Випробування вогнем

Розділ 60

Блискавки вибухали повсюди, оглушливо гримнув грім; зусібіч у повітря полетіли грудки землі. Почулися крики — і один з них різко стих: дівочий. Знову — і цього разу сильніше — запахло смаленим. Тріск електрики урвався раптово, однак у хмарах блискавки спалахували повсякчас, і з неба суцільною стіною ринув дощ.

Томас першу серію блискавок пролежав нерухомо. Зараз безпечніше було залишатися на місці. Та коли шквал блискавок ущух, він підвівся й роззирнувся: кому допомогти, куди бігти, поки не почалося знову?

Томасів суперник загинув: половина його тіла обвуглилася, друга була відсутня. Тереза тим часом добивала свого монстра: вибухнула остання лампа, і з сичанням згасли іскри. Мінхо насилу підводився з землі. Ньют стояв поруч, важко сапаючи. Казан блював, зігнувшись навпіл. Решта хто валявся на землі, хто — як-от Бренда і Хорхе — досі билися. Звідусіль гримів грім, виблискували блискавки, періщив дощ.

Треба було щось робити. Тереза над трупом ворога стояла всього за кілька кроків від Томаса, упершись руками в коліна.

«Треба знайти укриття», — подумки сказав їй Томас.

«Скільки ще часу залишилося?»

Примружившись, Томас підніс годинник мало не до носа.

«Десять хвилин».

«Треба сховатися в капсули», — Тереза вказала на найближчу. Її дно і віко скидалися на половинки ідеально розкритої яєчної шкаралупи; мабуть, вони вже повні води.

Гарна ідея. «А що як не вийде там зачинитися?» — запитав Томас.

«Маєш кращу пропозицію?»

«Ні», — зізнався Томас і, схопивши Терезу за руку, побіг до капсули.

«Треба іншим підказати!» — схаменулася Тереза, ледве опинившись біля капсули.

«Самі дотумкають», — відповів Томас. Не можна було гаяти часу. Щомиті по них могла вдарити блискавка. Вони всі підсмажаться перше, ніж Томас із Терезою донесуть до них цю рятівну ідею. Тому треба вірити, що вони самі здогадаються. Мають здогадатися.

Коли вони з Терезою підбігли до капсули, з неба на землю обрушилося кілька білих зиґзаґів; полетіли грудки землі упереміш із дощівкою. У вухах задзвеніло. Зазирнувши в ліву половинку контейнера, Томас побачив у ній калюжку брудної води. Від неї страшенно смерділо.

— Швидше! — гаркнув він, залазячи всередину.

Тереза полізла за ним. Вони сіли на дні капсули і, не змовляючись, вхопилися за її другу половину. Віко мало гумову підкладку, і триматися за нього було легко. Томас ліг животом на край капсули, напружився і потягнув, вкладаючи в ривок усю силу.

Томас уже приготувався зачинити віко, як раптом підбігли Бренда і Хорхе. Томас відчув хвилю полегшення, що вони живі.

— Для нас місце є? — запитав Хорхе, намагаючись перекричати шум бурі.

— Залазьте! — відповіла Тереза.

Вони двоє стрибнули досередини, розплескавши калюжу каламутної води. Для чотирьох місця виявилося замало. Нічого, головне, що цілі. Томас посунувся в кінець капсули, тримаючи трохи прочиненим віко, по якому тарабанив дощ. Тільки-но всі влаштувалися, Томас і Тереза пригнулися й опустили віко. Майже зникли звуки; чути було тільки стукіт крапель, гуркотіння грому, вибухи блискавки і дихання друзів під боком. Та ще цей дзвін у вухах…

Залишалося сподіватися, що й інші здогадалися, де шукати укриття.

— Спасибі, що впустив, muchacho, — промовив Хорхе, віддихавшись.

— Прошу, — відповів Томас. Темрява всередині була хоч в око стрель, але він запам’ятав, що Бренда поруч, за нею Хорхе, а Тереза в протилежному кінці капсули.

— Я вже боялася, ти передумаєш брати і нас із собою, — подала голос Бренда. — Скористаєшся шансом і позбудешся зайвого клопоту.

— Та годі тобі,— відмахнувся Томас, занадто втомлений, щоб перейматися тактовністю. Всі були виснажені, та й навряд чи закінчилися всі їхні біди.

— То це і є наш прихисток? — запитала Тереза.

Ввімкнувши підсвічування на годиннику, Томас перевірив час: ще сім хвилин.

— Дуже сподіваюся. Можливо, зараз ці чорні квадрати знову заворушаться й опустять нас у затишну, безпечну місцину, і ми всі житимемо довго і щасливо. Чи ні.

Грюк!

Томас скрикнув — у віко капсули щось гахнуло з оглушливим тріском, від якого мало не луснули барабанні перетинки. У стелі утворилася щілинка — вузька і коротка, що ледве пропускала сіре світло і крихітні намистини води.

— Здається, блискавка, — промовила Тереза.

Томас потер вуха — дзвеніло нестерпно.

— Ще кілька разів так гахне — і доведеться шукати нове укриття, — зронив він; голос звучав глухо.

Знову глянув на годинник. П’ять хвилин. Вода затікала в капсулу, сморід нікуди не подівся, зате у вухах уже не так дзвеніло.

— Не так я це уявляв, hermano, — зізнався Хорхе. — Думав, ти приведеш нас сюди і вмовиш великих босів нас прийняти. Вилікувати. А тут ми лежимо замкнені в смердючих ночвах і чекаємо, коли нас підсмажить блискавка.

— Скільки ще чекати? — запитала Тереза.

Томас глянув на годинник.

— Три хвилини.

Зовні вирувала буря, повітря розтинали блискавки та вдарялися в землю, тарабанив по віку дощ.

У капсулу знову вдарило, і тріщина в стелі збільшилася настільки, що вода полилася суцільним потоком просто на голови Бренді й Хорхе. Засичало, і слідом за водою в капсулу повалив пар — так сильно розігрілася обшивка контейнера.

— Ми довго так не протягнемо! — вигукнула Бренда. — Сидіти і чекати — ще гірше!

— Дві хвилини! — відповів Томас. — Тримайся!

Зовні долинув новий звук. Спершу ледве чутний, майже невловимий за виром бурі. Поступово набираючи сили, він став схожий на гудіння — низьке та глибоке. Томасове тіло завібрувало.

— Що це? — запитала Тереза.

— Гадки не маю, — відповів Томас. — Навряд чи щось добре, якщо згадати сьогоднішні пригоди. Залишилося протриматися хвилину.

Гудіння лунало дедалі гучніше й глибше, заглушуючи грім і дощ. Стінки капсули завібрували. Зовні долинув гул вітру — неприродний, не такого вітру, що віяв сьогодні цілий день.

— Півхвилини, — оголосив Томас і раптом передумав. — А може, ви маєте рацію. Що як ми проґавили щось важливе? Я… думаю, треба поглянути.

— Що? — перепитав Хорхе.

— Треба вилізти і поглянути, звідки лунає цей звук. Допоможіть підняти віко.

— І мені в дупу бабахне гарненька величенька блискавка.

Томас підважив віко.

— Ризикнемо. Штовхайте!

— А й справді,— погодилася Тереза і потягнулася допомогти Томасу. До неї приєдналася Бренда, а потім і Хорхе.

— Ще трохи, — сказав Томас. — Готові?

Друзі на згоду гмикнули, і він почав відлік:

— Один, два, три!

Штовхнули вгору занадто сильно. Закінчилося тим, що віко відскочило й упало на землю, і капсула лишилася цілком відкрита. Тепер дощ періщив горизонтально, підхоплений вітром.

Перехилившись через край капсули, Томас вирячився на предмет, що висів за тридцять футів над землею і швидко знижувався. Великий, круглий, він мерехтів вогниками і викидав снопи блакитного полум’я. Томас упізнав судно, яке врятувало його після поранення. Берг.

Томас поглянув на годинник і збагнув, що спливають останні секунди відведеного часу. Знову подивився вгору.

Берг приземлився на опори-кігті, й у його залізному череві почав відчинятися вантажний люк.