнаю зі смертними істеричками, — відказує чоловік і поправляє мене на своєму плечі.

Двері відчиняються, і на нас ллється гучна музика. Я намагаюся бути розслабленою, щоб нападник не здогадався, що я прокинулася, і вивчаю оточення, щойно чоловік входить усередину. Це таверна, яка, за винятком клієнтури, майже не відрізняється від забігайлівки Ґорста у Фейрскейпі. Тут тхне несвіжим пивом і стоїть такий гамір, що мені закладає вуха.

Усюди танцюють створіння різних видів. Прудка фейрі з напівпрозорими крилами в ледь помітному клаптику сукні чекає, доки якийсь троль засовує їй поміж грудей золоту монету. Молодий ельф у шкіряному одязі для верхової їзди затискається зі своїм кремезним партнером із танців і ніжно пестить його ірокез. Жінки й чоловіки танцюють на столах, вигинаються навколо жердин під захоплені вигуки натовпу. Пишногруда вогняна фейрі в обтислій шкіряній сукні щипає Прету за дупу, коли ми проходимо повз.

Прета ляскає її по руці.

— Я працюю, — прикрикує вона.

Чоловік, який несе мене, гигоче.

— Знайди для такої кралі час, Прето, — каже він. — Якщо ти не знайдеш, то я можу. Ти ж знаєш, що говорять про вогняних фейрі.

— Яка ж ти свинота, Кейне! — кричить йому Прета.

Вона веде нас, проштовхуючись крізь натовп тіл, що звиваються в танці, аж раптом обертається й помічає, що я спостерігаю за нею з-під Кейнового ліктя.

— А ось і наша дівчина.

Так, зовнішність зовсім як у жінки, яка запропонувала мені дружбу, але вуха — це не єдине, що змінилося. На чоліз’явилася срібляста павутина татуйовання. Воно дуже схоже на розбите дзеркало.

У мене більше немає причин прикидатися, тож я починаю судомно звиватися в міцних руках Кейна.

— Опусти мене.

Прета тільки підморгує і проштовхується повз двох вартових, відчиняє важкі дерев’яні двері до скромно обставленого кабінету, який освітлюють лише ліхтарі з вулиці.

Мене ставлять на ноги. Очі поволі звикають до темряви, і я нарешті можу розгледіти чоловіка, який ніс мене. У ньому жахливе все. Він величезний, із широкими сильними плечима і жилавими м’язистими руками. Має метри два заввишки, якщо не враховувати рогів, що загинаються аж до спини. Його очні яблука зовсім чорні, а зіниці — червоні. Довге волосся і підстрижена борода також червоні, а в одному із загострених вух теліпається сережка.

— Здається, ти їй сподобався, Кейне, — говорить Прета. — Або ж ти такий потворний, що їй із переляку аж мову відібрало.

— То ти все ж знайшла її, — каже низький мелодійний голос позаду мене.

Мене ніби магнітом тягне до власника цього голосу. Я обертаюсь і ледь не скрикую, побачивши перед собою чоловіка. Він лежить на канапі, витягнувши одну ногу й зігнувши другу в коліні. Його темне волосся зачесане назад, зовсім, як у моєму сні, у руках він тримає книгу. Кабінет великий, але, здається, цей чоловік повністю заповнює його собою, своїми пронизливими сріблястими очима, самою присутністю.

Мій викрадач штовхає мене вперед. Я не втримуюся на ногах і падаю на коліна перед зловісним фейрі Тіней — уже вдруге за два дні.

Ненавиджу це місце.

— Вона тікала з палацу, — пояснює Прета.

Я розлючено дивлюся на неї:

— Ти.

Прета підхоплює поділ сукні й схиляється в легкому реверансі:

— Я ж казала, що ми ще зустрінемось, Абріелло.

— Чого ти хочеш від мене?

— Я хочу? — вона роздратовано пирхає, роззираючись довкола. — Чому тут так темно? — Прета клацає пальцями, і світильники на стінах оживають мерехтливим вогнем. — Так краще. — Прета знову повертається до мене й задоволено усміхається. — Я хочу допомогти тобі. Відучора нічого не змінилося.

— Ти змусила мене повірити, що ти людина, — у моїх словах більше злості, ніж мало би бути. Прета — практично незнайомка, але її гріх такий самий, як і Себастіановий. Так добре було бодай на когось виплеснути біль, що ятрив моє серце. — Ти огидна брехуха.

Фейрі, який відпочиває на канапі, вибухає сміхом.

— Кумедно почути це від людини, яка стверджувала, що вона фрейліна Арії.

Я примружуюся й дивлюся на нього. Мені не подобається, що цей загадковий незнайомець з'явився знову, особливо після того як наснився мені.

У Фейрїї не буває випадкових збігів.

— Не думаю, що вона контролює свою силу, — зауважує Прета, граційно підходить до мене й ніжно заправляє мені волосся за вухо.

Я відсахуюсь:

— Не торкайся мене.

— Як і свої емоції. — Прета ображено відвертається й дивиться на срібноокого. — І думаю, вона насправді закохана в Золотого принца.

У мене палають щоки. Мене злить, що ці фейрі говорять про мене, розмірковують про мої почуття.

— Ви нічого не знаєте про мене.

Фейрі на канапі каже:

— Облиш її, Прето. Я займуся цим.

Вона хоче заперечити:

— Фінне…

Фінн. Нарешті я дізналась ім’я загадкового срібноокого фейрі.

— Залиште нас, — ці слова прозвучали м’яко, але вони сповнені такої влади, що не лишається сумніву, хто головний у цьому тріо.

Прета напружена. Я розумію, що вона не хоче коритись, натомість скупо киває і виходить із кабінету. Рогатий нахаба рушає за нею.

Я дивлюсь їм услід.

— Важка нічка? — запитує Фінн. Таке буденне запитання, ніби ми говоримо за чашкою чаю, а його люди не вирубили мене і не принесли сюди непритомну.

Я витріщаюся на нього.

— Хто ти, окрім як Немилостивий викрадач? Сподіваюся, ти в курсі, що викуп за мене платити нікому.

Фейрі вигинає чорну брову.

— Немилостивий викрадач? Схоже, ти знаєш про мене більше, ніж повинна. Що ще тобі відомо?

Небезпечний. Цей фейрі небезпечний, треба не відгаркуватись, а зосередитися на тому, як вибратися звідси.

— Нічого. Я нічого не знаю.

Фейрі підводить голову.

— Цікаво. Чому ти така впевнена, що я з Немилостивих?

— Твої очі.

— А що з ними?

— Усі знають, що в Немилостивих срібні очі. «Не зв’язуйся зі срібнооким, бо загинеш», — цитую пісеньку, знайому мені ще з дитинства. І як же чудово, що я скористалася цією прадавньою мудрістю.

— Це найбільша нісенітниця, що я будь-коли чув. Тобі розповідали, що увесь Немилостивий Двір має такі самі очі, як у мене?

— Хіба це не так?

— Ні. Срібні очі лише в декого.

Після цих слів я намагаюся пригадати, який вигляд мали вартові у замку Мордея. Чи були в них срібні очі? Не пам’ятаю. А Прета? Вона Немилостива? Бо в неї карі очі. А Кей-нові моторошні очі взагалі чорно-червоні.

— Тепер я можу піти?

Фейрі вдає нерозуміння.

— І куди ж ти підеш? Ти не впевнена, чи хочеш повернутися до свого друга, навіть якщо шкодуєш про свою поспішну втечу від нього.

Я стискаю губи в тоненьку ниточку і задираю підборіддя.

— То ти можеш читати мої думки?

Фейрі похмуро сміється.

— Ні. Мені не потрібно читати їх, щоб знати, що тривожить тебе, хоча це був би корисний талант. Усі почуття написані на твоєму обличчі. Ти сумніваєшся, що зможеш зіграти роль, якої вимагає від тебе Мордей.

Як він пов’язаний із Мордеєм? Він працює на короля?

— Що тобі відомо?

— Достатньо.

Срібноокий глибоко зітхає і підводиться з канапи. Він йде через усю кімнату до маленького бару, що притулився в кутку кабінету. Я користуюсь із того, що він відвернувся до мене спиною, і розглядаю його. Своєю присутністю він ніби поглинає простір навколо. Таке враження створює не його зріст чи м’язисте тіло. Фінн має енергетику лідера, здатного керувати увагою всіх навколо. Мені цікаво, якою силою володіє цей Немилостивий, якщо може спокійно перебувати в Милостивому Дворі.

Фінн відкорковує пляшку й наповнює два келихи. Жовтувата рідина піниться у склянці. Від фруктового аромату мій рот наповнюється слиною, але, коли Фінн обертається і простягає мені напій, я хитаю головою. Не можу уявити, щоб я пила вино із чоловіком, якого щойно зустріла — привіт, небезпечний незнайомцю, — а тим паче фейрівське вино. Він, певно, вважає мене цілковитою дурепою.

Срібноокий лише байдуже знизує плечима і ставить мій келих на довгий стіл біля вікна. Натомість відпиває зі свого і заплющує очі.

— Розумію, твій любий Золотий принц образив твої почуття своєю брехнею, але, якщо ти справді хочеш урятувати сестру, доведеться зробити те, про що попросив Мордей.

Він говорить зовсім як у моєму сні.

— Ти — Немилостивий, — ціджу крізь зуби. — Звісно, ти хочеш, щоб я допомогла твоєму королю.

— Він не мій король, — різко відповідає Фінн, і ці гострі слова відлунюють від стін кабінету. — І ніколи не буде моїм королем, — додає він, цього разу дещо м’якше.

— Чому ти на території Золотого Двору? Я думала, Немилостивим не раді в Милостивому Дворі.

— Пропоную угоду. Я відповім на це запитання, якщо ти відповіси на одне моє.

Від слова «угода» мене аж тіпає, але я надто втомлена і виснажена емоційно, щоб переживати за те, якими ще маніпуляціями мене спробують затягнути в чергову пастку.

— І яке ж твоє запитання?

— Що тобі відомо про фейрі, який дав тобі магію?

Я суплюсь:

— Яку ще магію?

Фінн робить іще один ковток вина й уважно вивчає мене сяйливими срібними очима.

— Визнаю, минуло багато років, відколи я бував у людському світі. Та невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби люди навчилися проходити крізь стіни й перетворюватися на тінь?

Я хитаю головою:

— Це просто якась дивна реакція на моє перебування у світі фейрі.

Фінн схиляє голову.

— Навіть не знаю, що цікавіше. Брехня чи те, як уперто ти хочеш вірити в неї, — його губи вигинаються в посмішку, але в ній не помітно ані крихти веселощів. Лише відраза. — Хоча ти вже знаєш. Знаєш, що сили, які отримала у цьому світі, не такі вже й нові. Ти роками використовувала їх.

З моїх вуст зривається сухий смішок:

— Ну як скажеш.

— Ти крадійка. Та ще й майстерна.

Звідки цьому темному фейрі так багато відомо про мене?

— Якщо в мене є магічні сили — а я не згодна з тим, що вони є, — чому ти думаєш, що хтось обов’язково дав їх мені?

Фінн примружує очі й продовжує ледь не пошепки:

— Магія не підвладна людям, якщо могутня магічна істота не подарує її.

— Але ж відьми володіють магією. І чарівники.

— Не зовсім. Відьми і чарівники використовують магію. Символи, заклинання, зілля. Деякі люди теж можуть використовувати магію, але не володіти нею. Ти інакша. Ти — людина, яка здатна керувати темрявою. Ти можеш ставати тінню і проходити крізь стіни без заклинань чи зілля, без ритуалів. Магія — частина тебе, а таке можливо, тільки якщо магію тобі подарував фейрі.

— Я не знаю, звідки це, — зізнаюсь я. І це правда. У глибині душі здогадувалася ще задовго до мого прибуття у Фейрію, що мої вміння користуватися темрявою і тінями не зовсім нормальні — що це дещо особливе. Я вже розтуляю рота, щоб поділитися цим із Фінном, але зупиняю себе. Його посіпаки довели, що їм не варто довіряти.

— Твоя черга, — кажу натомість.

Фінн задивляється у свій келих, і я вже думаю, що він не відповість.

— Мордей — мій дядько.

Тієї миті все в моїй голові складається в єдину картину. Бейккен розповідав, що принц Фінніан був законним спадкоємцем трону Тіней.

То це він?

— Ти — принц, — це навіть не питання. Це все пояснює. Те, як він рухається, як його друзі коряться йому. Ось чому виникає відчуття, ніби він найважливіша особа в цій кімнаті, байдуже, хочу я в це вірити чи ні. Так, усе у Фіннові просто кричить про його королівське походження. Владність.

Він підводить на мене погляд.

— Ти, певно, помітила подібність.

Срібні очі. Не всі фейрі Тіней мають срібні очі. Лише королівська сім'я.

— Я не можу жити у власному Дворі, тому що старий добрий дядько Морд жадає моєї смерті. Зворушливо, правда ж?

— Що ти накоїв?

Фінн усміхається, ніби його веселить моє незнання.

— Я народився, і цього було досить, щоб стати загрозою правлінню, якого він жадав, відколи його батько передав корону моєму батькові. А щодо мого перебування в Милостивому Дворі… Я тут тимчасово і, — він пирскає зі сміху, — таємно. Я віддаю перевагу Краю Диких фейрі, а не землям Золотої королеви. Однак певні справи вимагали моєї присутності.

У голові снують сотні запитань, але одне постійно повторюється і виривається назовні:

— Навіщо ти розповідаєш мені про це? Що тобі від мене треба?

— Я знаю, що в Мордея твоя сестра, і знаю, що він вимагає від тебе в обмін на неї, — Фінн робить ковток вина. — Я хочу навчити тебе використовувати твій дар, щоб захиститись. Я хочу допомогти тобі.

Саме так він говорив у моєму сні. «Я допоможу тобі повернути сестру. Знайди мене».

— Ти все торочиш про допомогу, але чому я маю вірити тобі? — я потроху задкую до дверей. — Твої люди викрали мене й притягнули сюди супроти моєї волі, а ти хочеш, щоб я довіряла тобі?

Срібні очі спалахують, губи витягуються тонкою напруженою струною.

— Але ти обрала довіряти Мордеєві й погодилася на його угоду.

— У мене не було вибору. Я хоча би розуміла, чого саме хоче від мене Мордей і чому. А ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти прагнеш допомогти людській дівчині просто через добре серце.

Фінн загрозливо ступає уперед. Кожна риса його прекрасного обличчя пронизана гнівом.

— Я хочу допомогти тобі, бо цим допоможу своєму Двору. Піддані нашого Двору слабшають, доки магічні реліквії відсутні. Доки Золота королева… — його ніздрі широко надимаються, він робить кілька нерівних вдихів, ніби страждає від невидимого болю. — Ми вразливі, доки сили Двору в дисбалансі.

— І ти очікуєш, що я повірю в це? Ти стоїш тут у вишуканому вбранні, попиваєш дороге вино в таверні Милостивого Двору. Бідолашний принц у вигнанні. Він так важко бореться, щоб скинути Мордея з трону.

Келих вина в руках срібноокого розсипається на друзки. Моє тіло німіє від страху, щойно я розумію загрозливість цього жесту. Фінн спокійно обтрушує долоні від краплин вина і друзок келиха.

— Прийми мою допомогу, смертна.

— Ти мені не потрібен.

Фінн переводить на мене погляд, і я здригаюся, помітивши, як темрява витікає з моїх долонь, ніби чорнило.

— Ти уклала з кимось союз? — запитує Фінн.

Ніби я погоджусь пов’язати себе із фейрі. Ніби я дозволю комусь отримати такий контроль над моїм життям. Ніколи.

— Можливо, з кимось удома, — наполягає Фінн. — 3 другом чи коханим, з будь-ким?

Мені хочеться сказати йому, що люди не проводять таких дурнуватих ритуалів. Я навіть не знаю, як і чи взагалі спрацювало би це між людьми, але вчасно прикушую язика. Мені достатньо відомо про укладання союзів із фейрі, щоб знати, що вони передбачають певний рівень захисту. Якщо Фінн вірить, що хтось може бути пов’язаним зі мною, можливо, він не триматиме мене тут силою.

Фінн довго дивиться на мене.

— Це просте запитання.

Я знизую плечима.

— І я просто обираю не відповідати на нього.

Фінн щось бурмоче собі під носа. Та я помічаю злість у його очах, його намагання стримати свій темперамент.

— Ти маєш розуміти, що укладання зв’язку із фейрі має наслідки, і його не так легко розірвати, як ти думаєш.

Цей самозакоханий гад серйозно збирається читати мені про це лекції? Я схрещую руки на грудях.

— Якщо я піду, твої друзі поженуться за мною?

— Збираєшся повернутися до сина королеви?

Ці слова ніби кулаком вдаряють мене. Син королеви Арії.

Принц Ронан.

Себастіан.

Я заплющую очі, щоб утамувати біль. Зрада. Я не можу примусити себе думати про нього.

Коли я знову розплющую очі, то бачу чорнильну чорноту навколо моїх рук. Це нагадування — саме те, що мені потрібно. У мене є сили. Я не бранка.

Фінн підходить ближче, допитливо розглядає мене, ніби я якась незвичайна комашка. Його губи вигнуті в самовдоволеній посмішці.

Я рухаюся до тіней від світильників на стінах, відчайдушно бажаю зникнути, коли двері до кабінету раптом відчиняються.

— Надійшли новини із замку, — говорить Прета. Вона відпускає двері, й ті гучно грюкають позаду неї. — Принц Ронан відклав вибір нареченої до завтра. Нам треба поквапитися з планом і повернути її назад.

Фінн схрещує руки на грудях:

— Не впевнений, що вона хоче співпрацювати з нами, — у його голосі чується неприхований виклик. Наче я дитина і він застосовує на мені прийомчик із реверсивної психології.

Я втискаюся спиною у стіну й зі всіх сил намагаюся пройти крізь неї, утекти. Нічого не відбувається. Як же мені раніше вдавалося використовувати цю силу?

Прета перетинає кімнату й наближається до мене.

— Ти не впораєшся із цим сама, — каже вона мені.

Я хитаю головою:

— Помиляєшся.

Я усе життя працювала сама. Немає причин змінювати щось зараз.

Як мерехтлива лампа, я на мить розчиняюсь у тіні, але знову повертаюся до своєї тілесної оболонки.

Прета панічно озирається на Фінна:

— Що вона робить?

Тінь. Перетворись на тінь. Мої руки зникають і з’являються, але стіна позаду лишається твердою.

— Фінне! — очі Прети округлюються. — Вона збирається втекти.

Тінь. Цього разу мої долоні зникають, а за ними і решта мене. Я розчиняюсь у стіні й нарешті проходжу крізь неї. Моя сукня чіпляється за трояндовий кущ перед таверною. Іще один доказ того, що штани — найкращий одяг. Я підводжуся, трояндові колючки роздирають спідницю, дряпають мої ноги.

Крізь тріснуте вікно я чую сварку Фінна і Прети. їхні слова приглушені, але я чую, як Фінн нарешті гиркає командним тоном:

— Нехай іде.

Я підбираю поділ сукні й кидаюсь навтьоки. Але не знаю, де я, а туман надто густий, щоб можна було розгледіти замок вдалині.

Я пам’ятаю, що, коли тікала від Себастіана, ліс був попереду, але тепер він тягнеться ліворуч. Я обертаюся спиною до лісу, але не можу розгледіти там бодай щось знайоме.

Ліс. Я можу заховатися там. Перетворюся на тінь, на пустку і ховатимусь, доки знайду дорогу до замку. А мені треба повернутися до замку.

Якщо Себастіан відклав відбір, можливо, я досі можу виконати своє завдання. У мене досі є шанс повернути Джас.

Цей ліс темніший, ніж будь-який у Фейрскейпі, — густа крона листя не пропускає світла, та й сяйво будинків тьмяніше, ніж у моєму перенаселеному світі. Жахливий крик розриває ніч, одразу за ним лунає переможне виття. Я ніколи не боялася темряви, але я достатньо розумна, щоб остерігатися цієї темряви. Я не знаю навіть половини тварин, що живуть у цих хащах. Тіні можуть заховати мене, та чи зможуть захистити?

Літня спека зникла разом із сонцем. Я обхоплюю себе руками за плечі. Мої очі поволі звикають до темряви, і я вивчаю ліс.

Долинає ще одне виття, цього разу ближче, і я тремчу від жаху. «Ти знаєш, що сили, які отримала у цьому світі, не такі вже й нові. Ти роками використовувала їх».

Звичайні люди не вміють так добре бачити в темряві. Я і раніше це знала, правда ж? Просто не хотіла приймати, не хотіла визнавати, що в мені є бодай дрібка чогось від фейрі.

Але знати, що в тебе є інструмент, зовсім не означає вміти ним користуватись. Я і гадки не маю, де я. Гадки не маю, де замок. І гадки не маю, як використовувати власні сили, щоб захистити себе від того, що може чигати на мене в цьому лісі.

Низьке гарчання чується ярдів за двадцять від мене. Я рвучко обертаюсь і застигаю на місці від жаху. Сині із золотими плямами очі світяться в темряві. До мене підкрадається чорний вовк із вищиреними іклами.