Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Зорі ніколи не здавалися такими яскравими, нічне небо ніколи не було таким оксамитово-чорним. Прохолодне нічне повітря обвіває мою шкіру. Ці доторки до моїх вух і щік ніби найлегші найсолодші поцілунки.

Високий широкоплечий темноволосий чоловік стоїть до мене спиною, піднявши обличчя догори, він розглядає зорі, ніби теж намагається знайти в них відповідь.

— Фінне?

Він обертається, і мене вражає його краса. Він одягнений у чорну сорочку, два верхні ґудзики розстібнуті, а м’які шкіряні штани чорні, як ніч навколо нас. Якась далека думка гнітить мене. Я не повинна бути тут із ним, проте я не можу пригадати, чому…

— Як гадаєш… — Я роззираюсь довкола. Пейзажу немає. Лише безкрає нічне небо. — Це все реально?

Підіймаю руку, проводжу пальцями по загострених кінчиках своїх нових ельфійських вушок.

Я щойно згадала.

— Я померла, — шепочу я.

— Померла і народилася заново. Ти зараз спиш. Трансформація… ніколи не буває легкою, але твоя смертна плоть опиралася сильніше, ніж інші.

Тому що я ніколи не хотіла бути фейрі.

«Це реакція на зв’язок». Себастіан тримав зілля життя напоготові, щоб урятувати мене, коли зв’язок припинить моє земне існування. Але ж прокляття не передбачає небезпеки для смертних, які пов’язуються з Милостивими фейрі. Тож звідки Себастіан знає? Я намагаюся осягнути цю думку, та вона вислизає і губиться в нескінченній темряві.

Я дивлюся на себе. На мені смарагдова сукня, яку створила Джас. Під моїми босими ногами нічого немає — ми ширяємо в повітрі разом із зорями.

— Це сон.

Навіть якби на це не вказувала відсутність ландшафту, я б здогадалася, що це сон, бо я не відчуваю гніву та розчарування, які мала би відчувати до Фінна. Я відчуваю… спокій.

Фінн киває, розправляє плечі й знову задивляється в небо.

— Сон. Один із найкращих, що я бачив за останні роки.

— Я не хочу повертатися, — я кусаю нижню губу. — Мені було так боляче.

— Біль мине, коли ти прокинешся. — У його срібних очах стільки суму. — Ти щаслива?

— Не впевнена, що знаю, як це — бути щасливою. Я давно не мала такої розкоші.

— Тепер у тебе є ціле безсмертне життя, щоб зрозуміти це.

Я дивлюся на зоряне нічне небо, яке ніби заколисує нас поза реальністю, поза часом. Навіть мої думки, здається, вгамувалися.

— Що сталося?

— Після того, як ти вибігла з моїх катакомб, я попросив Прету повернути тебе до Золотого палацу. Я знав, ти не підеш із нами, але я не міг залишити тебе стікати кров’ю у землях Диких фейрі.

Фінн. Саме він мене врятував.

Я не здивована.

— Я хотіла б знати, що сталося після цього?

— Скоро ти це дізнаєшся.

— Знову секрети. — Я надто розслаблена, щоб ці слова звучали сердито.

— Пробач. Знаю, що мої вибачення нічого не варті. Я ніколи не думав, що… — він потирає потилицю. — Я намагався знайти спосіб, щоб не залучати тебе. Навіть коли захист твоєї матері вже не діяв і я знав, де тебе знайти, я продовжував шукати інший спосіб. Я бачив тебе в підвалі, бачив, як виснажливо ти працювала, сплачувала борг та опікувалася сестрою. Я все шукав і шукав інший спосіб. Мій батько поставив мене в безвихідне становище, віддавши свою корону смертній дівчині.

Я замислююсь над його словами.

Я ніколи не думала про це з такого погляду.

Фінн мав дбати про ціле королівство… усі ці біженці. Діти.

— Ти ненавидиш батька за це?

Фінн ледь помітно всміхається.

— Колись, — наші погляди зустрічаються, — до того, як познайомився з тобою.

Я знову задивляюся на зорі.

— Я думала, у мене більше немає надії, немає у що вірити, але коли я думаю про твій народ, про табори… Я сподіваюсь, що ти зможеш їм допомогти.

Він важко ковтає, заплющує свої гіпнотичні срібні очі й опускає голову.

— Попри все, що я тобі заподіяв? Попри все, що накоїв до зустрічі з тобою?

— Попри все це, — я зітхаю і прислухаюся до співу зір. — Мені тут подобається. Це нагадує мені те місце, про яке розповідала мама, коли брала мене вночі на вулицю.

Я і не згадувала про це досі.

— Що? — питає Фінн. — Що вона говорила?

— Хай якою безнадійною я почувалася, всередині мене завжди є трохи сподівань. Байдуже, наскільки невіруючою я себе вважаю, завжди є у що вірити. — Я повертаю голову, щоб подивитися на Фінна. Він пильно дивиться на мене ніжним і трохи здивованим поглядом. — Можливо, для безсмертної це звучить безглуздо.

— Зовсім ні, Абріелло, — він важко ковтає. — Нехай у тебе завжди буде віра й буде зоря, якій можна загадати бажання.

Він починає розчинятися в темряві.

— Фінне, зачекай. — Він знову матеріалізується переді мною і мовчки чекає. — Чому ти використовуєш свою магію, щоб приходити в мої сни? Яка ціна цього?

— Чим же зайнятися фейрі Тіней, як не насилати дурнуваті сни й огидні кошмари? — Його очі ковзають моїм тілом — від очей до ключиць, униз моїм вбранням і аж до босих ніг. Та потім він підводить погляд і зупиняє його на моєму зап’ясті. Я теж дивлюся туди. Мій шрам зник. Не зачарований, а зник. Його відсутність відлунює в моїй свідомості. Це був зовсім не шрам, а знак того, хто носить корону Немилостивого Двору. — Тепер, коли прокляття знято, мені не треба платити дорогу ціну за чари. Але не моя сила привела нас сюди. Я не використовую свою магію.

— Тоді як?

— Ти використовуєш свою.

Фінн зникає, і мій сон розчиняється.

* * *

— Цілитель сказав, їй треба поспати.

Фрагменти пазла кружляють у моїй голові, плутаються і зіштовхуються. Я ніяк не можу дотягнутися до відповіді.

— Ну звісно, але вона зможе виспатися після коронації.

— Принц захоче, щоб вона була присутня.

Принц. Себастіан. Себастіан раптово з’явився в моєму житті два роки тому. Він переїхав у сусідній будинок і зачарував мене з першої усмішки. Це трапилося через сім років після того, як зникла мама. Майже день у день.

— Це перші дні нових часів. Якщо їй судилося стати його королевою, вона має бути поруч із ним.

— Вона занадто багато пережила. Я не думаю, що вона готова прокинутися. Зілля бере своє.

Зілля. Себастіан мав при собі зілля. То звідки він знав, що воно знадобиться?

Я відчуваю: там щось важливе. Якесь слово крутиться на кінчику язика. Але свідомість вислизає крізь мої пальці разом із відповіддю, яка недоступна мені.

— Вона приходить до тями. Тільки поглянь на ці очі.

— Принцесо Абріелло? — хтось злегка торсає мене за руку. — Принцесо, треба прокинутися. Ми повинні підготувати вас до коронації.

Я розплющую очі, сідаю й оглядаю кімнату. Я досі в покоях Себастіана, але все трохи інакше. Яскравіше? Виразніше?

— О, принц Ронан злитиметься, що він проґавив її перший погляд на світ очима фейрі, — ледь не верещить Еммалін. — Нехай хтось піде за ним.

— З вас вийшла чудова фейрі, міледі, — каже Тесс.

— Ніби такою і народились.

Фейрі. Я… фейрі? Спогади вмить навалюються на мене.

Вибір руни, виголошення клятви зв’язку із Себастіаном, постійний біль смерті, який поступово слабшає… Зілля життя.

— Вибачте, що квапимо вас, Ваша високосте, але, якщо ви хочете встигнути на коронацію принца Ронана, вам зараз же треба у ванну.

Померла. Я померла. Але чому? Звідки Себастіан знав, що я так відреагую на зв’язок? Він знав, що цей зв’язок уб’є мене. Знав, що йому доведеться перетворити мене на фейрі або втратити назавжди.

Одна зі служниць бере мене за руку і допомагає підвестися з ліжка. Я похитуюсь, ноги — ніби не мої.

Інша служниця тримає напоготові сукню.

— Поряд із королем у вас буде приголомшливий вигляд.

У голові досі наморочиться від сну. Від зілля. Усе, що вони говорять — повна нісенітниця.

— Який новий король?

Близнючки сміються.

— Принц Ронан, ваш Себастіан, зійде сьогодні на трон. Так багато приводів для святкування.

Я заплющую очі. У моєму сні Фінн говорив, що прокляття знято. Королева померла, і це моя провина.

Стільки всього треба зрозуміти.

Я знову розплющую очі й застигаю. Еммалін і Тесс — не ті жінки, яких я знала. Це фейрі, із загостреними вухами, сяйливою шкірою та зеленими ліанами, витатуйованими на руках.

— Ви не люди?

— Принц зачарував нас, — говорить Еммалін, — щоб вам було комфортніше.

— Але тепер ми можемо бути справжніми, — підхоплює Тесс. — Чому ви така сумна? Ви будете чудовою королевою.

— І ви дуже гарна, — додає Еммалін.

Чому я сумна? Це чому вони такі веселі?

— Королева Арія, — кажу я, важко ковтаючи, — вона померла, поки я спала?

Еммалін здивовано округлює очі. Вони з Тесс перезираються, перш ніж Еммалін відповідає мені:

— У жодному разі, міледі. Королева здорова. Принц Ронан зійде на трон Тіней.

Я задкую, аж поки сідаю на ліжко. Ні-ні. Корона Оберона перейде до Себастіана після моєї смерті, але ж…

— Не розумію. Я думала, що лише фейрі з Немилостивою кров’ю може посісти трон Тіней.

— Так і є, міледі, — киває Тесс. — А у Себастіанові водночас тече Милостива і Немилостива кров.

Еммалін підтверджує:

— Ми не могли говорити про це, аж поки він надіне корону свого батька і прокляття буде знято, але тепер ми можемо не приховувати, хто він.

— Який радісний день! — вигукує Еммалін, і решта слуг в кімнаті хором погоджується з нею.

Корона його батька? Мене обпікає гнів. Я намагаюсь усвідомити цю інформацію, переставити частинки пазла, відшукати в них сенс.

— Я думала, король Кастан був батьком принца.

— Король Кастан, мир душі його, виростив хлопчика, — говорить служниця позаду Тесс. На голові в неї є ріжки, а великі блакитні очі сяють, як літнє небо. — Але принц Ронан — спадкоємець Оберона. Зачатий у світі смертних під час затемнення. Він зводить день і ніч разом. Світло і темряву. Він — новий король, якого виховали, щоб об’єднати наші королівства.

Себастіан — Немилостивий.

Він Немилостивий, і тому знав, що я помру, уклавши зв’язок із ним. Він знав, що в мене не буде іншого вибору, окрім як прийняти зілля життя, хоча я не хотіла бути фейрі.

— Наші молитви почули, — приєднується інший слуга. — Він і його мати довго й наполегливо шукали корону батька. І нарешті він знайшов тебе.

— Він… — я судомно ковтаю, згадуючи обіцянки, які він шепотів мені.

Присягаюся зробити все можливе, щоб забезпечити тобі хороше життя. Щоб ощасливити й захистити тебе.

Він збрехав мені. Маніпулював мною. Він змусив мене повірити, що лише Фінн намагався обманом укласти зі мною зв’язок. Він переконав мене, що прагне тільки любити мене і захищати.

— Він знав, — мої слова звучать різко й холодно, але в них немає й частки гніву, який вирує в моїй крові.

— Ніхто не міг говорити про це, доки йому не повернули корону його батька, — говорить Тесс. Її радісний вираз обличчя змінився занепокоєнням.

— Може, варто… покликати його до вас?

— Час одягатися, — каже Еммалін. Вона повільно наближається до мене, витягнувши вперед руку, ніби підходить до переляканої тварини. — Після коронації ви з новим королем одружитеся, Ви будете красунею-нареченою і гідною королевою.

Королевою чоловіка, який з’явився в моєму житті відразу після того, як закінчився захист моєї матері. Чоловіка, який роками планував виманити в мене Немилостиву корону. Чоловіка, який викрав мою силу і збрехав мені про свою.

Щось у мене в грудях розривається. Слуги кричать, кімнату затоплює темрява. Моя темрява.

Нехай Себастіан має корону, але чомусь ця сила — сила, яка передалася мені із життям Оберона, з його короною — залишається моєю. Магія — це життя. Життя — це магія. Можливо, давши мені зілля життя, Себастіан несвідомо прив’язав ці сили до мене.

Слуги намагаються запалити світло. Хтось кличе вартових, але я заглушаю їхні крики, огортаючи їх тінями.

Всі очікують, що я гарно вдягнусь і стану для всього світу королевою.

Я не гарненька лялька, щоб мною маніпулювати. Я — темрява, і сила, що тече в моїх жилах, потужніша, ніж будь-коли. Ось як це бути фейрі й володіти магією. Магія — це життя.

Темрява кружляє кімнатою, тіні стають зі мною одним цілим, і я почуваюсь більш живою, ніж будь-коли.

Я проходжу повз слуг, які панікують, повз вартових, котрі намагаються вичаклувати світло. Проходжу повз Ріаана і королівську гвардію, які наказують світлу заповнити коридори. Я лише спостерігаю, яка нікчемна їхня магія проти моєї могутності. Гнів вирує в моїй крові, вимагаючи помсти, відплати.

Але десь там… у глибині. Під цим гнівом є щось інше. Інше почуття — не моє. Нитка паніки, міцний зв’язок, який за секунду попереджає мене, що Себастіан зараз з’явиться з-за рогу.

Себастіан біжить коридором, і біжить просто до мене. У темряві, якою я огорнула палац, на його сріблясто-русявому волоссі мерехтить корона Зоряного Сяйва. Зараз я бачу його чіткіше, ніж будь-коли, і розглядаю татуйовання на його грудях та шиї. Десятки рунічних символів, яких я ніколи раніше не бачила. Знову чари. Ще один спосіб обдурити людину.

Він зупиняється біля мене і крутиться в темряві.

— Абріелло, — його паніка гуде в моїй крові. Він відчуває мене, однак не бачить. Зате я його бачу. Бачу і відчуваю. Я — тінь і темрява, і я сильніша за дівчину, якою він пожертвував заради корони. — Припини це, Брі. Зніми темряву. Нам треба поговорити.

Але він не може змусити мене зупинитися. Не може завадити мені піти геть із Золотого палацу, забравши із собою лиш темряву та зраду, які огорнули моє безсмертне серце.