Випробування вогнем

Розділ 5

Томас трохи вгамувався. Малий не бреше, це було видно. Отой жах, який охопив Ариса, був самому Томасу занадто знайомий. Томас і сам пережив такий жах, і занадто часто бачив його відбиток на інших обличчях. А ще він збагнув: Арис і справді гадки не має, що сталося з Терезою.

— Сядь-но, — сказав Томас. — Нам є про що побалакати.

— Про що це ти? — здивувався Арис. — Хлопці, ви хто такі взагалі? Звідки ви взялися?

Томас неголосно розсміявся.

— Лабіринт. Грівери. «БЕЗУМ». Нічого не нагадує?

Стільки всього сталося, то з чого почати? Через зникнення Терези голова йде обертом… Томасові хотілося бігти геть і шукати її.

— Брешеш, — прошепотів Арис, збліднувши на обличчі.

— Зовсім ні,— відповів Ньют. — І Томмі має рацію: розмова буде серйозна. Здається, ми з різних, але водночас дуже схожих місць.

— А це ще хто?

Обернувшись, Томас побачив у дверному отворі Мінхо — той привів інших глейдерів. Хлопці стояли, наморщивши носи, явно нажахані видовищем у їдальні.

— Мінхо, це Арис, — трохи відступивши вбік, Томас указав на хлопця. — Арисе, це Мінхо.

Мінхо щось невиразне буркнув у відповідь.

— Слухайте, — промовив Ньют. — Знімімо верхні ліжка і розставмо їх під стінами, щоб усім було де сісти, і поговоримо. Треба ж з’ясувати, що за чортівня тут коїться.

— Ні,— похитав головою Томас. — Спершу слід розшукати Терезу. Вона мусить бути в одній із сусідніх кімнат.

— Нема тут кімнат, — заперечив Мінхо.

— Тобто?

— Я вже все тут оббігав. Є ота велика їдальня, наш дортуар, ця кімната і гнилі двері назовні — кудою ми вчора увійшли. Замкнені на замки і ланцюги зсередини. Не розумію, як це, але більше виходів звідси немає.

Спантеличений, Томас похитав головою. Немов мільйон павуків заплів йому мозок павутинням.

— Але… як же вчора? Звідки з’явилися харчі? Ніхто не бачив інших кімнат, кухні абощо? — він озирнувся, сподіваючись на відповідь, але ніхто не відповів.

— Напевно, тут є потаємний вхід, — припустив Ньют. — Слухайте, ми ж не можемо робити кілька справ водночас. Нам потрібно…

— Ні! — крикнув Томас. — Арис нікуди не подінеться, з ним ми можемо побалакати й пізніше. Судячи з таблички на дверях, Тереза таки має десь бути — і її слід знайти!

Не чекаючи на відповідь, він протиснувся крізь натовп і вийшов у їдальню. Трупний сморід ударив у носа, мов каналізація. Роздуті тіла висіли під стелею, як туші підстреленої мисливцем дичини. Мертві очі сліпо дивилися на Томаса.

В животі наростало знайоме відчуття нудоти. Заплющивши очі, Томас зусиллям волі змусив шлунок заспокоїтися, а потім, намагаючись не дивитися на повішеників, заходився шукати Терезині сліди.

Аж тут йому спало на думку дещо жахливе. А що як і вона…

Томас поглядом пробігся по обличчях повішеників. Терези серед них не було. Хвиля полегшення змила паніку, і Томас знову зосередився на кімнаті. Білі стіни потиньковані, гладенькі, без оздоблення і без вікон.

Ковзаючи долонею по стіні ліворуч, Томас рушив по периметру. Минув двері, які вели до хлопчачого дортуару, потім широкий парадний вхід, через який вчора вони сюди зайшли. Тоді вирувала жахлива злива, в яку сьогодні аж не вірилося: отому психу у вікні в спину світило яскраве сонце.

Вхід — або вихід — затуляли подвійні стулки величезних сталевих дверей, блискучих як срібло. Вони і справді замикалися на ланцюг завтовшки з дюйм, протягнутий крізь ручки, туго напнутий, скріплений двома великими замками. Томас помацав холодний метал ланцюга — той тримався дуже міцно.

Томас очікував, що психи грюкатимуть і в двері — так само, як у вікна дортуару, — але зовні було тихо. Приглушені крики долітали тільки з дортуару, а ще було чути бурмотіння глейдерів з Терезиної кімнати.

Засмучений Томас пішов далі, зробивши повне коло, поки не повернувся назад до кімнати, яка начебто мала належати Терезі. Нічого, ні шпаринки, яка могла б свідчити про ще один вихід. Виявилося, що приміщення навіть не прямокутне, а овальне, зовсім без кутів.

Украй спантеличений Томас завершив обхід. Він спробував пригадати, як минулого вечора голодні глейдери наминали тут піцу. Де ще двері? Наприклад, на кухню? Що наполегливіше Томас намагався відтворити в голові деталі, то розмитішими вони ставали. І раптом він з тривогою подумав: глейдерам уже промивали мізки. А що як це відбувається знову? Що як їм стерли спогади?

І що сталося з Терезою?

Од безвиході Томас уже ладен був повзати їдальнею на животі у пошуках потайного люка в підлозі, та більше й хвилини не міг перебувати в одному приміщенні з набряклими трупами. Залишалася єдина зачіпка — новачок. Томас повернувся до маленької кімнати, де знайшли Ариса. Новачок має щось знати, має допомогти.

За Ньютовим наказом глейдери розібрали двоярусні ліжка і порозставляли поздовж стін — тепер місця вистачало на всіх. Дев’ятнадцятеро хлопців розсілися колом, обличчями один до одного.

Побачивши Томаса, Мінхо вказав на вільне місце біля себе.

— Казав же тобі, чувак, сідай, потеревенимо. Чекали на тебе. Тільки спершу зачини ці гнилі двері — там смердить гірше, ніж ноги Галлі.

Томас мовчки зачинив по собі двері та присів на відведене йому місце. Хотілося схилити голову на руки. Томас не знав, чи в безпеці Тереза. Варіантів її зникнення може бути повно, і з них чимало таких, при яких з нею все гаразд.

Ньют сидів на ліжку праворуч, на самісінькому краєчку, мало не падаючи.

— Гаразд, обговорюємо ситуацію і переходимо до справжньої проблеми: де роздобути харчі.

На слові «харчі» в Томаса забурчало в животі. Він і не подумав про їдло. Якщо з водою все гаразд — є ж убиральні,— то харчів ніде і сліду не видно.

— Лацно, — сказав Мінхо. — Арисе, починай. Розповідай.

Новачок сидів навпроти Томаса; двоє глейдерів обабіч од нього відсунулися на краї ліжка. Арис похитав головою.

— Е ні. Ви перші.

— Та ну? — зронив Мінхо. — А може ми спершу виб’ємо весь дрист із твоєї гнилої голови? А потім знову надамо слово.

— Мінхо, — суворо осмикнув його Ньют. — Не…

— Та годі, чувак! — сказав Мінхо і тицьнув у Ариса. — Звідки нам знати — може, цей шлапак узагалі з Творців. Це «БЕЗУМ» його підіслав стежити за нами. Раптом це він повбивав наших рятівників? Двері замкнені, ніхто сторонній увійти не міг! Мене бісить, що він тут отак козириться, коли нас двадцятеро, а він один. Нехай розповідає перший.

Томас подумки застогнав. Одне він знав напевно: Арис ніколи не розкриється, якщо Мінхо його залякуватиме.

Ньют, зітхнувши, звернувся до новачка:

— Мінхо має рацію. Розкажи, як ти вибрався з бісового Лабіринту. Ми самі через нього пройшли, але тебе не бачили.

Потерши очі, Арис подивився на Ньюта.

— Гаразд, слухайте. Мене закинули у величезний мурований Лабіринт, а до того я нічого не пам’ятаю. Пам’ять стерли, залишили тільки ім’я. Я мешкав там з дівчатами: їх десь півсотні було, — єдиний хлопець. Декілька днів тому ми звідти втекли, і люди, які допомогли нам, влаштували нас у спортзалі. Минулої ночі мене перевели сюди і нічого не пояснили. І що це за дурня, що ви начебто теж були в Лабіринті?

Останні Арисові слова потонули в здивованих вигуках глейдерів. Арис із такою легкістю розповів про те, через що йому довелося пройти, наче описав прогулянку на пляж. Але ж це неймовірно! А якщо це правда, то тоді все набагато складніше. На щастя, Ньют промовив уголос те, що Томас намагався сформулювати:

— Стривай. Ви жили у величезному Лабіринті, на фермі, за мурами, які щоночі зачинялися? Ти і кількадесят дівчат? Ти щось знаєш про почвар — гріверів? Ти з’явився останнім? І все пішло шкереберть, так? А ти був у комі? При тобі була записка з попередженням, що ти останній?

— Ого! Ого! — тільки й мовив Арис, ще Ньют не закінчив. — Звідки ти знаєш? Як…

— Це той самий гнилий експеримент, — уже спокійно виснував Мінхо. — Чи той самий… не знаю. В них були дівчата і один хлопець, а в нас — самі хлопці й одна дівка. «БЕЗУМ», певно, збудував два однакові лабіринти і провів два паралельні тести.

Томас і сам уже подумав про щось таке. Нарешті він достатньо заспокоївся, щоб і собі почати розпитувати. Він глянув на Ариса.

— Ти був пусковиком?

Збентежений не менше за інших глейдерів, Арис кивнув.

— А ти вмієш… — почав був Томас — і не доказав. Здавалося, що, промовляючи ці слова, він зізнається світові у своєму божевіллі.— Ти вмієш подумки спілкуватися з кимсь із дівчат? Ну, телепатично?

Арис уп’явся в Томаса таким поглядом, ніби глейдер щойно розкрив найстрашніший секрет, відомий лише тому, хто сам таке вміє.

«Чуєш мене?»

Фраза так чітко прозвучала у Томаса в голові, аж він спершу вирішив, що Арис говорить уголос. Але ні: губи новачка не ворушилися.

«Чуєш мене?» — повторив хлопець.

Трохи повагавшись, Томас ковтнув. «Так».

«Її вбили, — мовив Арис. — Мою найкращу подругу вбили».