Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Має бути інший спосіб, — кажу я, задкуючи від гобліна, який стоїть у дверях кімнати.

Після того, як я прийняла ванну, служниці короля вирядили мене, наче ляльку, і король Мордей наказав своєму гобліну перенести мене до палацу королеви. От тільки я не довіряю створінню, яке вже двічі пускало слину, щойно я траплялася йому на очі.

— Король Мордей давно знищив портал свого брата Оберона до Милостивих земель, — сказала одна зі служниць.

— Можливо, я доїду каретою чи… просто верхи?

Служниці здивовано перезираються:

— Це тиждень подорожі на нашому найшвидшому скакуні, міледі.

Спершу я ледь не рохкала від сміху, коли вони називали мене «міледі». Це єдине, у чому мене не можна було запідозрити. Але після кількох годин, упродовж яких троє фейрі проморочилися зі мною, цей титул почав безмежно дратувати.

Гоблін короля Мордея буркнув щось собі під носа і знову простягнув мені руку. Я зрозуміла. Гобліни не просто можуть вільно переміщатися між світами та королівствами, а ще й здатні долати величезні відстані миттєво. Вони обирають, куди хочуть потрапити, і просто з’являються там. Окрім накопичених знань, це їхня найбільша сила. Мій погляд зупиняється на браслеті на моєму зап’ястку. Доки фейрі купали мене, я переконалася, що Бейккен не збрехав і браслет справді бачу лише я. І зараз я відчуваю спокусу використати його. Краще б мене переносив Бейккен, ніж якийсь незнайомий гоблін, але не хочу марнувати нитку чи, правду кажучи, без необхідності втрачати своє волосся. Якщо я збираюся звабити принца, то вогняні кучері — найпривабливіше, що в мені є. Глибоко вдихаю і роблю крок уперед.

— Добре.

Гоблін бере мене за руку. Його шкіра шорстка, але, перш ніж я встигаю як слід подумати про це, світ навколо мене розпадається. Відчуття анітрохи не схоже на те, коли я перемістилася зі своєї в’язниці до тронної зали короля. Здається, ніби я одночасно підіймаюсь, опускаюсь і лечу вперед. Зненацька все зупиняється, і моя голова різко смикається назад. Я опиняюся серед рядів акуратних, добре доглянутих клумб. Віддалік мерехтить у вечірньому світлі Замок Золотої королеви.

— Я залишу тебе тут, — каже гоблін і відпускає мою руку.

Я обертаюся, щоб запитати, як мені викликати його, коли дістану Дзеркало, але гобліна вже немає.

У замку так само велелюдно, як і того дня, коли я потрапила до Фейрії. Люди і фейрі всіх видів снують по обидва боки воріт. Мої пальці торкаються амулета на грудях, і я рушаю до мосту. Переодягаючи мене, служниці пропонували обміняти амулет на перли, та я відмовилась. Не знаю, чи працює магія Себастіана у цьому світі, але навіть якщо й ні, відчуття прохолодного кристалу на тілі заспокоює мене.

Себастіан. Моє серце стискається, і я на мить дозволяю собі пожаліти себе. Заплющую очі й пригадую його поцілунок, очі кольору моря. Важко повірити, що всього кілька днів тому моїми найбільшими проблемами були борг мадам Ві й таємна закоханість в учня чаклуна.

Не знаю, чи побачу знову Себастіана, але, якщо так, сподіваюся, він пробачить мені все те, що доведеться зробити, аби завоювати довіру принца Ронана.

— Брі? Це ти?

Почувши знайомий голос, я обертаюсь і бачу Себастіана. Він іде просто до мене, ніби втілився з моїх думок. Я ледь не падаю на коліна від втіхи, що бачу його прекрасне обличчя. Він вбраний у темно-коричневі шкіряні штани і жилетку, з-за спини видніється довгий меч. Усе так, ніби це звичайний день у Фейрскейпі й Себастіан готується до тренувань у дворі чарівника Тріфена. Раптом я помічаю у ньому деякі зміни: загострені вуха, сяйливу шкіру й різкіші риси обличчя. Він має точнісінько такий самий вигляд, як один із тих знатних фейрі, які танцювали в замку королеви минулої ночі.

Певно, він скористався зіллям чарівника Тріфена. Розумію, що мені така розкіш ніколи не була по кишені. А викрасти щось із запасів просто бракувало часу.

— Басті, — шепочу я.

Він рвучко обіймає мене. Тепло його тіла так заспокоює… а я вже думала, що ніколи не відчую цього.

— Це таки ти.

Я відхиляюся від нього, щоб роздивитись — вираз захоплення і водночас розчарування дещо псує його бездоганно прекрасне обличчя.

— Ніколи б не повірила, що ти можеш видати себе за фейрі, — кажу я і проводжу кінчиками пальців по його красивих вилицях, — Маєш бездоганний вигляд. Якби я тебе не знала, навіть не сумнівалася б, що ти тутешній.

Себастіан супиться, почувши ці слова, і важко ковтає:

— Коли я почув, що люди Ґорста шукають тебе, то одразу ж пішов до Нік. Вона сказала, що тебе немає в місті. Нік не говорила, куди ти пішла, але їй і не треба було. Я знав, що ти вирушила за Джас, — Себастіан знову пригортає мене до себе й полегшено зітхає. — Я увесь день обшукував Милостивий Двір, але не міг знайти тебе. Чорт забирай, Брі, де ти була?

Я дістаю амулет із сукні й показую йому:

— Я у безпеці. Бачиш?

Його великі долоні гладять мої плечі, він оглядає кожен сантиметр мого тіла. Служниці Немилостивого Двору заплели моє волосся в коси й підкололи їх на голові, а потім вбрали мене у жовту сукню без рукавів із пишною атласною спідницею. Ліф із глибоким декольте щільно облягає мою фігуру аж до стегон. Широка спідниця така довга, що торкається землі й майже ховає жовті черевички. Коли я вперше побачила своє відображення, то подумала, що схожа на гігантський тюльпан. Служниці наполягали, що принц не встоїть переді мною, а в мене не було причин їм не довіряти.

Та, можливо, принц Ронан не єдиний, хто має слабкість до тюльпанів. Себастіанові аж мову відібрало, коли він розглядав мене. Він вдивляється в моє обличчя, ніби намагається переконатися, що зі мною все гаразд.

— Ти… у тебе такий вигляд… — він потирає потилицю і осяює мене грайливою усмішкою. — Скажімо так, я не уявляю, як ти змогла проникнути сюди непоміченою.

Я не можу стриматися і червонію від компліменту:

— Та якось змогла.

— Я так хвилювався.

— Зі мною все гаразд.

Я вже збираюсь розповісти Себастіанові про все, що зі мною сталося, але що там казав король про нашу угоду? Тільки Милостивим не можна розповідати про неї, чи він заборонив говорити будь-кому? Здається, ішлося лише про Милостивих, але що як хтось підслухає, коли я розповідатиму Себастіанові?

— Не треба було приходити сюди і шукати мене. Як тоді твоє навчання?

Себастіан не зводить погляду з мого обличчя, пестить великим пальцем моє підборіддя.

— Немає нічого важливішого за тебе.

Я притуляюся щокою до його грудей, пригортаюсь до нього всім тілом. Нехай це прояв слабкості, але я безмежно вдячна, що він тут. Бо я втомилася. Бо мені страшно.

Бо мені соромно.

Соромно, що в глибині душі хочу повернутися додому, покинути це місце і цих жахливих істот. Соромно, що я не хочу бути дівчиною, якій треба рятувати сестру.

В одному король точно мав рацію. Я чудова крадійка. Я можу вкрасти практично все. Але ж як серце принца фейрі? Я навіть не знаю, із чого почати.

Я мала би радіти, що король не зажадав чогось гіршого, та натомість упевнена, що мене спіткає невдача. Легше було би вирушити в глибини Немилостивого Двору, в найдикіші його місця, битися із жахливими монстрами, щоб викрасти магічні скарби. З таким я упоралася б значно впевненіше. Але це? Прикинутися, що хочу стати нареченою фейрі й поборотися з іншими жінками за принца? Навіть у найпрекраснішій сукні я не знаю, як це зробити.

Себастіан ступає крок назад і обіймає моє обличчя однією великою долонею.

— Скажи мені, де ти була.

Я хитаю головою. Не можна розповідати йому про короля. Не можна так ризикувати.

— Я шукала Джас. Мої пошуки завели мене далеко від земель королеви.

Себастіан заплющує очі й хитає головою:

— Мій амулет не зможе захистити тебе від загроз у Дворі Тіней. Ти навіть не уявляєш, наскільки там небезпечно. Якщо тебе побачать Немилостиві фейрі, то схоплять і заберуть у рабство. Або й гірше.

Мені прикро, що моє рішення робить йому боляче. Та як це пояснити?

Якщо хтось і розуміє, як багато Джас означає для мене, то тільки Себастіан.

— Я не повернуся додому, доки не знайду її. Але ти не повинен допомагати мені. Це не твоя боротьба, Басті.

Себастіан озирає розкішний сад навколо й тихенько лається.

— Мені треба більше часу, — каже він радше сам собі, аніж мені.

Я кладу руки йому на плечі й надто добре відчуваю силу і тепло під своїми пальцями.

— Для чого?

— Зробити те, що мусив ще кілька місяців тому, — він важко ковтає. — Прогуляєшся зі мною?

Я озираюся на замок. Треба йти і вдавати із себе потенційну наречену для принца, доки він не обрав дванадцятьох претенденток.

— Лише кілька хвилин, — наполягає Себастіан. Він заправляє за вухо мій неслухняний локон. — Подаруй мені лише кілька хвилин, — його усмішка розтоплює моє крижане серце, ніби сонячне проміння. Я не можу відмовити йому, хоча це так просто.

Себастіан обертається і зриває бутон помаранчевої лілії. Квітка вмить розквітає на його долоні.

— Я ніколи раніше не бачила, щоб ти робив так.

— Моя мама любить лілії. Коли я покинув тебе, щоб повернутися додому, мій найкращий друг шпигав мене, що я постійно задивляюся на них. Він знав, що ці квіти нагадують мені колір твого волосся, проте вони і близько не такі гарні, — Себастіан вкладає квітку мені за вухо, і я на мить дозволяю собі заплющити очі. Мене мурашить від самого доторку його шерхлих пальців до моїх вух. Як можна мріяти про його доторки, млосні погляди й ніжні слова, коли я така потрібна Джас?

— Ти ніколи не розповідав про свою сім’ю, — хитаю я головою. — Я мала би більше розпитувати про це.

— Я ніколи не давав тобі такої змоги. — Себастіан востаннє поправляє квітку й прибирає руку. — Мене виховували у багатстві та владі. Часом мені важко повірити, що я комусь щиро небайдужий.

Його слова дивують мене. Звісно, не кожному щастить стати учнем чаклуна, але будь-яка сім'я зі значним впливом вважала би таку посаду не гідною її.

— Про яку ще владу ти говориш?

— Владу правити. Я маю перейняти її. — Себастіан бере мене за руку і вивчає мої пальці у своїй долоні. Пишне вбрання додало Себастіанові урочистості, але мозолі на руках лишилися незмінними. — Незабаром.

Насупившись, я стискаю кінчики його пальців у своїй долоні.

— Тоді нащо тобі навчатися на чарівника?

— Це корисні навички, та і я… Правду кажучи, мені треба було вирватися з дому.

Я нарешті починаю розуміти.

— То насправді ти їхав не на наступну частину свого навчання? Ти збирався додому.

Себастіан киває й уважно вдивляється в моє обличчя.

— Я хотів попросити тебе піти зі мною, та розумів, що ти не захотіла би життя, яке я міг запропонувати.

Моє серце водночас радіє і стискається від болю:

— Чому ти так говориш?

Невже він думає, що я аж така перебірлива? Або ж знає, що я ніколи не покинула би Джас, а він не зміг би забрати нас обох?

Себастіан легенько видихає:

— Не можу повірити, що вона продала Джас.

Я знову притуляюся щокою до його грудей, насолоджуюсь теплом і силою його тіла. Нехай Себастіан і не може врятувати Джас чи вберегти мене від завдання, яке я маю виконати, але мені так спокійно в його обіймах. У глибині душі я хочу вірити, що можу віддати всі свої проблеми у його вправні руки й він із ними розбереться.

— Ти ні в чому не винен.

— Винен, що так довго не говорив тобі про свої почуття. І боюся, що тепер уже запізно.

Себастіан дивиться кудись деінде, я стежу за його поглядом і помічаю, що із замку виходять гвардійці у жовто-сірих мундирах.

Я помічаю, що моя сукня має такий самий відтінок жовтого. Це один із кольорів на прапорі королеви.

Я дивлюся на Себастіана і бачу, що він прикипів поглядом до моїх вуст.

Підводжу голову, торкаюсь його підборіддя, ніби запрошую. Повільно — так повільно, що це аж боляче, — він опускає свої вуста до моїх. Його губи м’які, я запускаю руку в його волосся, і поцілунок стає пристраснішим. Час зупиняється. Сонце завмирає на горизонті, птахи стихають, вітерець застигає у квітах. У світі не існує більше нічого, крім наших вуст. Я щосили намагаюся запам’ятати цю неповторну мить, а моє серце захлинається від болю. Це може бути наш останній поцілунок.

Як я можу змусити когось іншого покохати мене, якщо сама завжди кохатиму цього чоловіка?

Коли Себастіан відривається від мене, я Ледь тримаюся на ногах і надто повільно повертаюся в реальний світ.

— Благаю, пробач мені, — шепоче Себастіан.

— Тобі немає за що вибачатись, — злегка усміхаюсь я. — Цілком певна, що це я поцілувала тебе.

— Його королівська високість принц Ронан має з’явитись у тронній залі, — гукають гвардійці. їхні голоси надто близько від нас.

Я відсахуюся від Себастіана і швидко оглядаю сад. То принц десь поблизу? Чи бачив він, як я цілуюся із Себастіаном? Якщо так, то як же він повірить, що я хочу його?

Як нерозважливо, Брі, ти геть божевільна. Зберися.

Але в саду немає нікого, окрім Себастіана, гвардійців і мене. Гвардійці вичікувально дивляться на Себастіана, а Себастіан дивиться на мене.

— Сер, я перепрошую, — каже один із гвардійців королеви, — але вам час іти. На вас чекають у палаці. Відбір мав початися кілька годин тому.

— Передайте матері, що я незабаром до неї приєднаюся, — голос Себастіана серйозний і владний, я, розгублена, намагаюся зрозуміти значення його слів.

Вартові незграбно переминаються з ноги на ногу й перезираються:

— Ваша величносте…

Обличчя Себастіана напружується:

— Залиште нас.

Я нечітко чую тупіт ніг, що крокують кам’яною доріжкою саду, але не можу відвести очей від свого друга. Здивовано кліпаю.

— Твоя мама? — Принц Ронан. Вартові зверталися до нього як до принца Ронана. І називали «Ваша високість». — Басті, я не розумію. Чому ти маєш такий вигляд? Чому вони думають, що ти принц?

Себастіан бере мою руку й ніжно стискає її самими кінчиками пальців:

— Тому що я і є принц.

Я задкую від нього і рвучко висмикую руку:

— Це не смішно.

— Послухай мене, Брі. Я не міг сказати тобі, бо знав, як ти ставишся до мого виду. Я хотів, але…

— Ні, — я хитаю головою, немов божевільна. — Ні, ти — звичайна людина. Ти не можеш бути…

— Будь ласка. Лиш дай мені пояснити.

Я не помічаю, що продовжую задкувати, аж поки опиняюсь у тіні верби.

— Брі? — Себастіан бурмоче прокляття й обертається на місці. — Абріелло? Благаю.

Я дивлюсь на свої руки, але їх немає. Якимось чином я знову стала невидимою — тінню, як раніше.

Я не роздумую. Я просто біжу. Крізь сад, за ворота замку, в густий туман. Мої легені палають, ноги болять, але я не зупиняюся, доки пейзаж навколо не змінюється з неймовірної краси палацових земель на, здається, руїни, доки мої руки не з’являються знову, доки чари, що зробили мене невидимою, не розвіюються. Сповільнююся, лише коли туман довкола густішає, немов грозова хмара, а сонце так низько опускається в небі, що його останні промені ледь забарвлюють горизонт.

Притуляюся до мармурової колони і сповзаю на землю. Я не усвідомлювала, що плачу, доки не відчула, що мої щоки мокрі, а дихання збилося від постійного схлипування.

Він збрехав мені. Змусив повірити, що він той, ким насправді не є.

Я була готова обікрасти зіпсутого принца. Я без вагань обдурила би фейрі, щоб урятувати сестру, й анітрохи не картала би себе. Але принц Ронан не просто фейрі. Він — Себастіан, і я не знаю, як тепер вдавати, що пробачила йому, як вдавати, що хочу вийти за нього заміж.

«Коли зустрінеш принца Ронана, пам’ятай, що він потрібен тобі. Збережи його довіру, інакше не потрапиш до Милостивого Двору».

Слова, які король Мордей сказав сьогодні зранку, відлунюють у моїй голові. Він не сказав «здобудь» довіру принца. Він сказав «збережи» її. А вчора він говорив, що у Фейрії не буває випадкових збігів. Ось чому для його місії потрібна саме я. Він знає. Король Мордей якось дізнався про наші із Себастіаном стосунки і через це використовує мене.

Не знаю, що засмучує мене більше: те, що доведеться приховувати свої сердечні муки і вдавати, ніби я пробачила брехню Себастіана, чи те, що необхідність обманювати його може зламати мене так, що я ніколи більше не відновлюсь.

Але який у мене вибір? Я втекла, бо запанікувала, але якби я могла ясно мислити, то лишилася б із принцом і використала б наші стосунки, щоб проникнути до палацу. Я готова віддати все, щоб урятувати Джас. Мою гордість. Моє серце. Моє життя.

Треба повертатися. Треба переконати Себастіана, що він досі мені потрібен. Я підводжусь із землі й витираю сльози. Розвертаюся і рушаю всипаною гравієм стежкою назад, до палацу.

З туману до мене виходить постать у мантії з капюшоном. Я напружуюсь, аж доки мій погляд зустрічається зі знайомими темними очима. Мої м’язи розслабляються, і легкий вітерець полегшення огортає мене, розганяючи втому. Я знаю її.

Та позаду неї виринає інша постать — висока, зловісна, із сяйливими червоними очима, що втупилися в мене. Я розтуляю рота, щоб попередити її, та, перш ніж встигаю видати бодай звук, сон охоплює мене, і я падаю на землю.