Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

— Вогнянко. Прокидайся, — говорить хрипкий голос просто над моїм вухом.

Коли ми з Претою повернулися до палацу, я відразу пішла спати. Я була розчарована через те, що шпигувала за тими, хто мені довіряв, і ще більше розчарована через те… що я відчула, побачивши поцілунок Фінна з тією дівчиною.

— Вогнянко.

Гострий ніготь торкається мого вуха, і я різко розплющую очі.

Гоблін короля Мордея схилився над моєю подушкою.

Нарешті.

— Чого ти так довго? — шиплю я, скидаючи ноги з ліжка.

— У короля були справи, дівчино. Він працює за власним графіком.

Я пирхаю. Здається, що всі фейрі живуть за власною шкалою часу. Я звинувачую їхнє безсмертя в тому, що вони не цінують час.

— Дозволь мені одягнутися.

Гоблін хитає головою.

— Немає часу.

Я дивлюся вниз на свою тонку піжаму.

— Жартуєш? Я в такому вигляді не піду.

— Або йдеш зараз, або чекай ще тиждень. Тобі вирішувати.

Я похапцем вихоплюю свою сумку з-під матраца. Перш ніж устигаю обернутися до гобліна, його сухі кістляві пальці обхоплюють моє зап’ястя. Кімната навколо нас зникає.

Ми з’являємося у Дворі Місяця. Я очікувала побачити перед собою тронну залу, натомість опиняюся в маленькій вітальні. Король сидить у червоному кріслі, відкинувшись на спинку. Гоблін відпускає мою руку, кімната навколо обертається. Я не встигаю оговтатися від переміщення і падаю на підлогу.

Нудота підступає до горла, і я затуляю рота тильною стороною долоні.

— Абріелло, а ти маєш чудовий вигляд, — говорить король. Сьогодні він весь у чорному — від штанів і сорочки до оксамитової мантії, накинутої на плечі. Навіть нігті в нього пофарбовані в чорний колір. Поруч із ним стоять троє вартових і час від часу висовують роздвоєні язики, ніби перевіряють, чи немає небезпеки в повітрі.

Попри жахливий напад нудоти, я підводжу голову. Нізащо не викажу своєї слабкості перед цим чоловіком — хоча, якщо чесно, мені було б навіть приємно заблювати короля.

— У мене вже тиждень твоє Дзеркало. Я не люблю, коли мене змушують чекати.

— Як і я, — відповідає король знудженим голосом. — Пошуки Дзеркала зайняли в тебе більше часу, ніж я очікував. А мої шпигуни донесли, що ти зрештою просто попросила його в Золотого принца. Це так розумно. Аби ж то вони ще побачили, якої плати попросив принц за цю послугу. Щиро сподіваюсь, він отримав максимальний зиск.

Моя слабкість миттєво змінюється гнівом, а з-під кінчиків моїх пальців виривається темрява, і на мармуровій підлозі з’являються тріщини. Вартові короля тягнуться до мечів, а я кидаю погляд на бездонні глибини, що видніються в розкришеному мармурі.

Хай якою була моя сила, вона розквітає в Немилостивому палаці.

— Ну що ж, — король дивиться на безлад, який я наробила, його очі темнішають, а ніздрі надимаються, — бачу, ти ще не навчилася контролювати свою магію.

Мабуть, я ще навіть не дізналася, на що вона здатна. Принаймні я не очікувала, що можу зробити щось подібне. Але я стискаю кулак і зосереджуюся на тому, щоб повернути в себе силу. Уявляю, як вона згортається всередині мене, наче велетенська змія. Моя сила не спить, вона завжди насторожі й готова завдати удару.

Король вдивляється в моє обличчя:

— Скільки б я віддав за такий дарунок!

Мені байдуже, що він думає про мої сили, я не хочу затримуватися тут довше, ніж потрібно. Річ не в Немилостивому Дворі, а в Мордеєві. У тому, як він дивиться на мене — ніби хоче залізти в мій мозок і покопирсатися в ньому. У мене аж сироти виступають. Я підводжуся з підлоги й виструнчуюсь, наскільки можу.

— Я хочу побачити сестру.

— Ти ж знаєш, я не можу цього дозволити.

— Дай мені побачити її, і я віддам тобі Дзеркало.

— Але ж ти вже бачила свою сестру в Дзеркалі, — заперечує Мордей.

Я навіть не хочу знати, звідки йому це відомо. В уяві спалахують образи його шпигунів, які стежать за мною у моїй же кімнаті, й мене починає трусити. Але це неможливо. Напевно, він лише здогадується.

— Цього не досить.

Король знизує плечима.

— Має бути достатньо. Бо це все, що я можу запропонувати. Ти ж насолоджувалась Дзеркалом увесь минулий тиждень. Скажи, приємно, коли можеш побачити що завгодно, просто клацнувши пальцями?

Я хитаю головою.

— Я хочу побачити сестру. Особисто.

Минуло надто багато часу, і я не можу позбутися думки, що Джас досі не поруч.

— Сідай, — Мордей змахує рукою, і в ній з’являється графин, наповнений темно-червоною рідиною. — Вип’ємо за ваш успіх.

Пити чарівне вино. Нізащо у світі.

— Ні, дякую.

— Я наполягаю, — він наповнює два келихи й киває на порожній стілець поруч. — Ми вип’ємо, а потім я розповім тобі про наступну реліквію, яку ти маєш дістати для мене, щоб якнайшвидше побачити свою сестру особисто.

Гра. Він грається зі мною. Але вибору в мене немає, тож я збираю залишки свого терпіння, підходжу до Мордея і сідаю.

Він простягає мені келих, і я одразу ж приймаю його, сподіваючись, що так ми швидше перейдемо до справи.

Мордей піднімає свій келих:

— За владу, — виголошує він. Я вигинаю брову, і він зупиняє келих на півдорозі до губ. — Ні?

— У моєму світі владою називають здатність позбавити іншу людину життя, вибору та вільної волі.

Пронизливий погляд срібних очей спопеляє мене, і я відчуваю, що він бачить занадто багато. Я кручу келих у руках і розглядаю рідину.

— Тому мені байдужі тости за владу.

— То за що б ти хотіла підняти тост?

Я зустрічаюся з ним поглядами, і на деякий час між нами западає тиша. Я підношу келих і виголошую:

— За дотримання і виконання обіцянок.

— Он як! Ти досі хвилюєшся за сестру, — Мордей киває. — Я підтримаю твій тост, бо ж і сам із нетерпінням чекаю, що ти виконаєш свою обіцянку, — ми цокаємось, і від його посмішки моєю шкірою пробігає неприємний холодок.

Я спостерігаю, як п'є Мордей, але ще довго не торкаюся свого келиха, аж доки король не гиркає роздратовано:

— Ми не будемо говорити, доки ти не вип’єш, дівчино.

Хочу заперечити, але який сенс? Для цього чоловіка головне — влада, більшу частину якої він самовільно вкрав. Він не потерпить навіть незначної непокори. Я роблю найменший ковток, на який тільки здатна. Вино солодке й оксамитове, воно розтікається теплом у моїх грудях.

— Друга реліквія? — нагадую я.

Мордей усміхається:

— Ти така завзята. Хіба не хочеш ще хвилинку насолодитися вином?

Я зиркаю на нього спідлоба. Мій погляд важкий.

Мордей відкидається на спинку крісла.

— Друга реліквія називається «Ґриморикон», і її буде значно складніше дістати, ніж Дзеркало.

Хто б сумнівався. Я і не очікую, що Себастіан так просто віддасть усе, що мені потрібно, щоб повернути мою сестру.

Хоча я починаю вірити, що заради мене, заради Джас він міг би так учинити.

Якби ж тільки я могла розповісти йому все, не порушуючи своєї угоди з Мордеєм.

— Що таке «Ґриморикон»?

— Ти могла чути про нього як про «Велику Книгу». Це священний текст фейрі, який містить найдавніші заклинання та магію Прадавніх.

— То це книга?

Мордей робить ще один ковток вина.

— Певною мірою. Щось таке могутнє не може вміститися лише на сторінках, тому, як і всі найвеличніші магічні тексти, «Ґриморикон» може змінювати свій вигляд.

— На який? — я не відчуваю жодної шкоди від одного ковтка вина, тож сміливо роблю ще один. Воно справді дуже смачне. До того ж якщо він хоче, щоб я дістала йому цю книжку, нема сенсу задурювати мене наркотиками.

— На будь-який, дівчинко моя. «Ґриморикон» може перетворитися на що завгодно, якщо відчує небезпеку.

Книга, яка відчуває небезпеку і змінює форму. Схоже, ми почали з найпростіших реліквій.

— І де він?

— Не можу сказати. Милостивий Двір викрав його під час війни й відтоді охороняє, хоча «Ґриморикон» належить моєму Двору, і Золоті фейрі не можуть скористатися його магією.

— Тоді нащо вони його вкрали?

Мордей робить ще один ковток і задивляється вдалечінь, ніби гортає тисячоліття спогадів, щоб знайти відповідь.

— З тієї самої причини, чому забрали все інше. Щоб послабити нас.

— Хочеш сказати, я повинна знайти книгу, яка може бути будь-де у Дворі Милостивих і яка може мати будь-який вигляд?

Цс гірше голки в копиці сіна. Принаймні коли натрапляєш на голку, точно знаєш, що знайшов те, що шукав. Я можу щоночі спати біля «Ґриморикона» й ніколи не дізнатися про це.

— Я дозволю тобі залишити Дзеркало, — каже Мордей. Його погляд падає на мої коліна, де воно лежить. Я так міцно стискаю реліквію, що аж кісточки пальців побіліли.

Щоразу, коли в мене виникала думка про втрату Дзеркала — мого єдиного зв’язку з Джас, — я відганяла її, не в змозі змиритися з нею.

Тепер, знаючи, що я можу в будь-який час побачити її, я розслабляюсь.

— Щасти тобі.

* * *

Гоблін Мордея переносить мене з палацу Немилостивих назад до садів навколо замку королеви.

— Чому ти міг перенести мене з моєї кімнати, але не можеш повернути туди? — питаю я, стримуючи нудоту, яка виникає після гоблінсього переміщення.

— Бо у твоїх покоях відвідувач, — відповідає гоблін, — і я не планував сьогодні накласти головою.

— Звідки ти знаєш? — запитую я.

Гоблін шкіриться, демонструючи свої жовті загострені зуби, і зникає.

Здавалося, я пробула в Немилостивому Дворі лише кілька годин, але сонце вже високо сяє у небі. У садах метушаться слуги, які доглядають за квітами, і пахощі лаванди та троянд ваблять мене, доки я йду до палацу. Так кортить сісти тут, у саду, заплющити очі, дозволити сонечку зігріти моє обличчя, а співу пташок заколисати мене. Але я опираюся цьому бажанню. Якщо в моїй кімнаті справді хтось є, я маю знати, хто це.

— Він чекає там цілий ранок, — жебонить медово-солодкий голос позаду мене. — Принц може щось запідозрити, якщо ти з’явишся перед ним у піжамі.

Я обертаюсь і бачу Юрелоді, яка показує в бік карети.

— Я вже повідомила твоїм служницям, що ти цілий день навчаєшся зі мною.

Я кривлюсь.

— Я надто втомилася, щоб навчатися.

— І мої вуха надто гарні, щоб слухати твоє ниття, але маємо, що маємо. Тому вперед.

Я не сперечаюся — вона має рацію щодо піжами.

Коли ми підходимо до будинку, нас зустрічає суцільний хаос.

— Забирайся з мого шляху, Тінане, — гримає Джалек.

— Ні.

— Ти поводишся безглуздо. Я йду патрулювати, а не…

— По-перше, я тобі не вірю, — каже Тінан. — По-друге, не важливо, куди ти йдеш. Ти будеш у безпеці, тільки якщо залишишся тут.

Прета заштовхує мене у двері, подалі від галасу. Вони частенько гризуться між собою, але це не типова сварка. Джалек одягнений у шкірянку, за спиною видніється його меч. Він пильно дивиться на Тінана, його срібна павутина палає від виру емоцій. Фінн стоїть між ними, широко розставивши ноги, переводячи погляд з одного друга на іншого.

— Будь ласка, Джалеку, — шепоче тепер Тінан. — Будь розважливим.

— Це лише сон, — відповідає Джалек. Він схрещує руки і дивиться на Фінна. — Будь ласка, поясни йому, що я не можу вічно сидіти у своїй кімнаті лише тому, що мені наснився кошмар.

— Це був не просто кошмар. Я чув її, — Тінан ледь не тремтить від люті. — Подивися мені в очі й скажи, що коли ти прокинувся, на твоїх грудях не сиділа банші. Подивися мені в очі й скажи, що не боїшся сьогодні виходити за ці двері більше, ніж у будь-який інший день.

— Тобі не треба йти, Джалеку, — каже Фінн. — Я відправлю Кейна.

— Кейну треба перепочити, — не вгамовується Джалек. — Він пів ночі захищав новий портал.

— Що воно таке — банші? — питаю я, і три голови враз повертаються до мене. Джалек сердито дивиться на Тінана:

— Дурниця.

— Це жінка, яка приходить уночі й сідає тобі на груди, — відповідає Тінан. — Вона з’являється і в цьому світі, і у твоєму сні, й…

— Жінка? — перепитую я.

— Дух жінки, — зітхаючи, додає Прета. — Коли вона комусь являється, то сідає йому на груди і повторює його ім’я знову і знову. Вважається, що це знамення наближення смерті.

— Дивно, що хтось помирає, якщо вона їх попереджає, — бурмоче Джалек. Але я бачу, що він хвилюється. Можливо, він не хоче вірити в пророцтво банші, але хвилюється.

— Надто близько до сонцестояння, — каже Тінан, важко ковтаючи.

— Саме тому я і хочу піти, — каже Джалек. — Цього вечора вона найслабкіша.

— От бачиш! Я знав, що ти брешеш, — гарчить Тінан.

— Я посилаю Кейна, — рішуче каже Фінн. — Не варто ризикувати.

Джалек міцно стискає зуби:

— Годі вже зі мною панькатися. Я не дитина. Я здатен сам приймати рішення.

— Ти — частина цієї команди, і ти присягнув мені на вірність. Вирішено, — відповідає Фінн. Його голос такий тихий, що я ледве чую слова. Однак розумію, що це був чіткий наказ.

Прета хапає мене за руку.

— Ходімо переодягнемо тебе й повернемося до замку. Принцові уривається терпець.

— Якщо ти хотіла, щоб я переодягнулася, чому ми не зробили цього в кареті? — запитую я.

— Вибач Преті, — каже Фінн, спостерігаючи, як Джалек мчить сходами. — Вона не знала, що сьогодні в нашому домі спалахне громадянська війна. Але буде краще, якщо ти підеш. Настрій Джалека не покращиться, аж доки сонце не зайде в день літнього сонцестояння.

* * *

Я повертаюся до Золотого палацу, і двері моєї кімнати справді відчинені.

Притискаю одну долоню до сумки — у якій надійно заховане Дзеркало, — а іншою тягнуся до ножа на стегні.

— Агов? — гукаю, заходячи до кімнати.

Себастіан помічає мене й підскакує зі стільця. Три великі кроки — й він стоїть переді мною.

— Де ти була?

Я розгублено прикушую губу і кидаю сумку на ліжко.

— Займалася з Юрелоді.

— Я прийшов ще до сніданку, а тебе вже не було.

— Вона… хотіла почати раніше.

Себастіан здригається. Я задумуюся, чи здогадується він про мою брехню.

— Я вже подумав, що ти, можливо, вирішила повернутися до світу смертних.

Я притискаю руку до його серця й відчуваю, як воно б’ється під моєю долонею. Його тіло тепле й сильне. Шкодую, що більше не можу довіряти Себастіану. Шкодую, що не заслуговую Себастіанової доброти. Якби ж був спосіб уникнути цієї брехні. Моє серце палає ненавистю до короля Тіней за те, що він зробив із моєю сестрою, з моїм життям.

— Вибач, що змусила тебе хвилюватись.

Себастіан торкається мого підборіддя своєю великою долонею й уважно вивчає моє обличчя.

— З тобою все гаразд?

— Так. Цілком.

Вуста Себастіана опускаються до моїх — ніжний дотик, який швидко перетворюється на пристрасний і напружений. Моє дихання стає уривчастим, та я не намагаюся вирівняти його. Це наш перший поцілунок, відколи я дізналася, хто Себастіан насправді, й це нестерпно. У цьому цілунку я відчуваю все його занепокоєння й страх, відчуваю аж до кісток. Можливо, мені слід відсторонитися. Можливо, слід сказати йому, що він не повинен мене цілувати. Можливо, мені досі слід гніватися на нього за те, що він брехав мені два роки. Та правда в тому, що його поцілунок зцілює мої самотність і страх.

Жар та близькість його тіла вивільняють щось усередині мене. У його обіймах я в безпеці. Поки він поруч, ніхто не може завдати мені болю, а я не можу скривдити його. Якщо цей поцілунок триватиме вічність, Себастіан ніколи не дізнається, що я використовувала і зраджувала його, брехала йому.

Його губи тануть на моїх, рука сковзає з мого волосся на шию, великим пальцем він пестить моє підборіддя. Другою рукою Себастіан обхоплює мою талію і міцно притягує до себе. Я притискаюся ближче. Він схвально стогне, а я всміхаюся, не відпускаючи його губи. Я почуваюся всесильною, і мені це подобається. Я хочу відчути кожну краплину його сили, хочу запам’ятати кожен його уривчастий подих.

Не знаю, як довго ми цілуємося, але мені цього замало. Себастіан відсторонюється першим. Він притуляється своїм чолом до мого. Ми обоє важко дихаємо. Я дивлюся на руку Себастіана на своїй талії. Він міцно стиснув і підняв мою спідницю, оголивши стегна та ніж. Якщо Себастіан і помічає зброю, то ніяк на це не реагує.

Він видихає, відпускає руку й робить крок назад.

— Вибач, — він витирає рукою обличчя, заплющує очі й тихо лається. — Я прийшов сюди не спокушати тебе. А запросити на сьогоднішнє святкування Літи.

Святкування? Тобто ще більше суконь, танців і вдавання, що для мене немає нічого кращого, ніж спостерігати, як інші дівчата фліртують із Себастіаном? Дівчата, які ще не знають, що втратять його.

— Думаю, ти знаєш, який із цих варіантів є більшою спокусою для мене, — я несміливо простягаю руку й торкаюся його долоні. — Тобі не треба вибачатися за те, що поцілував мене.

Його губи складаються в криву усмішку.

— Та невже?

— Я поцілувала тебе у відповідь.

— Я знаю, але… — він знову важко видихає, а тоді відходить іще на один крок, ніби не довіряє собі. — Все занадто ускладнилося.

Із цим не посперечаєшся. І все ж…

— Чому ти так говориш?

— Тієї першої ночі, коли я побачив тебе в саду, я був такий щасливий. Я знав, що ти тут заради Джас, але… — він важко ковтає. — Просто побачивши тебе в моєму світі, я зрадів більше, ніж міг уявити. Потім, коли ти втекла від мене, я зрозумів, що доведеться розпрощатися з надією, яку відчув тієї миті. Ти надто ненавидиш мій вид — й одразу ж зненавиділа мене.

— Я тебе не зненавиділа, — шепочу. — Я була збентежена і боляче вражена. Можливо, я хотіла ненавидіти тебе, але не могла.

Себастіан важко ковтає і відступає ще трохи. Він робить лише один крок, а відчуття таке, ніби віддаляється на цілий кілометр.

— Відколи ти сказала, що могла би залишитися тут, я сподіваюся, що ти не передумаєш. Щодня я бачу тебе в моєму палаці, з моїми підданими, і мені дедалі важче не зважати на тебе.

Я скорочую відстань між нами й беру його руку. Не бажаю приймати те, що він намагається сказати, навіть якщо мені це потрібно.

Себастіан перебирає мої пальці.

— Знаю, ти ніколи не хотіла бути моєю нареченою. І знаю, що не це тримає тебе тут. Твоє зникнення сьогодні вранці стало болісним нагадуванням, що ти в моєму світі тимчасово — лише доки не досягнеш своєї мети. Але я не можу уявити своє життя з кимось іншим. Ти завжди змушуєш мене сміятися. Ти — єдина, поруч із ким я можу почуватися собою, не дозволяючи обов’язку перед короною поглинути мене цілком. Але через цей обов’язок можу втратити тебе.

У мені наростає почуття провини. Себастіан щось знає? Він підозрює, що я краду з його королівства?

— Але… навіщо ти все це говориш?

— Матір тисне на мене, щоб я обрав собі наречену, — каже Себастіан, опустивши очі, ніби зізнається у чомусь ганебному. — Минулого вечора вона заявила, що в мене є час до сходу наступного молодого місяця, щоб прийняти рішення.

— Це ж лише за три тижні. — У грудях закололо. Боляче навіть дихати. Себастіан обиратиме наречену, і хоча я повинна зосередитися на тому, що це загрожує моєму доступу до замку, ревнощі спопеляють мене зсередини й не дають думати ні про що інше. — Навіщо так поспішати?

— Вона хоче, щоб у мене була королева. Хтось, хто зможе мене підтримати. Правити королівством… — він переводить погляд на вікно й задивляється на сади, — буває самотньо. Тож мама хоче, щоб у мене була пара, перш ніж вона передасть мені владу.

— Ти вже обрав? — Я не дуже хочу знати відповідь. Не маю права злитися на майбутню наречену Себастіана, але ревнощі, здається, розривають мене зсередини.

Нарешті Себастіан підводить голову, і наші погляди знову зустрічаються.

— Я повторюю собі, що це неважливо. Серед знаті шлюби часто укладають заради влади та корисних зв’язків, а не за коханням. Але коли я думаю, що ти підеш і… Брі, якщо є бодай шанс, що ти зможеш бути щасливою, живучи в моєму королівстві, я хочу зробити тебе щасливою. Я хочу, щоб ти стала моєю королевою.

Я відчуваю, що кімната навколо мене стискається. Не можу уявити, яким було би це життя — життя принцеси королівства, що ув’язнює втікачів із ворожого Двору. Але якби ми із Себастіаном стали правителями, ми б усе змінили.

Чи зможу я бути силою добра в цьому світі? Не просто ще однією королевою, яка не знає турбот і попихає іншими, а володаркою змін? Стоп. Це навіть не обговорюється. Коли Себастіан дізнається правду, він більше не захоче мене знати. Видіння Ларк запевнило мене в цьому.

«Ти ніколи й не станеш королевою Милостивих».

Ось він — доказ того, наскільки я мерзенна людина. Себастіан думає, що любитиме мене вічно, і в глибині душі я сподіваюся на це, навіть коли я його зраджую. Я злодійка, яка обкрадає його королівство, а він хоче, щоб я сіла поруч із ним на троні. А ще ці дивні почуття до Фінна — те, як моя сила зростає поруч із ним, нестримний потяг, якого я не хочу, але який не можу заперечувати. Чи захоче Себастіан мене, якщо дізнається про це? Навіть якщо й так, хіба це не ще один доказ, що я його не заслуговую?

Я надто довго мовчу, і Себастіан заплющує очі. Вираз болю, що з’являється на його обличчі, ніби удар кулаком у сонячне сплетіння.

— Гаразд, — шепоче він. — Принаймні тепер ти знаєш, що мене хвилює, — він розвертається на підборах і виходить за двері.

— Басті! — кричу я йому вслід. Він зупиняється, але стоїть спиною до мене. Я не наважуюсь подивитися йому в обличчя, тому не прошу обернутися, а звертаюся до його широких плечей: — Я ніколи не хотіла вийти заміж за принца, — мені хочеться торкнутися долонею його спини, відчути цю заспокійливу силу, тепло. Або обійняти його ззаду, притиснутися й покласти долоню йому на груди, щоб відчути заспокійливе серцебиття. Однак не роблю ні того ні того. — Але я без вагань вийшла би заміж за Себастіана, учня чарівника.

Себастіан опускає голову.

— Розумієш, Брі, одного без іншого не існує.

— Авжеж, — тихо кажу я. — Але принц починає подобатися мені дедалі більше.

Себастіан обертається, і вираз надії в його очах глибоко ранить мене. Не знаю, що я ненавиджу більше: те, що маніпулюю ним, чи те, що мої слова — чистісінька правда.