Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Життя в замку доволі дивне. Воно мало би здаватись мрією, що збулася. Щодня мене розпещують: годують смачними наїдками і вбирають у прекрасний одяг. Хоча я не полишаю спроб вмовити своїх служниць знайти мені штани, та посеред цих розкошів не відчуваю потреби. Вночі я сплю в теплому ліжку, вкрита найм'якішими ковдрами.

Я ніколи не знала такого життя і ніколи не думала, що колись пізнаю, але не можу сповна насолоджуватись ним. Кожен день, коли я не можу знайти Дзеркало, — це ще один день, коли моя сестра лишається в неволі. Король стверджує, що вона в безпеці, але що саме він вважає безпечним?

Я провела в замку вже п’ять ночей і, попри всю його велич, готова рвати на собі волосся. Я ходжу на обіди з іншими дівчатами, беру уроки танців, слухаю довгі лекції про історію Милостивого Двору та беззаконні злочини Немилостивих. Іншими словами, роблю все, щоб продовжувати виставу в ролі потенційної нареченої, і використовую кожну вільну мить, щоб шукати спосіб увійти до покоїв королеви. Я простежила за вартовими, за тим, як приходять і йдуть слуги Арії.

Хоч я тимчасово і не просуваюся у справі з Дзеркалом, та сподіваюсь, що здобуті знання про замок полегшать мені виконання наступного завдання. Що швидше я закінчу цю місію і поверну Джас додому, то краще.

Я стою біля вікна своєї спальні й розглядаю сад унизу. Лілії тягнуть свої голівки до сонця й нагадують мені про Себастіана.

— Щось чутно про те, коли повернеться принц? — запитую у своїх служниць. Себастіан дуже рідко з’являється у замку, що неабияк тривожить багатьох дівчат, і я не уявляю, як він знаходить час для знайомства з потенційними нареченими, якщо так часто відсутній.

— Він нікуди не поїхав, — відповідає Тесс, заплітаючи моє волосся в косу. — Він проводить день з однією з дівчат.

Ревнощі залягають всередині важким каменем.

— О, то в нього з’явилася фаворитка?

Вочевидь обличчя таки видає мої почуття, бо Тесс усміхається моєму відображенню в дзеркалі.

— Вам немає про що хвилюватися. Всі знають, що ви — єдина фаворитка принца.

От тільки після нашої розмови за чаєм на кухні ми із Себастіаном більше не бачились. У нього немає причин проводити свій обмежений час зі мною, знаючи, що мене не зацікавить титул його нареченої. Я мала би радіти цьому — у мене більше часу на пошуки Дзеркала, — але важко відпустити почуття, які я плекала останні два роки.

— Впевнена, він скоро і для вас знайде хвилинку, — каже Тесс. Вона закінчує плести косу з одного боку й береться за іншу. — Та й він, певно, знає, що ви зайнята.

— Хіба?

— Сьогодні у вас зустріч із наставницею.

Я насуплююсь.

— Наставницею? Нащо мені наставниця?

— Усім дівчатам призначено наставниць. Якщо юний принц обере вас нареченою, ви маєте бути готові. Ваша наставниця застосує особистісний підхід, щоб покращити ваші звички та манери.

— А хіба ви не можете зробити це? — запитую я. Мені подобаються мої служниці, я вже звикла до них. Не хочу, щоб іще хтось стежив за мною.

З ванної кімнати долинає сміх Еммалін, яка чистить ванну.

— Ми не леді, — пояснює вона, визираючи з дверей. — Звичайні служниці.

— Проте, закладаюсь, ви можете навчити мене всього, що і ця наставниця.

Близнючки перезираються. Важко сказати, веселю я їх чи бентежу. Можливо, і те, і те.

— У будь-якому випадку, — каже Тесс, — ваша наставниця буде тут з хвилини на хвилину. Її звати Юрелоді. Вона сторіччями працює з істориками королеви. Вам із нею дуже пощастило.

Сторіччями. Можливо, вона знає розклад королеви і зможе підказати, коли Арія поїде із замку. Якщо мені вдасться обережно розпитати…

— Чи можемо ми принести щось, перш ніж підемо? — запитує Еммалін.

— Ні, усе гаразд. Дякую.

Не знаю, чому я вирішила, що Себастіана немає в замку, якщо він не бачиться зі мною.

Можливо, я образила його своїми коментарями про священну традицію.

Або ж він просто намагається знайти наречену.

— Бачу, ти глибоко поринула в думки, — озивається приємний голос позаду.

Я обертаюсь і бачу приземкувату круглолицю рожевощоку фейрі з гострими вушками. Її прозорі крильця ледь вміщаються у дверний прохід. Я змушую себе усміхнутись. Не її провина, що мені зовсім не цікаво проводити з нею час.

— Вітаю. Ви, певно, Юрелоді. Я — Абріелла.

Жінка міряє мене швидким, але уважним поглядом, здається, визнає мою сукню прийнятною і обертається до дверей.

— Дуже добре. Ми ненадовго поїдемо з палацу, не заперечуватимеш?

Мені переймає подих. До цієї миті я не усвідомлювала, наскільки мені задушливо у цих стінах. Ледь не загинувши в лісі, я не наважувалась не послухатися наказу Себастіана й лишалася в замку, але з Юрелоді мені буде безпечно.

Наставниця вже йде коридором, і мені не лишалося нічого, окрім як піти за нею.

— Куди ми вирушимо?

Юрелоді не намагається сповільнитися чи озирнутися, відповідаючи:

— Якщо хочеш стати принцесою, маєш зустрітися з майбутніми підданими.

* * *

Сидіння карети обкладені зручними подушками, вікна запнуті шторами, щоб зберегти приватність. Ми з Юрелоді сидимо поруч, коли покидаємо територію замку. Я відчуваю на собі її прискіпливий погляд, а сама тим часом розглядаю, як змінюється ландшафт за вікном. Жодна з нас не намагається порушити мовчанку. Я зосереджуюся на зелених пагорбах, лісах удалині та горах позаду. Навіть знаючи, наскільки небезпечні ці землі, мені складно не милуватися їхньою красою. Краї Милостивих буяють пишною зеленню пізньої весни. Цікаво, чи володіння Немилостивих такі самі, чи фейрі Тіней страждають від вічної зими?

За багато кілометрів від замку ми в'їжджаємо в прегарне село. Карета підстрибує на бруківці, й це дратує мене, аж доки ми не зупиняємося.

— Приїхали, — каже Юрелоді.

Дерев’яно-цегляні будиночки вишикувалися вздовж вулиць, на яких фейрі всіх видів продають свої товари перехожим. Запах свіжої випічки долинає з фургончика торговця й огортає всю вулицю. Інший крамар наливає клієнтам вина на пробу, хтось продає квіти, хтось — вишукані тканини та прикраси.

У Фейрскейпі є схожий ринок. Ще як я була малою, мама брала нас із собою, коли виконувала доручення для заможної сім'ї, у якій працювала. Вони посилали її за свічками та одягом, за картинами для свого величезного будинку.

Якщо ми були слухняними, мама купувала кожній із нас по маленькій цукерці. Я так любила уявляти, що всі ті покупки ми робимо для себе, що можемо дозволити собі таку розкіш.

— Хто ці маленькі фейрі? — запитую я Юрелоді, киваючи на крихітних створінь із крилами метеликів, які пурхають у повітрі.

— Тихіше, дівчино, — моя наставниця хитає головою, хапає мене попід лікоть і тягне у вузенький провулок навпроти сільського ринку. Він заставлений такими самими будиночками. Юрелоді підводить мене до третьої хатки. Двері будиночка зі скрипом відчиняються, і вона затягує мене всередину, а тоді навалюється на двері, щоб зачинити їх.

— Спрайти, — каже Юрелоді й застережливо грозить мені пальцем, — не люблять, коли їх називають маленькими.

— Але ж вони…

— Значно могутніші, ніж здаються, і значно злопам'ятніші, ніж ти можеш уявити, — продовжує вона. — Ось чому дехто називає їх бісиками, але це грубо, і багато спрайтів вважають таке звертання принизливим. Якщо образиш спрайтів, якось на тебе можуть напасти вогняні мурахи або ж за тобою учепиться рій бджіл.

— Не всі вони такі злостиві, — заперечує низький голос. — Бувають і доволі покірні.

Я обертаюся праворуч і починаю задкувати до дверей, щойно помічаю чоловіка, який виходить із тьмяно освітленої кімнати, Кейн. Червоноокий фейрі, який тягнув мене на плечі на зустріч із Фінном.

Я рвучко відвертаюся від Кейна й усміхаюся своїй наставниці. Не знаю, де ми, але не можна, щоб хтось із людей королеви Арії думав, ніби я контактую з її ворогом.

— Нам треба йти.

Юрелоді всміхається мені, аж раптом повітря навколо неї починає тремтіти, а її шкіра сяяти. І вмить вона вже не Юрелоді, а Прета. Схоже, ця фейрі має багато облич.

— Прета… ти… — видихаю я.

Вона усміхається мені у відповідь і схиляється в маленькому реверансі.

— Так мило, що ти запам'ятала моє ім’я, Абріелло.

— Де Юрелоді?

— Вона пішла з королівської служби ще кілька років тому, а я з’явилась у її подобі, щоб мати легкий доступ до замку.

У королеви так багато слуг, що вона навіть не помічає, як мало останнім часом досліджує її стара науковиця.

Я зиркаю на двері. Цікаво, карета, у якій ми приїхали, належить Преті чи королеві?

Якщо я вискочу надвір, то чи можу сподіватися, що кучер забере мене звідси?

— Назви мені бодай одну вагому причину, чому я не повинна повернутись у замок і розповісти всім, хто ти насправді.

Прета закочує очі й обертається до Кейна:

— Принц Ронан вважає її такою розумною, такою особливою, але якби це було так, гадаю, вона хотіла б знати всі причини, чому не повинна викрити мене королеві, а не лише одну.

— Принц молодий і засліплений її красою, — каже Кейн. — Тієї ночі, коли вона втекла з таверни, ця дівка вже показала, наскільки обмежений її людський мозок.

Я складаю руки на грудях:

— Якщо ображатимеш мене, тобі світить лише в’язниця королеви.

Моя погроза не вражає жодного з них. Прета недбало скидає мантію і вішає її на гачок біля дверей. Вона поправляє шкіряний жилет і піхви на боці.

— Абріелло, я тобі не ворог.

— Але востаннє, коли я втекла від тебе, барґест ледь не зжер мене на вечерю. І я маю повірити, що це збіг?

— Думаєш, це я натравила на тебе барґеста? — здається, срібляста павутина на її чолі аж пульсує від злості.

— Ти, Фінн, Кейн. Жодної різниці.

Кейн реве:

— Навіщо нам робити це?

— Бо я відмовилася працювати з вами. Я не дурепа і знаю, що Немилостиві інколи роблять барґеста своїм посіпакою.

Кейн вибухає гавкітливим сміхом, тоді хитає головою і йде геть:

— Скажу Фіннові, що вона тут. І що думає, ніби ми вбивці, які керують зловісним і могутнім монстром. Думаю, він погодиться, що це прекрасний старт нового партнерства.

— Звідки в тебе така думка? — запитує мене Прета, ігноруючи Кейна. — Це твій принц наплів, ніби ми причетні до нападу барґеста?

— І без нього впоралась.

— Ти хотіла піти, і ми відпустили тебе, — супиться Прета. — Після того, як ти втекла з таверни, я йшла за тобою аж до лісу. Фінн заборонив мені наближатисядо тебе. Але хотів пересвідчитися, що ти безпечно дістанешся, хай куди би йшла.

— Та невже? А ти розповіла йому, що мене ледь не розірвали на шмаття?

— Звичайно. — Прета схиляє голову набік. — Добре, що вовки так вчасно з'явилися і відволікли те створіння.

— Добре, що Себастіан з’явився і врятував мене.

— То ти вже пробачила Золотому принцові його обман? — долинає з темного коридору голос Фінна, а за якусь мить він і сам входить до кімнати. Я так зосередилася на Преті, що навіть не почула його кроків у коридорі. Хоча, можливо, я не почула б їх, навіть якби намагалась. Фінн дивиться на Кейна і Прету. — Я ж казав вам, що вона і тижня не протримається. Здається, ви винні мені п’ять золотих.

— А дзуськи, нічогісінько ми тобі не винні, Фінне, — каже Кейн, з'являючись позаду нього. — Дівчина не відповіла на запитання.

— Якби вона не довіряла тому хлопцеві, вона б нізащо не сіла в карету з Претою сьогодні зранку, — не погоджується Фінн.

Прета хитає головою:

— Вона може довіряти йому, навіть не пробачивши. Це дві зовсім різні ситуації.

То вони заклалися, коли я пробачу Себастіана? Як грубо.

— Мене тішить, що вас це так веселить.

Срібні очі Фінна вмить стають холодними і блищать, ніби крижана поверхня ставка у світлі місяця.

— Запевняю тебе, мені анітрохи не весело, — відповідає він. — Я поспішаю. А враховуючи, що в мого дядька твоя сестра, мене неабияк дивує, що ти не поспішаєш. Але, можливо, ти кайфуєш, насолоджуєшся вишуканим життям у палаці, займаєшся підготовкою до ролі принцеси того білявчика.

— Як ти смієш… — Я роблю крок назад, помічаючи дві пари блискучих очей у темному коридорі. Два величезних вовки вискакують уперед і стають по обидва боки від Фінна.

Він клацає пальцями, і вовки сідають, втягуючи носом повітря й легенько повискуючи. їхні рани загоїлися, відколи я востаннє бачила їх у лісі. Але я ані на мить не сумніваюсь, що це ті самі тварини, які напали на барґеста.

Їхнє срібно-сіре хутро було мокрим від крові, коли вони тікали геть, але сьогодні воно чисте й сяйливе, і… вони значно більші, ніж я пам’ятала. Проти барґеста ці двоє вовків здавалися такими малими, але тепер я бачу, що вони здоровезні. Навіть сидячи, вони лише на голову нижчі за мене.

Я підводжу погляд на Фінна.

— Вони твої?

— Певною мірою, — каже він, відсторонено почухуючи одного з них за вухом.

Знову озивається Прета:

— Я ж казала, Абріелло, ми тобі не вороги.

Тієї жахливої ночі, коли на мене напали, я думала, що пара вовків намагалася позбутися барґеста й дістатися до його здобичі.

Та коли зараз бачу, як радісно вони висолопили язики й тішаться пестощам свого господаря, я не сумніваюся, що ці тварини були в тому лісі, щоб урятувати мене.

Якби Себастіан не з’явився, вони би продовжували битися до смерті.

— З ними все гаразд?

— Тепер так, — відповідає Фінн. — Завдяки моєму цілителю.

— Як їх звати?

— Дара і Луна, — каже Фінн. Вовчиці, зачувши свої імена, нашорошують вуха.

— Можна мені? — Я розумію, що всі погляди в кімнаті прикуті до мене. Я поволі ступаю вперед і простягаю тремтливу руку до вовчиць. Фінн тихенько бурмоче команду, тварини підводяться й неквапливо наближаються до мене. — Дякую вам, — я опускаюсь перед ними на коліна і простягаю долоню, щоб вони обнюхали її. — Ви захистили мене.

Вовчиці облизують мої руки й тицяються носами в долоню, наче великі коти.

Я підводжу погляд і бачу в очах Фінна щось схоже на здивування, але він кліпає, і це зникає. Натомість з’являється звичний погляд крижаної сталі.

— Чому вони зробили це? — запитую я.

— Бо я попросив їх.

— Це було дуже ризиковано. їх могли вбити.

Фінн не заперечує.

Лише схрещує руки і притуляється одним плечем до стіни.

— Ці вовчиці дуже вірні. Якщо вже захистили тебе раз, зроблять це знову.

Прета драматично зітхає:

— Але для всіх присутніх було би значно краще, якби ти більше не тікала й не доводилось тебе рятувати знову.

Кейн гигоче:

— Та, може, їй подобається, коли її рятує той. Чув, він влаштував нічогенький спектакль, коли повернувся до палацу, — влетів, несучи її на руках, прям ідеально розіграв сцену: герой рятує дівчину в біді.

Мої щоки палають від того, як Кейн це описує.

Мене бісить, що всі бачать мене такою, але я не завдаю собі клопоту розпитати, звідки їм відомо про те, що відбувалося в замку.

Очевидно, у цьому світі всі шпигують за всіма.

Я зосереджуюся на Фіннові й запитую:

— Чого тобі від мене треба?

— Я вже говорив тобі, — відповідає Фінн дещо роздратовано, ніби він дуже-дуже втомився. — Ми хочемо допомогти тобі.

— Навіщо тобі допомагати мені, якщо я працюю на короля, який хоче твоєї смерті?

— Ти хотіла сказати, на фальшивого короля, — різко визвіряється Кейн.

Фінн клацає пальцями, і вовчиці слухняно повертаються до його ніг.

— Відсутність реліквій ослаблює мій Двір. Мій народ страждає, і я зроблю все можливе, щоб допомогти йому.

— Навіть якщо це посилить і… твого дядька? — я відчуваю, що Фінн зі мною не чесний.

— Мордей, — це ім’я Фінн вимовляє не так гнівно, як Кейн, — не може стати ще могутнішим, доки не надягне корону.

Я суплюсь.

— І де ж корона?

— Корона мого батька пропала з Двору Тіней надто давно, — каже Фінн. Він робить паузу на мить. — Припускаю, Дзеркало ти ще не знайшла?

— Я знаю, де воно, але не можу дістатися туди, — визнаю я.

— А ти пробувала скористатися магією? — запитує Фінн. — Ну знаєш, це та штука, яка допомагає тобі проходити крізь стіни й магічні заклинання, ніби їх і немає?

Придурок.

— І як вона мала це зробити, якщо навіть не контролює свої сили? — втручається Прета, але Фінн кидає на неї такий погляд, що вона враз замовкає.

— Ні, — відповідаю я на Фіннове запитання. — Прета має рацію. Мені бракує контролю. Але проблема не в цьому. Королева зберігає Дзеркало під охороною і в оточенні світла. Навіть якби я могла керувати своїми силами, від них жодної користі.

Кейн пирхає:

— Вона навіть не здогадується?

— Припиніть говорити про мене, наче мене тут немає! — вибухаю я. — Про що я не здогадуюсь?

— Не здогадуєшся, наскільки ти сильна, — відповідає Прета. — Не уявляєш, на що ти здатна.

— Що як я скажу тобі, — спокійно говорить Фінн, — що від твоїх сил завжди є користь? Що ти достатньо сильна, аби прикликати таку всеохопну темряву, яка поглине кожен шматочок світла?

— Звідки ти це знаєш? — запитую я.

— Ми спостерігали за тобою, — знизує плечима Фінн.

— То що скажеш, Брі? — запитує Прета. — Ти дозволиш нам допомогти тобі?

Не знаю, чи можу я довіряти Фіннові та його людям, але не можна, щоб хтось у замку довідався про мої спроби дістати Дзеркало. Я не можу провалити завдання. Я дивлюсь на вовчиць і приймаю рішення.

— Я працюватиму з вами. Навчіть мене всього, що я повинна знати, щоб підмінити Дзеркало.

Фінн вигинає свою чорну брову.

— Найперше, що тобі треба знати — не використовуй Дзеркало. Це не іграшка для людської дівчинки, зрозуміла?

Звісно. Тому що я нікчемне люденя, не варта його дорогоцінного Дзеркала. То й нехай.

— Я гадала, ви навчите мене, як використати сили, щоб потрапити до сонячної кімнати королеви.

— Зажди, — Фінн підіймає руку. — Ти не казала, що Дзеркало у її сонячній кімнаті.

Я знизую плечима:

— Ну тепер сказала. Коридор, що веде до її покоїв, тоне у світлі. Здогадуюсь, що і сонячна кімната також?

— Світло — найменша з твоїх проблем, — каже Фінн.

Прета супиться:

— Якщо королева тримає Дзеркало у своїй священній сонячній кімнаті, ніхто, окрім принца або самої королеви, не може зрушити його з місця.

— Що станеться, якщо хтось спробує?

— Нічого, — відповідає Фінн. — Ти не зможеш узяти його. Предмети в сонячній кімнаті королеви не зрушить ані най-сильніша рука, ані найніжніший дотик. Ти зрозумієш, принцесо, що в нашому світі справжня магія пов’язана зі свободою волі. Ні наймогутніший фейрі, ні найкращий крадій не зможе взяти те, що має бути віддано добровільно.

— Чи існує якесь контрзаклинання? — запитую я.

— До всього є контрзаклинання, — говорить Кейн.

Фінн переводить погляд на Прету, але вона тільки хитає головою:

— Не знаю, але трохи покопаю, подивимося, що вдасться знайти. Тим часом доведеться вигадати інший спосіб.

У мене немає часу чекати, доки Прета шукатиме контрзаклинання.

«Ніхто, окрім принца або самої королеви, не може зрушити предмет у сонячній кімнаті».

— Гаразд. Я знаю, що робити, — спокійно кажу я і, чесно, навіть не знаю, чому не подумала про це раніше.

— Вбити королеву? — запитує Кейн, і його рука тягнеться до кинджала на поясі. — Тоді я перший.

Фінн хитає головою, відповідаючи своєму… другові? Своєму вартовому?

— Вона випотрошить тебе і виставить у саду, щоб інші не намагались.

Кейн зиркає спідлоба.

Я зітхаю:

— Якщо єдиний спосіб дістати Дзеркало — щоб принц чи королева дали його мені, то я попрошу принца Ронана дістати його для мене.

— Ти серйозно? — запитує Кейн. — Думаєш, принц так просто віддасть тобі дорогоцінну реліквію?

— Так, — кажу я, і відчуття провини вже тисне на мене. — Принц дбає про мене і хоче загладити провину через свій обман.

Прета повільно розпливається в усмішці й киває:

— Найпростіший шлях зазвичай найкращий. Тим часом ми вчитимемо тебе магії, як і планували, а я про всяк випадок шукатиму контрзаклинання. Якщо принц не віддасть тобі Дзеркало, ми знайдемо спосіб викрасти його.

— Але проси добре, принцесо, — каже Фінн. — Повір мені, ти не захочеш діставати Дзеркало складним способом.