Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ П’ЯТИЙ

З того, як напружені його плечі, я розумію, що він злиться.

— Басті? — стиха починаю я. Провина й сором охоплюють мене. Вони завжди були поруч, хлюпалися біля моїх ніг, намагались уповільнити мене, але тепер вони здіймаються велетенською хвилею, загрожуючи накрити мене з головою. — Що… що ти…

— Принц. Фінніан. Я знаю, ти проводиш із ним час, — голос Себастіана хрипить, ніби він от-от зірветься на крик.

Я обхоплюю себе руками.

— Я… — Якщо я все заперечуватиму, це погіршить ситуацію? — Хіба це важливо? Він просто друг.

Очі Себастіана червоні, щелепи напружені. Як довго він чекав тут, у порожній кімнаті, знаючи, де я була насправді?

— Ти кохаєш його?

— Що? — мені бракне повітря. — Чому ти взагалі запитуєш мене про таке?

Але, можливо, його питання втрапило надто близько до цілі, бо мені хочеться втекти. Від Себастіана. Від цих очей кольору морських хвиль, які, здається, бачать забагато. Від власних плутаних почуттів. Я люблю Себастіана. Нехай я ніколи не зможу вийти за нього заміж, але я кохаю його. Мені боляче думати, що він відчуває, запитуючи мене, чи не закохана в іншого. А ще боляче через те, що я не люблю Фінна, але не можу заперечувати, що відчуваю до нього щось. І відчуваю більше, ніж мала би.

— Він мій ворог, Абріелло.

— Але він тебе своїм ворогом не вважає. Можливо, тобі варто поміркувати над цим, — різко кажу я. У глибині душі знаю, що зараз не час для цього, але з мене досить секретів. Я не хочу зраджувати одного принца заради іншого, коли вони обидва гідні правителі, які хочуть найкращого для своїх народів.

— Це він тобі сказав? Так він переконав тебе довіритись йому? Удаючи, що ми друзі?

— Я не сказала, що ви друзі. Я не така наївна. Але він не монстр, як Мордей, і якщо ви хочете кращого майбутнього для своїх Дворів, ти маєш зробити все можливе, щоб посадити Фінна на трон Тіней — його законне місце.

Себастіан здригається. Здригається.

— Себастіане, — він не дивиться на мене. Я повільно перетинаю кімнату й зупиняюся біля нього. Коли кладу руку на його долоню, він заплющує очі — насолоджується моїм дотиком чи страждає від нього? Важко сказати. — Поглянь на мене. Будь ласка.

— Не можу, — він міцно зціпив зуби. — Ти проводила час із моїм ворогом, живучи під моїм дахом, і змушувала мене повірити… — він хитає головою й, не підводячи погляду, запитує: — Ти справді думаєш над моєю пропозицією чи прикидаєшся, щоб зібрати для нього інформацію і знищити мій Двір?

— Ні, я б ніколи… — я хитаю головою. Я жахлива людина. Мене можна звинуватити в тому, що я обдурила Себастіана, зрадила його, але я б ніколи не допомагала Фіннові знищити Милостивий Двір. — Я б цього не зробила. І це не те, чого хоче Фінн, — мій голос тремтить.

— Тоді що ти з ним робиш?

Він такий розбитий, і це крає моє серце. Ти ще не знаєш, Себастіане, що це не найгірша моя зрада. Я тебе не варта.

Через угоду з Мордеєм я не можу розповісти Себастіанові всю правду про те, що роблю з Фінном — як і чому він допомагає. Та навіть якби могла, не знаю, чи зробила б це. Іноді я вірю, що Себастіан зробить усе, щоб допомогти мені врятувати Джас, але іноді…

У ніч Літи, коли я побачила, як він кинув Джалека за ґрати, я зрозуміла, як багато ще не знаю про цей світ і роль Себастіана в ньому. Я так багато не розумію про стосунки між Дворами та всередині них.

Себастіан обертається до мене. Гнів і відчай палахкотять у цих прекрасних очах.

— Відповідай мені.

— Фінн тренує мене, — зізнаюсь я. — Він допомагає мені опанувати сили, які проявились, коли я потрапила до Фейрії.

— Сили? — вираз його обличчя стає менш болісним. — Поясни, що ти маєш на увазі.

Облизую губи, підбираючи такі слова, щоб він пробачив мені те, що я проводила час із його ворогом.

— Знаєш, я завжди вправно рухалась у темряві, але коли потрапила сюди, змогла раптом сама ставати темрявою і тінями. Змогла зникати в них.

Себастіан сканує мене поглядом. Я не можу розібрати, які емоції з'являються на його обличчі.

— Ти знаєш, звідки взялися ці сили?

Я хитаю головою.

— Ні. Вони просто є. Я не дуже добре ними володію, тож Фінн запропонував допомогу.

— В обмін на що?

Я заплющую очі. Я не можу відповісти на це запитання, не порушивши своєї угоди.

— Не знаю, — пошепки брешу я. Коли це злітає з моїх вуст, я розумію, що немає жодної брехні, яку б я не сказала, немає жодної речі, яку б я не вкрала заради порятунку сестри.

— Чому ти не сказала мені?

Тому що не хотіла, щоб ти знав про мої сили. Не хотіла, щоб ти знав про мої нові здібності, які дозволяють нишпорити твоїм палацом, красти, шпигувати та звільняти в’язнів. Я опускаю голову.

— Пробач мені.

Себастіан гладить мою щоку, повільно підіймає моє підборіддя, доки наші погляди не зустрічаються.

— Я божеволів від ревнощів. Я втрачав розум, думаючи, що Фінн може вкрасти твоє серце. Я намагався переконати себе, що єдине, що мене справді турбує — це безпека мого королівства, але насправді, — він нахиляється й притуляється своїм чолом до мого, — насправді ти вже давно важливіша для мене за все королівство. — Великий палець Себастіана пестить моє підборіддя, я тану від цього дотику — теплого й ніжного. — Чи можу я справді тобі довіряти, Абріелло?

Якби він знав, то більше не питав би. Але нічого не змінилося. Мені досі потрібна довіра Себастіана. Треба, щоб він відвіз мене до палацу Спокою, треба, щоб він і далі дозволяв мені залишатися тут, доки не знайду третю реліквію.

— Звісно.

— Справді? — він важко зітхає. — Можливо, ти не розумієш, що між Фінном і мною, як і між нашими родинами, століття ворожнечі. Я постійно намагався захистити тебе, а ти проводила час із ним. Я не можу вдавати, що це не зрада.

— Басті, ти можеш мені довіряти. Як мені це довести?

Як змусити тебе повірити в цю жахливу брехню?

— Ти… ми могли б… — він затинається, здається, обмірковує свої слова, але потім хитає головою. — Я не хочу квапити тебе, якщо ти не готова.

Обома руками я обхоплюю його шию і встаю навшпиньки, щоб дотягнутися своїми губами до його. Якщо я коли-небудь сумнівалася в тому, що відчуваю до Себастіана, цей поцілунок — найкраща відповідь. Лиш дотик до його губ, і я вже готова розчинитися в ньому.

Першим від поцілунку відривається Себастіан. Його очі затуманило бажання, але він глибоко вдихає, опановує себе і робить крок назад.

Я хапаю його за руку.

— Куди ти йдеш?

Його губи вигинаються у кривій усмішці.

— Якщо я залишуся тут, то знову поцілую тебе.

Я підходжу ближче.

— Мене це влаштовує.

Його очі темнішають.

— Не грайся зі мною, Брі. Я можу не стриматися.

Я роблю ще один крок і кладу долоню йому на груди. — Це не гра, — можливо, іншим разом це було би брехнею, але просто зараз це — чистісінька правда. Все, що мені треба — це його поцілунок, його дотик, його любов. Я хочу ввібрати якомога більше його, доки він не дізнався правду і не відштовхнув мене.

Себастіан повільно опускає свої губи до моїх.

— Моє серце у твоїх руках, Абріелло, — зітхає він перед тим, як наші губи зустрічаються.

Я не знаю, через його слова чи через те, як ніжно він розкриває мої губи своїми, але тієї миті я забуваю про все. Мій розум затуманюється, а тіло оживає. Руки Себастіана гладять мої плечі, й кожен дотик його мозолястих пальців пронизує мене електричним струмом. Було б так добре довірити йому всі свої турботи.

Себастіан робить усе можливе, щоб повернути Джас, щоб захистити мене.

Я більше не хочу його обманювати чи шпигувати за ним. Я не хочу нести цей тягар сама.

Скоро. Цю обіцянку я даю сама собі. Цю ж обіцянку безмовно потайки даю Себастіану. Щойно моя угода з Мордеєм завершиться і Джас буде в безпеці, я більше не матиму секретів від нього. Я буду гідною його кохання. Якщо до того часу він у мені не розчарується.

Я занурюю пальці у волосся Себастіана, і шкіряна стрічка, що стримувала його, розв’язується. Я гладжу своїм язиком його, і він стогне просто в мій рот — вібрація цього звуку змушує задоволення пульсувати в моєму тілі. Поцілунок стає грубішим, глибшим і вимогливішим.

Себастіан цілує мою шию, горбочки моїх грудей, залазить язиком під тканину сукні. Моя шкіра горить від бажання. Я хочу більше, я хочу його.

Він поволі веде мене вглиб кімнати, доки мої стегна не впираються в ліжко. Я опускаюсь на нього й тягну за собою Себастіана.

— Я не можу думати тверезо, коли справа стосується тебе, Брі, — я відчуваю його гаряче дихання на своїй шиї.

У мене є обов’язки перед сім’єю та моїм народом, але один твій поцілунок, і я ладен забути про все.

Я тримаю його обличчя обома руками, щоб він дивився на мене. Його очі темні й затуманені від задоволення, губи розкриваються, коли він дивиться в моє обличчя.

— То забудьмо про все. Тільки на цю мить. Вдамо, що нічого більше не існує.

Ного ніздрі надимаються, він нахиляється до мене і прикушує мою нижню губу. Стогнучи, він хапає поділ моєї спідниці. Я підіймаю стегна, щоб допомогти йому підтягнути її догори, доки вона не опиняється аж на моїй талії. Себастіан влаштовується в мене між ніг. Я відчуваю, як сильно він мене хоче. Гублюся в солодких відчуттях: як його тіло торкається мого, як його руки стискають мої стегна, як моєю шкірою ковзають його пальці.

Себастіан опускається й цілує мої груди просто крізь тканину сукні. Я стогну й вигинаюся. Мої руки скрізь — то на його плечах, то на його міцних грудях, спускаються до його сідниць і знов підіймаються до талії. Я ніяк не можу насититися ним.

Він відсторонюється, і наші погляди знову зустрічаються.

— Скажи мені, що будеш моєю, — шепоче Себастіан. — Скажи мені, що залишишся тут зі мною.

— Я зараз тут із тобою, — печаль змішується з пристрастю. Мої слова розлітаються на друзки, коли я даю єдину обіцянку, яку можу виконати: — Сьогодні я твоя.

Себастіан зупиняється, і раптом зіскакує з мене, важко дихаючи, він сідає на край ліжка й опускає голову.

— Вибач.

Я спираюсь на лікті.

— Чому? Що не гак?

Він важко ковтає й підводиться.

— Це було занадто швидко. Ми дуже поспішаємо.

Серйозно? Мені не здалося, що все відбувається надто поспішно.

Насправді було відчуття, що все правильно. Легко. Якби Себастіан не зупинився, я б дозволила йому продовжити. Невже це було б аж так погано?

Я підводжуся з ліжка й поправляю сукню, перш ніж підійти до Себастіана.

— Слухай, — я торкаюся рукою його щоки, а він повертає голову і цілує мою долоню, — я сама цього хотіла. Нумо повернемось у ліжко.

Він так довго дивиться мені в очі, що, здається, бачить усі мої секрети. Всі мої зради.

— Я хочу більше, ніж твої поцілунки, Брі.

Я стримую усмішку.

— Я впевнена, якщо ти повернешся в он те ліжечко разом зі мною, я запропоную тобі набагато, набагато більше, ніж поцілунки.

Себастіан починає важко дихати, його очі темнішають.

— Боги небес і землі, ти спокушаєш мене, жінко.

Я зітхаю.

— Поганенько спокушаю, якщо ти збираєшся піти звідси. Себастіан дивиться на двері, потім знову на мене.

— Я не хочу йти, але в мене зустріч.

Я докладаю всіх зусиль, щоб не виказати своє розчарування, та, певно, мені не вдається, тому що він говорить:

— Вибач, що я завжди такий зайнятий. Я компенсую це, — він тримає моє підборіддя великим і вказівним пальцями. — Якщо ти так хочеш, нумо втечемо до приморського палацу!

Мій розум досі затьмарений від поцілунків, тож я не одразу згадую, чому хотіла поїхати в той палац і що збиралася там робити.

— Серйозно?

— Серйозно. Я думаю, ти мала рацію. Було би добре втекти від усіх і провести трохи часу лише вдвох, — він солодко цілує мої губи. — І коли ми знову опинимося в одному ліжку, я не буду поспішати.

Усередині мене все перевертається, а потім стискається. Він хоче, щоб ми провели час удвох, у далекому палаці, люблячись і спілкуючись. А мені ця подорож потрібна, щоб знайти і вкрасти священну реліквію з бібліотеки його матері.

Себастіан, напевно, помічає мої переживання. Він супиться.

— Якщо ти передумала щодо палацу… чи щодо… щодо нас…

— Ні, — поспішно говорю я. — Ні те, ні те. Мені просто… кортить поїхати туди, але я розумію, що в тебе своїх справ повно. Все добре. Дякую тобі.

Заради Джас я готова ще трохи обманювати Себастіана. Заради Джас я буду не такою гідною жінкою, якою він мене бачить.

Але скоро все налагодиться. Скоро.

Себастіан вивчає моє обличчя, ніби намагається зібрати воєдино все, що там бачить.

— Можливо, доки ми чекатимемо, то подумаємо про… нас. Про наше майбутнє.

— Себастіане… — я прикушую губу. «Скажи мені, що будеш моєю». Я не хочу казати йому «ні». Навіть не хочу говорити, що не знаю. Тому що насправді я знаю, що хочу сказати, але це суперечить тому, що я маю зробити. Тож я не можу сказати «так». Поки що не можу.

Але вже скоро.

Себастіан намагається приховати свою тривогу і притуляє палець до моїх губ.

— Зараз не потрібно нічого говорити. Я знаю, що ти ще не готова.

Він виходить з моєї кімнати, зачиняючи за собою двері.

Тож Себастіан збирається відвезти мене до палацу Спокою, а доти мені нема чим зайнятися, окрім як… тренувати свої сили.

Щойно він іде, я обертаюся на тінь і блукаю палацом, як робила це багато разів раніше. Я проходжу повз Ріаана та кількох вартових королеви, які тихо сперечаються про щось. Виникає думка зупинитися й послухати, але сьогодні мені не цікаво шпигувати за вартовими Себастіана. Не тоді, коли провина роз’їдає мене зсередини. Але ж треба перевірити свої здібності.

Я ніколи не ходжу до східного крила замку, де розташовані покої королівської родини. Вони завжди надто яскраво освітлені. Але мені варто тренуватися використовувати свої сили на світлі. Якщо вдасться затемнити яскраво освітлений коридор, що веде до кімнати Себастіана, я зможу набратися хоробрості на щось масштабніше.

Я усміхаюся, проходячи повз другого вартового, і підкрадаюся ближче до дверей Себастіанової кімнати. Моя усмішка ширшає, щойно я згадую, що він тепер знає про мої сили. Одним секретом менше. Можливо, я залишу йому маленьку записку, щоб він знав, що я була там. Можливо, я запропоную зустрітися з ним, коли він повернеться після своїх королівських справ.

Чую голоси, що долинають із кімнати, і прослизаю крізь двері, не відчиняючи їх. Можна здивувати його просто зараз.

Коли я опиняюся в кімнаті, мене зустрічає жіночий сміх і фраза:

— Принце Ронане, та ви справжній звір.

Картина, яку я бачу перед собою, пронизує мене, немов гострий клинок. Мені бракує повітря, але я не можу вдихнути. Легеням немає куди розширюватись, бо вони оточені уламками мого розбитого серця. Себастіан і людська дівчина сплелися тілами. Його голос низький і хрипкий, він шепоче щось їй на вухо. Її спідниця задерта до талії, а одна бліда нога обвита навколо його стегон. Його губи торкаються її шиї, і вона стогне від задоволення.

— Ні, — це слово виривається, перш ніж я встигаю зупинити себе, але ці двоє надто зосереджені одне на одному, щоб почути. Я відступаю і врізаюся у двері, які так і не відчинила.

Я втратила контроль над своїми силами, і мені треба зосередитися, щоб знову перетворитися на тінь і вислизнути в коридор, треба опанувати себе, щоб не розгубити свою магію, доки я мчу назад до своєї кімнати. Я ледве встигаю добігти до гостьового крила, як знову набуваю тілесної форми. Заходжу в кімнату і, не зачиняючи за собою двері, падаю на підлогу й тремчу.

Не може бути. Він би так не вчинив. Це був не Себастіан.

Можливо, то якийсь фейрі, котрий змінює форму, прикидається ним, щоб дістатися до дівчат. А можливо… можливо…

Можливо, Себастіан думає, що я не погоджусь вийти за нього заміж, і робить саме те, що має. Можливо, він намагається знайти наречену. Намагається виконати свій обов’язок перед королівством.

Але чомусь… Чомусь мені ніколи не спадало на думку, що коли Себастіан не зі мною, не упадає за мною і не цілує мене, то він з однією з тих інших. Виходить, він спить з іншими дівчатами? Невже я була такою неймовірно наївною, щоб думати, ніби він цього не робить? Я знала, що він готується до того, що може мати іншу наречену. Але цей біль, який я відчуваю не тому, що він цілував її, а тому, що, здавалося, не хотів зупинятися. Я побачила не сліпе виконання якогось королівського обов’язку, а пристрасть і задоволення — саме те, що я пропонувала йому, коли він пішов від мене на «зустріч».

Здається, моє серце розбили. Я не можу вирішити, що я хочу: ридати чи вдертися до нього в кімнату і влаштувати скандал. Але одне знаю напевне — треба щось робити. Я не можу просто сидіти тут і бути маленькою сумною дівчинкою, яка чекає, доки він повернеться й пояснить, чому збрехав і чому втік із мого ліжка на зустріч з іншою жінкою.

Боляче. Я притискаю кулак до грудей, ніби хочу вирвати власне серце, щоб подолати цей біль. Я не хочу бути дівчиною, яка страждає через чоловіка, але не знаю, як жити з тим, що щойно побачила. Намагаюся дихати: один ковток повітря за іншим. Я не дозволю Себастіанові перетворити мене на сопливу ідіотку. Я думала, він хоче мене. Я була такою дурепою, коли повірила, ніби я особлива.

Коли я дізналася, ким він був насправді, навіть не сподівалася, що колись знову захочу бути з ним. Не усвідомлювала, якого болю мені може завдати думка про те, що в Себастіана є інша.

Та коли я зрозуміла, що, попри його обман, мої почуття не зникли, я повірила йому.

Повірила, коли він сказав, що йому потрібна тільки я. І ні на хвилину не засумнівалася в цьому.

Треба поговорити з ним. Принаймні сказати йому, як мені боляче, але й сваритися з ним не можна. Бо тоді він скасує нашу поїздку в палац Спокою або почне підозрювати, що я лише вдаю, ніби все гаразд. Себастіан мене знає. Він ніколи не повірить, що я пробачила, побачивши його з іншою жінкою.

Я вирішую взяти себе в руки і підводжуся з підлоги. Я тут з однією метою — врятувати сестру. Нехай я допустила думку, що в нас із Себастіаном може щось вийти, що ми зможемо колись…

Це все пусте. Якщо Себастіан готовий покинути мене посеред наших пристрасних любощів, щоб цілуватися з іншою, — йому ж гірше. Ми поїдемо до палацу Спокою, і це головне. Але я не буду тією дівчиною, яка сидить у своїй кімнаті й проливає сльози за якимось хлопцем.

Мені треба лише трохи танців і чарівного вина. Я даю собі одну ніч, щоб розслабитися. Втратити себе. А завтра знову зосереджуся на своєму завданні. Так навіть краще. Краще, бо я знаю своє місце. Краще, бо тепер мене не відволікатимуть думки про Себастіана і наше неможливе майбутнє.

Я входжу до бальної зали. Лунає гучна музика, і навколо в танці звивається натовп тіл. Я помічаю Ріаана і змушую себе всміхнутися золотоволосому другові Себастіана.

— Добрий вечір.

— Абріелло, — він дарує мені сліпучу усмішку. — Радий бачити тебе. Де Себастіан?

— З іншою жінкою, — слова злітають швидше, ніж я встигаю зупинити їх. Я ховаю цю фразу за усмішкою, ніби вона не пронизує мої груди гострим лезом. Щоразу, як заплющую очі, я бачу руку Себастіана, що лізе під спідницю тієї дівки. Здається, ніби мене знову й знову б'ють у те саме місце.

На ньому вже утворилася відкрита рана, яка від кожного удару глибшає і ширшає.

Усмішка Ріаана вмить тане.

— Не сумніваюся, що він волів би бути з тобою.

— Зовсім ні, — я розглядаю натовп, щоб уникнути проникливого погляду Ріаана, який дивиться з розумінням. — Він пішов від мене, щоб бути з нею. То й нехай. Принаймні я знаю, де моє місце.

— Аж ніяк, — хитає головою Ріаан. — Себастіан готовий віддати тобі все. Абріелло, поглянь на мене, — я переводжу погляд на Ріаана, а він нахиляє голову, щоб наші очі були на одному рівні. — Мій принц відчайдушно закоханий у тебе. Якщо він зараз з іншою жінкою, то лише тому, що йому дуже боляче було дізнатися, що ти проводиш час із Фінніаном.

Я приголомшена. То Ріаан теж знає? Невже в мене не лишилося секретів?

— Себастіан усе розповідає мені, — продовжує він. — Якщо принц тобі не байдужий, якщо ти не хочеш втратити те, що є між вами, ти маєш повернути його довіру.

— Я хочу повернути його довіру, — кажу я, хоча це не моє бажання. Мені зараз наплювати на довіру Себастіана, але не на моє завдання… Мені потрібна його довіра. — Але коли я запитала Себастіана, як це зробити, він сказав, що не хоче ні до чого примушувати мене, якщо я ще не готова.

— Між людиною та фейрі існує лиш один щирий вияв довіри.

— Зв'язок, — шепочу я. Ось що мав на увазі Себастіан. Він хоче, щоб я пов'язала з ним своє життя. Але я не можу. Принаймні доки не дістану реліквії для Мордея. Бо через наш зв'язок Себастіан завжди знатиме — хай і не завжди чітко, — де я і що роблю. Але після того, як Джас буде в безпеці і я нарешті зможу розповісти Себастіанові правду, чи захочу я укласти з ним зв’язок і довести, що варта його довіри? Та річ не лише в цьому. Після того, що я побачила сьогодні ввечері, я не впевнена, що достатньо довіряю Себастіану.

— Не бійся цього, — каже Ріаан, м’яко всміхаючись. — Це така близькість, якої ти навіть уявити собі не можеш. Зв’язок між людиною і фейрі глибший, ніж будь-який інший. Просто… подумай про це. — Ріаана гукає хтось з іншого боку кімнати. Він виструнчується і махає рукою, перш ніж повернутися до нашої розмови. — А тепер скажи мені, що я можу зробити для тебе, аби ти насолодилася цією чудовою вечіркою?

Я відмахуюся від нього.

— Усе гаразд. Розважайся.

Ріаан прискіпливо міряє мене поглядом.

— Впевнена?

— Я хочу танцювати, — кажу я, вичавлюючи із себе усмішку.

— Так уже краще. — Ріаан жартома цюкає мене по носі й відвертається, щоб знайти своїх друзів.

Щоночі в Милостивому Дворі влаштовують вечірки. Здається, що більшість мешканців палацу проводять вечори за танцями та випивкою. Але, окрім Літи, я ще жодного разу не хотіла приєднатися до них. У мене завжди знаходилися відмазки. Якщо моя присутність була обов’язковою, я ввічливо з’являлася серед гостей, але вже за кілька хвилин вислизала. Та сьогодні ввечері я навіть не відмовляюся від чарівного вина. Вихоплюю келих із руки офіціанта, випиваю двома ковтками й беру другий.

Я хочу відчути легкість, як у свій перший вечір тут. Хочу затишного тепла, яке я відчувала, коли пила вино Мордея.

Хочу забути про свої проблеми і душевний біль. Я дозволяю напою вкрасти кілька моїх годин, щоб я не почувалася розчавленою під вагою розчарувань — у Себастіані та в собі.

Коли другий келих торкається моїх губ, я вже танцюю. Мої кінцівки легшають, а голова звільняється від постійних тривог. Цієї миті я вільна. Я — пташка, яка ширяє у нічному небі. Я — повітряний змій, який вирвався на свободу і тепер летить за вітром над морськими хвилями.

Ніби крізь серпанок я чую веселі вигуки та сміх людей навколо мене, але сама я десь в іншому місці. Я водночас тут і ніде. Я вільна.

Не знаю, як довго я танцюю, коли знову помічаю Ріаана. Він широко всміхається мені.

— Як почуваєшся, Абріелло?

Я закидаю голову й сміюся.

— Прекрасно.

Ріаан нахиляється до мого вуха і шепоче:

— Не відмовляйся від чоловіка, якого хочеш. Не бійся цього життя.

Я здіймаю руки над головою і дозволяю стегнам рухатися в такт музиці.

— Сьогодні я нічого не боюся.

— Добре, — він бере мене за талію і розвертає до виходу з бальної зали. — Себастіан відіслав ту дівчину додому. Він один у своїй кімнаті. Можливо, сьогодні ввечері ви обоє отримаєте бажане.

Я вириваюся з його рук і обертаюся до нього.

— Ти маєш на увазі зв'язок?

Він кидає на мене багатозначний погляд, куточок його рота вигинається в кривій усмішці.

— Поміж іншим.

— Але я не можу, — скиглю я. Мої слова нерозбірливі. Здається, я продовжую танцювати і не знаю, як зупинитися. Та й не хочу. — Я навіть не можу сказати тобі, чому не можу, бо тоді втрачу свою сестру назавжди.

Щось спалахує в його очах, і погляд Ріаана враз серйознішає.

— Себастіан завжди знайде спосіб дати тобі те, чого ти хочеш.

— Я хочу танцювати.

Я вихоплюю ще один келих вина в офіціанта, який проходив повз.

— Тоді танцюй. — Ріаан цокає своїм келихом об мій. — Для мене честь служити моїй майбутній королеві.

Ці слова повертають спогади про Себастіана й ту дівчину, їхні сплетені тіла в тінях його кімнати. Я не хочу цих думок. Не хочу болісних почуттів, які приходять із цим спогадом, тому залпом випиваю третю склянку й закашлююсь.

Музика змінюється… а можливо, це я, і моє невагоме тіло раптом стає зовсім іншим. Я відчуваю, як рухаюсь у повітрі, як мої стегна гойдаються в такт музиці. Чому я ніколи не помічала, як добре мати тіло? Мати руки й долоні? Відчувати повітря на своїй шкірі?

Я хочу більше цих відчуттів.

Я тягнуся рукою до шнурівки ліфа, щоб зняти його, але хтось зупиняє мене.

— Абріелло, припини, — каже Еммалін, беручи мене за плечі.

Я витріщаюся на свою служницю, вона мерехтить — то у фокусі, то знову ні.

Я примружую очі й розумію, що це не одна з близнючок, це Прета.

— Пре-е-ето! — кричу я, розтягуючи перший склад. Я проводжу рукою по її гладенькому обличчю, намагаючись побачити справжній вигляд прекрасної фейрі. — Ти така красива. Чому ти завжди перетворюєшся на когось, ким не є?

— Ми йдемо, — командним тоном заявляє вона. — Та припини це. — Вона відриває мої руки від шнурівки на ліфі.

— Треба роздягнутися і відчути повітря шкірою, — змовницьки шепочу я. — Так чудово мати шкіру. Я просто хочу відчувати шкірою, а не дурним серцем.

— Ти під кайфом, — говорить Прета. — Ти не знаєш, чого хочеш.

— Твоя правда.

Я дозволяю їй вивести мене з бальної зали, бо легше піти за нею, ніж опиратися. Навіщо сваритися і псувати такий прекрасний вечір?

Ми завжди їхали з палацу каретою, проте сьогодні Прета підводить мене до невідомих мені дверей у коридорі.

— Звідки ці двері? — питаю я, але вона мовчки заштовхує мене всередину, й ми опиняємось у тихій і теплій вітальні.