Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

— Леді Абріелло, — тихо кличе мене Еммалін. — Вибачте, міледі, але вам треба прокидатися.

Я примушую себе розплющити очі, проте це надто важко. Я перекочуюсь і кладу подушку на голову.

— Ні. Мені треба поспати.

Еммалін пищить, і я невиразно усвідомлюю, що вони з Тесс ведуть тиху розмову. Я знову занурююся в сон.

— Щойно знайшов її.

— Занадто сильна кровотеча.

— Покличте принца.

— Брі? — голос Себастіана. Його шкіра пахне сіллю і морем. Сонячним світлом на зеленій траві. — Брі, прокинься.

Я не хочу розплющувати очі. Я в м'якому ліжку, закутана у ковдри. Я відчуваю навколо себе запах Себастіана. Не пам’ятаю чому, але знаю, що не хочу залишати це безпечне місце.

— Тебе має оглянути цілитель, — тихо говорить Себастіан.

Ці слова повертають моїм думкам ясність, ніби хтось стягує завісу, щоб показати сонячний день. Я не хочу дивитися в очі реальності й усвідомлювати, що наробила. Я не можу змиритися з тим, що Себастіан ненавидить мене.

— Абріелло, розплющ очі.

Чому його голос звучить так ніжно? Він ще не знає? Його рука, тепла й шершава, лежить на моїй щоці. Я втискаюсь у неї, коли він проводить великим пальцем по моєму підборіддю.

— Я страшенно за тебе хвилювався. Ти це знаєш? Благаю, розплющ очі, щоб я знав, що з тобою все гаразд.

Але я не хочу розплющувати очі. Не хочу закінчувати цей сон, у якому він піклується про мене.

Його м’яке дихання тріпоче на моїх губах, а потім його рот торкається мого, ніжно й благально. Моє серце стискається. Себастіан.

— Пробач мені, — шепочу я йому в губи, нарешті розплющуючи очі.

— Пробачити? — Його схвильоване обличчя схиляється наді мною, його очі сканують моє обличчя знову і знову.

— За те, що вкрала книжку. За те, що обдурила тебе. Я не могла розповісти тобі про свою угоду з Мордеєм. Мені треба було врятувати Джас, — я заплющую очі, перш ніж додати: — Пробач, що я довіряла Фіннові. Ти попереджав, що не варто цього робити. Пробач мені. Пробач.

Матрац прогинається — Себастіан сідає на ліжко поруч зі мною. Він притягує мене у свої обійми. Його дотик і тепло приносять таку полегкість, що сльози котяться по моїх щоках.

— Нехай тебе спершу огляне цілитель, а тоді ти все мені розкажеш.

Так і буде.

* * *

Більшу частину ночі ми проводимо за розмовами. Я розповідаю Себастіанові про свою угоду з Мордеєм, про Дзеркало і книгу. Розповідаю про своє навчання з Фінном. І про ту ніч, коли мене накачали наркотиками й Прета забрала мене із замку. Розповідаю про катакомби Фінна і про те, якою дурепою я була, коли думала, ніби принц Тіней хоче мені допомогти.

Себастіан ловить кожне моє слово. Він не гнівається і не засуджує мене, хоч я на це заслужила. Нарешті в мене закінчуються сили. Історія завершена, мені більше нічого додати. Моє тіло відчуває водночас слабкість, полегшення і втому. Себастіан обіймає мене, і я поринаю в сон.

* * *

Я прокидаюся, коли денне світло заливає спальню. Себастіан досі лежить поруч, досі обіймає мене, спостерігає за мною.

— Ти хоч спав? — питаю я.

Він киває.

— Трохи. Як ти почуваєшся?

Я сідаю в ліжку, протираю очі.

— Краще, — нахиливши голову, розглядаю його. — Я досі здивована, що ти терпиш мене.

— Ти була в безвихідній ситуації і зробила те, що мусила, — він гладить мене по щоці тильною стороною долоні. — Моє кохання не таке мінливе, щоб я тікав від найменших негараздів.

Я ближче тулюся до нього.

— Що сталося б із короною, якби я померла, не знаючи, що ношу її? Кому б вона тоді дісталася, якби я не пов’язувалася з фейрі?

— Ніхто не знає, — відповідає Себастіан. — Моє королівство ніколи не стикалося з такою ситуацією, але будь-який Немилостивий, якому би вдалося обманом забрати в тебе корону, зміг би зайняти трон Тіней.

— А якщо я пов’яжуся з фейрі з Двору Сонця і після своєї смерті передам корону йому?

Себастіан різко вдихає, в його очах спалахує надія. Мій Басті чомусь досі хоче бути зі мною, навіть після всього, що я накоїла.

— Тільки той, у кому тече кров Немилостивих, може посісти трон Тіней. Але будь-якому Немилостивому фейрі достатньо отримати корону, і престол стане його. Сподіваюся, тепер ти розумієш, чому я не хотів, щоб ти потикалася до Фейрії.

Він мене попереджав.

Себастіан попереджав мене про цей світ, про Фінна, а я не слухала.

— Я стільки років злилась на свою матір, — кажу і знову відчуваю втому, — але тепер розумію, що вона пожертвувала всім заради мене, — навіть після сну в мене болить горло, а голос звучить хрипло. — Це тому вона покинула нас, так? Вона пішла, щоб захистити мене?

Себастіан закладає моє волосся за вухо.

— Після того, як Оберон урятував тебе й передав тобі свою корону, твоя матір зрозуміла, що тебе завжди переслідуватимуть фейрі, які шукатимуть корону та намагатимуться обманом забрати її.

— Я можу якось… позбутися корони? Якщо я не хочу її, чи можна якось…

— Корона прямо пов’язана з твоїм життям і лишатиметься частиною тебе аж до смерті, — я пригадую, що Мордей говорив те саме. Корона дала мені життя, і вона пов’язана зі мною. — Твоя мати зробила єдине, що могла — продала себе, щоб захистити тебе. Ціною власного життя вона змогла заховати тебе на цілих сім років. Ось чому вона залишила тебе з твоїм дядьком Девліном. Вона вірила, що коли мине сім років, ти будеш достатньо розумною, щоб перехитрити будь-кого, хто спробує вкрасти в тебе корону.

— А я злилася цілих дев’ять років.

— Ти не знала. — Себастіан перебирає пальцями моє волосся, розглядаючи нерівно відрубані кінчики. — Не можу повірити, що ти віддала тому гобліну всі свої коси.

Замислена, я проводжу пальцями по своїх коротких диких кучерях. Я ніколи не була марнославною, але завжди вважала своє волосся особливо гарним.

— Впевнена, я тепер не зможу позмагатися з іншими дівчатами.

Себастіан хапає мене за руку і стискає кінчики пальців.

— Я відіслав тих дівчат додому.

— Як? Але я думала…

— Останні кілька тижнів я намагався переконати себе, що зможу це зробити. Я з ними розмовляв, танцював і… — він зітхає і, здається, не хоче говорити про інше.

— І що?

— Вони — не ти. І ніколи не будуть тобою. Я вирішив більше не вдавати, що зможу так жити.

Тепло наповнює мене, я пригортаюсь до його грудей.

— Басті…

— І якщо ти не готова до весілля, моїй мамі доведеться із цим змиритися.

Від згадки про королеву мені перехоплює подих.

— Як вона?

— Мати? Сильна, ніж будь-хто уявляє. Ніхто у Дворі Тіней не знає, що книга пов'язана з її життям, тому її поки не використали проти королеви.

— А що як вони це зрозуміють?

Себастіан обіймає мене, заривається носом у моє волосся й глибоко вдихає його запах.

— У мами найкращі цілителі в королівстві. Вони знайдуть спосіб зміцнити її сили, а якщо не вийде… — він мовчить так довго, що я зрештою відриваюся від його теплих грудей, аби поглянути йому у вічі. В них бринить не горе, а радше задумливість.

— То що як не вийде? — ще раз запитую його.

— Мати робила вибір, знаючи його наслідки.

— А як же ти? Вона ж твоя матір.

Себастіан глибоко вдихає.

— У мене було багато років, щоб підготуватися до цього. Усе, що я можу зробити — це якнайкраще дбати про її королівство.

— Ти видаєшся мудрішим за свій вік, принце Ронане Себастіане. Думаю, коли настане час, ти станеш чудовим королем.

Себастіан сумно всміхається, і я бачу запитання в його очах: якщо він буде королем, чи буду я його королевою? Не знаю, що на мене чекає, але часу на роздуми в мене мало. Натомість Себастіан починає говорити, і я чую геть інше запитання:

— Ти хочеш побачити сестру?

Я різко вдихаю.

— Так. Це можливо?

— Я попрошу своїх людей підготувати портал, і ми вранці підемо до Нік.

Я насуплююсь.

— Я просила Мордея відправити Джас до чарівника Тріфена.

— Мені довелося підшукати їй інше місце, — пояснює Себастіан. — Чарівник Тріфен не займається благодійністю.

Це правда.

— Упевнена, Нік піклуватиметься про Джас, аж доки та зможе жити самостійно.

Себастіан довго мовчить.

— Ти говориш так, ніби не збираєшся з нею залишатися.

Я розтуляю рота, щоб заперечити, але заперечень у мене немає. Кладу свої долоні на його обличчя.

— Мені дуже прикро за все, що говорила про тебе і твій народ, — я затинаюсь. — Я кохаю тебе, Себастіане. Я не можу жити у Фейрскейпі. Це вже не мій дім.

Себастіан реагує доволі стримано. Він пильно вивчає моє обличчя.

— А де ж дім?

— Я не впевнена, чи він у мене є.

Себастіан нахиляє голову й ніжно торкається моїх вуст своїми.

— Я збудую для тебе дім… якщо дозволиш.

Я пригортаюся до нього, насолоджуюсь теплом його тіла, його спокійною силою, і мені здається, я могла б йому це дозволити.