Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Я відриваю нитку свого браслета, і, перш ніж встигаю приготувати для Бейккена пасмо волосся, він з’являється в моїй кімнаті в Золотому палаці. Гоблін сидить із заплющеними очима, схрестивши ноги й поклавши розвернуті догори долоні на коліна. Схоже, я застала його за медитацією.

Він важко зітхає, але, помітивши мене, оскалює свої гострі зуби в жаскій посмішці.

— Вогнянко! Я ж просив не викликати мене до палацу королеви.

Точно, просив, але я про це забула. Я стинаю плечима.

— Вибач.

Бейккен із дивовижною витонченістю підводиться й простягає руку.

— Оплата?

Я хапаю пасмо волосся на потилиці, біля того місця, звідки відрізала останній локон. Квапливо зрізаю і віддаю гоблінові.

— Що ти з ним робиш?

— Це ти хочеш дізнатися?

— Ні! — це була б марна трата волосся. Насправді мені байдуже. А якщо вже зовсім чесно, то, мабуть, я волію взагалі не знати цього.

— У мене ще одне запитання. Розкажи мені про хворобу, через яку Немилостиві старіють і зцілюються, як смертні.

— Немає ніякої хвороби.

— Тоді чому так відбувається? Чому вони ніби смертні?

Він пестить моє оранжево-руде волосся двома пальцями, кажучи:

— Вона стає мудрішою.

— Вона втрачає терпець, — я увесь час поглядаю на двері до своєї кімнати. Сьогодні ввечері ми із Себастіаном маємо поїхати до літньої резиденції королеви. Повернувшись до палацу, я відрядила своїх служниць переказати Себастіанові, що вже збираюсь, але мені потрібна ще година. Я ризикую, бо Себастіан може будь-якої миті увійти й побачити Бейккена, та мені несила чекати на відповіді. — Розказуй.

— Двадцять років тому, коли король Оберон повернувся після довгої ночі в царстві людей, королева Арія кинулася до нього, відчайдушно бажаючи возз’єднатися зі своїм першим і єдиним коханням. Але Оберон відмовив їй. Поки король був замкнений у царстві смертних, він закохався в людську жінку. Він сказав, що не може бути з королевою, коли його серце належить іншій. Із розбитим серцем, розлючена, що Оберон обрав нікчемну смертну замість неї, королева прокляла Немилостивого короля та весь його народ. Через прокляття вони більше не були безсмертними. Вони стали старішати і слабшати, як люди.

— Тоді чому Мордей такий могутній? Хіба він не Немилостивий?

— Річ у тім, що королева мстива. Вона захотіла покарати смертних разом з Обероном і його Двором. Тож вона лишила для Немилостивих спосіб зберегти свої сили та життя.

Якби король Оберон не захотів помирати чи слабнути, йому довелося би забрати це життя в людини. У багатьох людей, якби він схотів жити довго, і ще набагато більше, якби він хотів усе своє життя користуватися магією.

Волосся на моїх руках стає дибки. Чому люди мріють оволодіти магією, якщо з її допомогою творять такі жахи? Я боюся уявити світ, у якому найжадібніші з мого роду могли б заволодіти такою силою.

Нарешті я усвідомлюю наслідки цього прокляття, мене пробирає мороз і я обхоплюю себе руками. Немилостивим доводиться забирати людські життя, щоб зцілитися або використати свою магію. Ось чому Кейн привів офіру, коли Фінн захворів.

Але ні. Фінн не робив би цього. Він не вбивця. Мабуть, він знайшов якийсь вихід із прокляття.

Я відганяю цю думку й потираю руки, щоб повернути в тіло тепло.

— Чому вони просто не… проклянуть її у відповідь?

— Вони заслабкі для цього, навіть якщо приноситимуть в жертву одну людину за іншою.

Погляд Бейккена задуманий, ніби він не тут. Ніби дивиться далеко в минуле, а не на мене.

— Як це взагалі можливо? Чому цього не траплялося раніше, якщо так легко ослабити цілий Двір?

Гоблін хитає головою.

— Тому що ціна такої потужної магії надто велика. Королева божеволіла від ревнощів, коли наклала це прокляття. Окрім жертвоприношення в день літнього сонцестояння, вона віддала іще щось, щоб керувати такою магією. Вона зробила так, що Милостиві не можуть завдати шкоди Немилостивим, і цим поклала край Великій війні фейрі.

— Це не може бути правдою, — хитаю я головою. — Фінна поранив один із вартових королеви. Я сама його зашивала.

— Можливо, вартовий лише працював на королеву, бо Милостивий не може поранити Немилостивого.

Я пригадую, Фінн розповідав, що думав, ніби вартові були Милостивими, але виявилося, що це Дикі фейрі, які працювали на Золоту королеву. Я ще тоді не могла зрозуміти, чому Дикі фейрі для нього небезпечніші, ніж Милостиві вартові. Зате тепер розумію.

— Чому мені ніхто нічого про це не розповів?

— Прокляття не дозволяє фейрі говорити про нього — розумна лазівка, яку королева створила, щоб люди не дізналися правди.

— Тоді чому ти можеш про це говорити?

— Гобліни — хранителі королівств. Ми збираємо таємниці, історії та легенди. Жодне прокляття чи заклинання не може завадити збирати чи поширювати будь-яку інформацію, яку захочемо. Хоча ми з моїми родичами добре знаємо, що краще не гнівити королеву, розбовкуючи її таємниці. Вона страшна в гніві. Можеш запитати про це в тлуму, який ховається в приморському палаці, — шкіриться Бейккен.

— Чому королева дозволила Немилостивим використовувати людей, щоб повернути свої сили? Навіщо взагалі давати їм таку можливість, якщо фейрі так низько цінують людське життя?

— Королева хотіла, щоб Немилостиві стали такими лихими, як про них говорять. Вона хоче, щоб Немилостиві вбивали людей. Це її спосіб покарати всіх смертних за ту, котра вкрала серце короля Оберона.

— І попри все це вона хоче, щоб її син одружився з людиною, — мені завжди не подобалася королева. Можливо, тієї першої ночі, коли я побачила порожнечу в її очах, мені було трохи її шкода, але дізнавшись про табори, почала її ненавидіти. Мені досі важко уявити, що милий учень чарівника, у якого я закохалася, народився в когось такого злостивого. Такого нечестивого.

— Королева хоче, щоб її син процвітав, продовжував іти її стопами і був сильнішим, ніж вона. Це її син хоче одружитися на людині. І не на будь-якій, а дуже особливій людині з найгарнішим волоссям кольору вогню.

Бейккен ховає пасмо мого волосся в мішечок на поясі.

— Я розповів тобі більше, ніж варто було б за твою плату, — він підіймає руку і збирається клацнути пальцями, та я зупиняю його.

— Зажди!

Його рука опускається.

— Так?

— Чи можна зняти прокляття?

Він хитає головою.

— Не випробовуй свою вдачу. Доброї ночі, Вогнянко.

— Стій, — я хапаю ще одне пасмо на потилиці. — Якщо я дам тобі ще волосся, ти скажеш мені, як зняти прокляття?

Бейккен лише простягає руку й повільно розкриває долоню.

Я заплющую очі й відрізаю чергове пасмо. Моїх служниць вхопить напад, коли вони побачать, що я із собою зробила. Але якщо я зможу врятувати Фінна й тих дітей у таборах, якщо зможу врятувати Ларк, щоб Прета не тремтіла від кожної її подряпини…

Я кладу пасмо на його пошерхлу долоню.

— Ти можеш зламати прокляття. Протягом двадцяти років Немилостиві марно намагалися зробити це. Але ти особлива тим, що маєш одразу два способи, щоб покласти край мукам Немилостивих.

Бейккен вже ховає моє волосся, але я встигаю схопити його.

— Як?

Його очі палають гнівом, він висмикує пасмо волосся з моїх рук.

— Прокляття породжене почорнілим згорьованим серцем королеви. Поки вона щороку приносить у жертву когось зі свого Двору, щоб живити прокляття, воно діятиме.

— Приносить у жертву когось зі свого Двору?

— Кожного літнього сонцестояння Золоту фейрі потрібно принести в жертву вогню, щоб живити прокляття.

Усередині все стискається. Сестра Джалека. А кого вона цього року принесла в жертву? Немилостиві біженці не можуть чекати ще один рік, але…

— Якщо запобігти жертвоприношенню, це зламає прокляття?

— Послабить — так, але не зламає.

Я ненавиджу, коли гобліни ходять колами й не говорять нічого конкретного.

— Скажи мені, як зняти прокляття й повернути Немилостивим їхні сили.

— Вогнянко, у тебе два шляхи. Який тобі описати? Той, де ти помираєш, чи той, де живеш?

Холодний піт виступає на моєму чолі, я важко ковтаю.

— Той, де я живу.

— Якщо це те, чого ти хочеш… — Бейккен зловісно посміхається. — Щоб покінчити з прокляттям і вижити, ти повинна вбити королеву.

У двері стукають. Вже минула година?

Я збираюся сказати Бейккену, щоб він пішов, але від нього вже ані сліду.

— Абріелло!

Від голосу Себастіана по той бік дверей мене кидає і в жар і в холод.

Я боялася моменту, коли знову побачу його після вчорашнього вечора. Моє серце досі болить, але Себастіан потрібен мені більше, ніж будь-коли.

Чи знає він про прокляття? Мав би. Здається, всі фейрі знають. Але чи знає він, що прокляття — справа рук його матері? Чи розуміє, як багато фейрі бажають їй смерті, — не лише через ворожнечу між Дворами, а тому, що вона буквально вбиває їх? Не можу уявити, щоб Себастіан дозволив приносити в жертву когось зі своїх підданих, просто щоб зберегти це прокляття. Але я багато чого не знала про нього і, певно, не знаю досі, тож не можу йому довіряти.

Я ховаю Дзеркало Виявлення під спідницю й загортаю його в тінь. Вирівнюю подих, відчиняю двері назустріч глибоким очам й усміхненому обличчю Себастіана. Усі думки про прокляття та жертвоприношення вивітрюються з моєї голови, а на зміну їм приходять образи Себастіана, який пестить ту іншу дівчину.

Тримай себе в руках, Брі. Зосередься.

Я важко ковтаю і жестом запрошую його всередину.

— Привіт, — єдине слово, і таке невпевнене. Не знаю, як вдавати, що вчорашньої ночі не було.

— Нам треба поговорити.

— Добре… — я опускаю погляд. Мені так набридло приховувати від нього таємниці, але коли я дістану «Ґриморикон» із палацу Спокою, я нарешті стану ближчою до кінця цієї брехні та обману. А ще я зможу наблизити порятунокФінна та його підданих — і розумію, що справді хочу їм допомогти.

Мені не треба навіть підводити погляд, щоб побачити, як Себастіан підходить ближче. Я завжди відчуваю, коли він поруч. Він підіймає моє обличчя, щоб наші погляди зустрілися.

— Я чув, що сталося минулої ночі, — каже він.

Я застигаю на місці.

Перед очима миготять образи: холодний душ на моїй гарячій шкірі й міцне, невблаганне притискання Фіннового тіла до мого, його губи на моїй шиї.

Як я благала його…

— Ріаан щойно розповів мені. Він сказав би раніше, але чомусь припустив, що коли ти вчора ввечері пішла з вечірки, то прийшла до моєї кімнати, — Себастіан хитає головою. — Як би я хотів, щоб так і було.

Справді? Он воно що.

Я лише стою і кліпаю. У мозку мішанина питань, образів і виправдань, які краще не озвучувати. Але я гублюся в цих очах кольору моря і відчуваю спокусу просто пробачити йому. Було би значно легше, якби ми могли просто відмотати все до того моменту, коли він учора вийшов із моєї кімнати, й почати наново.

— Пробач за іншу дівчину, — шепоче він. — Я не хотів зробити тобі боляче.

— Басті, але ж за кілька хвилин до того ти був тут і цілував мене, — кажучи це, я почуваюсь цілковитою лицеміркою. Бо через кілька годин після цього я благала Фінна доторкнутися до мене, поцілувати мене. Неважливо, що цього не сталося. Я би зраділа, якби Фінн погодився, а це вже зрада. Звісно, я можу звинуватити в усьому наркотики і своє розбите серце, але…

Очі Себастіана спалахують, він робить крок назад. Так багато емоцій змішалися на цьому прекрасному обличчі — розчарування, злість, можливо, навіть ненависть до себе.

— Я говорив тобі, що повинен обрати собі дружину. Тож принаймні спробуй припустити, що є жінки, які хочуть нею стати.

— Я покликала тебе до свого ліжка, а ти пішов і знайшов її.

Себастіан міцно заплющує очі.

— Знаєш, здається, я намагався переконати себе, що мої почуття до тебе не були чимось особливим. Мені хотілося вірити, що я можу відчути те саме з однією з тих дівчат.

Його слова боляче вдаряють мене.

— І ти?

Його погляд затримується на моїх губах, і він повільно хитає головою.

— Ні. Хоч як я хотів, та більше ніколи не відчував нічого подібного.

Я відвертаюся й підходжу до вікна. Мені боляче, що Себастіан не хоче мати почуття до мене, але я його розумію. Це найгірше: я його розумію. Однак, не розумію, навіщо так поспішати з пошуком дружини? Не розумію світу, де почуття для шлюбу не важливі, а Себастіанові доводиться підбирати собі наречену, доки спливають дні правління його матері на троні. Я співчуваю йому.

— Вигляд у тебе був цілком задоволений, — кажу я.

— Хотів би я, щоб так і було, але ні, — Себастіан важко видихає. — Якби я відчував до неї те, що відчуваю до тебе, то не відправив би її додому.

— Розумію. — Впереміш із болем почуття провини спустошує моє серце. Минулої ночі я благала Фінна. Увесь ранок я милувалася грайливістю в його очах, коли він дражнив мене. Увесь день намагаюся зрозуміти, як його врятувати. І я не знаю, що це означає для нас із Себастіаном.

— Можемо відкласти цю розмову на вечір? — питає Себастіан. Його тепла рука ковзає вниз від моїх плечей, поки пальці не обхоплюють моє зап'ястя. — Наступні два дні я хочу присвятити нам. Не думати про те, що ти тренуєшся з Фінніаном, або про те, що мати тисне на мене з вибором нареченої, або про те, як скоро мені доведеться зайняти престол. Чи зможемо ми забути про все, крім нас?

— Це було би прекрасно.

Брехуха. Себастіан думає, що везе мене до палацу Спокою, щоб ми могли добре провести час разом, а мене цікавить пошук «Ґриморикона» та передача його Мордею.

Себастіан усміхається.

— Ти добре почуваєшся?

Я примружую очі. Він знає, що хтось мене вчора отруїв? Чи причетний до цього Ріаан?

— Так, а що?

— Я приходив до твоєї кімнати після сніданку, але служниці сказали, що ти ще спиш. Це на тебе не схоже.

Прета, напевно, зачаклувала мою кімнату, щоб служниці думали, ніби я тут і сплю… або перетворила когось на мене.

— Учора ввечері я випила кілька келихів вина на вечірці, — кажу я.

— Я радий, що ти пішла туди, — його погляд пом’якшується. — Мені подобається, коли ти береш участь у житті палацу.

Можливо, краще додати трохи чесності.

— Басті, я думаю, що вчора була під дією наркотиків.

Його обличчя блідне, а прекрасні очі стають такими лютими, як розбурхане море.

— Що?

— Я почувалася недобре. У мене був жар, і я не могла контролювати себе, — мої щоки палають від збентеження. Слава богам, що тільки Фінн став свідком найгіршого. — Коли моя служниця знайшла мене на вечірці, я намагалася роздягнутись.

Себастіан міцно стискає зуби, його очі палають гнівом.

— Я дещо в тебе запитаю, але потрібно, щоб ти була зі мною чесною.

Які в нас шанси на спільне майбутнє, якщо я ніколи не буду з ним чесною?

Себастіан бере мене за плечі й серйозно запитує:

— Ти бачила минулої ночі Фінна чи когось із його посіпак?

— Думаєш, це вони підсипали мені наркотики?

— Думаю, Фінн понад усе хотів би завоювати твою довіру, а потім послабити твій самоконтроль, щоб змусити тебе зробити щось необачне… наприклад, укласти з ним зв’язок.

— Я ні з ким не укладала зв’язок.

— Знаю, — Себастіан ніжно обіймає мої плечі. — Просто хочу знати, чи вони намагалися вмовити тебе.

Єдиний, із ким я хотіла укласти зв’язок минулої ночі, був Себастіан, але моя угода з королем не дозволила мені потурати цьому бажанню.

— Але… чому? Чому вас усіх так хвилює цей зв’язок? Ви поводитесь так, ніби він важливіший, ніж… — Важливіший, ніж я. Через це я вчора так благала Фінна в душі? Мені здавалося, Себастіан не хоче мене без обіцянки пов’язати з ним своє життя. А я так хотіла відчувати, що можу бути бажаною сама по собі. В цьому наркотики не звинуватиш.

— Тому що це важливо, — Себастіан уважно вивчає моє обличчя. Можливо, він намагається щось мені сказати. Просто не може. Що як це пов’язано з прокляттям? — Від Фінна та його братії всього можна очікувати. Проста церемонія зв’язування, і він забрав би тебе в мене назавжди.

Хіба Фінн не попереджав мене не укладати зв’язок із Мордеєм? Чому вони обидва застерігають мене не пов’язуватися ні з ким? Фінн так розсердився сьогодні вранці, коли я визнала, що угода з Мордеєм — єдине, що утримує мене від укладання зв’язку із Себастіаном. Що б він іще сказав, якби не прийшли Прета з Ларк?

Зараз не час сперечатися із Себастіаном, а якщо я почну захищати Фінна та його друзів, суперечка продовжиться. Тому я стримую бажання поговорити про це й хитаю головою:

— Я не знаю, хто мене одурманив.

Себастіан міцно стискає мою долоню.

— Якби ми були поєднані зв’язком, я б знав, коли ти в біді. Я знайшов би тебе вчора ввечері й переконався б, що ніхто не скористається твоїм станом. Мені боляче знати, наскільки ти беззахисна.

— Я не беззахисна — не така, як раніше. Я вже краще вмію використовувати свої сили.

Схоже, Себастіана це не заспокоює.

— Іноді саме твоя сила робить тебе беззахисною.

— Чому ти так кажеш?

— Це неважливо. — Себастіан пригортає мене до себе, і я чую, як б'ється його серце. — Важливо лише те, що ти в безпеці.

— Невже люди так рідко володіють магією?

З вуст Себастіана зривається сміх.

— О так, — він притуляється своїм чолом до мого. — Ти дуже особлива, і Фінн це знає. Навіть якщо не він підсипав тобі вчора ввечері наркотики, він спробує переконати тебе укласти з ним зв’язок. Та хай би що він говорив, не погоджуйся. Ніхто не може примусити тебе до зв’язку. Це має бути добровільне бажання з обох сторін.

— Навіщо це Фіннові потрібно? Який йому із цього зиск?

Себастіан хитає головою, його руки ковзають вниз моєю спиною до талії, а потім іще нижче, притягують мої стегна до своїх.

— Тоді він отримав би… доступ до твоїх сил.

Оскільки Фінн не може використовувати свою магію, не вкоротивши собі життя або не ставши серійним убивцею, йому потрібна моя сила.

Невже тому він загравав до мене сьогодні вранці, а вчора був таким добрим? То це справжня причина, чому він мене навчає? Це лише довга гра, щоб завоювати мою довіру і зробити своєю маріонеткою?

Я не можу в це повірити. Фінн якось сказав мені, що все, що він робить, він робить для захисту своїх підданих. Немає причин вважати, що в його ставленні до мене прихована якась інша мета.

— Я не укладатиму зв’язок із Фінном, — кажу я радше до себе.

Себастіан невпевнено всміхається мені.

— Коли будеш готова, я матиму за честь укласти з тобою союз. Я б використав наш зв’язок, щоб захистити тебе. Я б не дозволив, щоб із тобою щось трапилося. — Себастіан нахиляється й ніжно цілує мене. — Ти готова?

Я напружено ковтаю.

— Басті… я не можу. Мені потрібно більше часу, якщо…

— Я про подорож до літньої резиденції, — сміється Себастіан, погладжуючи моє підборіддя. — Зв'язок почекає. А зараз… — він визирає у коридор і тихенько свистить.

У кімнату, шкутильгаючи, заходить гоблін. Він різко повертає голову вбік. Його ніздрі роздуваються, коли він втягує носом повітря. Гоблін дивиться на мене зі звинуваченням в очах. Він відчуває запах Бейккена? Чи знає він, що тут був його родич?

— Відведи нас до літньої резиденції, — наказує Себастіан.

— Так, Ваша високосте, — каже гоблін. Беручи мене за руку, він усміхається мені — небезпечна істота, яка зберігає мою таємницю. Себастіан бере кістляву руку гобліна і я роблю те саме.

Я навіть не встигаю перевести подих і підготуватися до вільного падіння під час гоблінського переміщення, як чую звуки хвиль, що розбиваються об берег, світло місяця, що мерехтить у воді, й відчуваю пісок під ногами.

Солоне повітря лоскоче мій ніс, шурхіт хвиль захоплює мої почуття, і саме тоді я бачу літню резиденцію. Маленькою її точно не назвеш. Численні шпилі палацу нависають над морем, просто переді мною світяться величезні вікна, і я знаю, що вони ведуть до бібліотеки. До «Ґриморикона».