Випробування вогнем

Розділ 17

Глейдери поступалися хлопцям дорогою, вочевидь щасливі, що ці троє першими вийдуть назовні. Спершу Томас примружився, а потім і зовсім прикрив очі долонею. Дедалі слабше вірилося в те, що можна вийти з тунелю в таку жахливу спеку і вціліти.

Мінхо зупинився на останній сходинці, всього за крок од прямого променя світла. Повільно простягнув під промінь руку. Шкіра в Мінхо була смаглява, але Томасу здалося, що під сонцем вона засяяла білим вогнем.

Витримавши кілька секунд, Мінхо відсмикнув руку і потрусив нею в повітрі, ніби йому стукнули молотком по пальцю.

— Ох і пече! Ох і пече, — він повернувся до Томаса і Ньюта. — Треба в щось загорнутися, бо вже за п’ять хвилин отримаємо сонячні опіки другого ступеня.

— Можемо витрусити мішки, — запропонував Ньют, знімаючи з плеча свої речі.— Зробимо собі плащі й перевіримо, чи захистять. Якщо спрацює, з половини простирадл справимо накидки, другу залишимо під мішки.

Томас устиг розгубити харчі з мішка, поки рятував Вінстона.

— Ми тепер схожі на привидів — будемо відлякувати ворогів.

Мінхо, який не вирізнявся ощадливістю, як Ньют, просто перевернув мішок і все з нього витрусив. Глейдери, що стояли найближче до ватажка, заходилися ловити харчі, поки ті не попадали поміж сходинками.

— Кумедний ти, Томасе. Будемо сподіватися, що нам надворі психи не попадуться, — сказав він, розв’язуючи вузли на простирадлі.— На такому сонці навряд чи хтось виживе. Якщо пощастить, знайдемо лісок чи якесь інше укриття.

— Не впевнений, — відповів Ньют. — Там якраз нас можуть чекати кляті психи.

Томасові вже набридло те просторікування. Він більше не міг ні про що думати, йому хотілося вийти назовні й самому дослідити місцевість.

— Поки не вийдемо, нічого напевне знати не будемо. Ходімо, — розправивши простирадло, Томас щільно загорнувся в нього, як бабця в шаль. — Ну як я вам?

— Як найбридкіша на світі шлапачка, — відповів Мінхо. — Подякуй богам на небесах, що сотворили тебе хлопцем.

— Дякую.

Мінхо з Ньютом, за Томасовим прикладом, загорнулися в простирадла й цілковито сховали під них руки. Вони ще й зробили такі собі каптури, щоб затінити обличчя. Томас вирішив вчинити так само.

— Готові, шлапаки? — запитав Мінхо, дивлячись по черзі на Ньюта і на Томаса.

— Щось я збуджений, — зізнався Ньют.

Томас не був певен, що вжив би саме таке слово, але йому теж нетерпеливилося діяти.

— Я також. Ходімо.

Лишилося здолати декілька сходинок, які вели до краю люка, як у старому льоху, причому останні аж горіли вогнем на сонці. Перед виходом Мінхо на мить завмер, а потім зробив крок — і його мов поглинуло світло.

— Пішов! — Ньют поплескав Томаса по спині.

Томаса накрила хвиля адреналіну, і він, глибоко й різко видихнувши, рушив за Мінхо; Ньют наступав йому на п’яти.

Заледве Томас опинився просто неба, то зрозумів, що так само вони могли б загорнутися в прозорий поліетилен. Простирадла не пом’якшували ані спеки, ані яскравого світла. Томас хотів був щось сказати, але горло йому обпекло сухе колюче повітря. У роті враз пересохло. Здавалося, на вдиху в легенях палахкотить вогонь.

Томас, хоч і не пам’ятав минулого, засумнівався в реальності навколишнього світу.

Мружачись, він наштовхнувся на Мінхо і мало не впав. Відновивши рівновагу, опустився навпочіпки і, цілком укрившись простирадлом, спробував дихати. Намагаючись заспокоїтися, Томас нарешті вдихнув трохи повітря, яке одразу ж довелося випустити назад. Не встигли вийти з колодязя, а він уже панікує! Поруч важко сапали товариші-глейдери.

— Ви як, хлопці, все гаразд? — нарешті спромігся запитати Мінхо.

Томас промимрив у відповідь: так, а Ньют мовив:

— Можу заприсягтися, що ми опинилися в пеклі. Завжди знав, Мінхо, що тобі дорога в пекло, але щоб і я з тобою за компанію…

— Лацно, — озвався Мінхо. — Очі болять, а так наче вже звикають до світла.

Томас тільки трішки розплющив повіки й подивився собі під ноги. Земля і пил. Трохи сіро-бурого каміння. Простирадло, що цілком вкривало тіло, аж сяяло білим, наче зразок якоїсь футуристичної світлової технології.

— Ти від кого ховаєшся? — запитав Мінхо. — Підйом, шлапак, я нікого не бачу.

Томас і не думав ховатися під простирадлом, наче малюк під ковдрою. Зіп’явшись на ноги, він дуже повільно підняв простирадло й озирнувся.

Навкруги була пустеля.

Суха і мертва рівнина простягалася ген до виднокола: ні деревця, ні кущика, ні пагорба, ні западини. Суцільне жовтогаряче море пороху й каміння, марево з потоків розжареного повітря — ніби саме життя випаровувалося, здіймаючись у безхмарне блакитне небо.

Роззирнувшись, Томас побачив сам лише пустельний пейзаж. Тільки за спиною здіймався нерівний гірський хребет. Між ним і глейдерами, просто на півдорозі, виднілося нагромадження будинків, нагадуючи купу порожніх ящиків. Місто?

Здається, так. Важко було сказати напевне, чи велике воно, — гаряче повітря заважало роздивитися, мов розмиваючи все, що було при землі.

Ліворуч од Томаса хилилося до обрію розжарене до білого сонце. Це означає, що захід — по ліву руч, і хребет чорно-червоних гір — на півночі. Туди і треба рухатися. Томас сам здивувався своїй здатності швидко орієнтуватися на місцевості, наче це — частина повсталого з попелу минулого.

— Як гадаєте, далеко до тих споруд? — поцікавився Ньют. Після лункого тунелю і залізних східців голос його прозвучав глухим шепотом.

— Може, миль сто? — вголос міркував Томас. — Північ точно там. То йдемо до міста?

Мінхо похитав головою під каптуром.

— Аж ніяк, чувак. Я не про напрямок, а про віддаль. До будівель щонайбільше миль тридцять. До гір — шістдесят-сімдесят.

— Уявити не міг, що в тебе окомір такий точний, — зронив Ньют.

— Я бігун, чувак. У Лабіринті швидко такого навчаєшся, хоч і масштаби в Глейді були інші.

— Про спалахи на сонці Щур не збрехав, — промовив Томас, намагаючись не втратити самовладання. — Наче ядерну бомбу підірвали. Цікаво, так скрізь на планеті?

— Сподіваюся, що ні,— відповів Мінхо. — Зараз би на деревце натрапити дорогою. Чи на струмок.

— А я б на травичці повалявся, — зітхнув Ньют.

Що довше Томас вдивлявся в місто, то ближчим воно здавалося. Схоже, до нього навіть менше, ніж тридцять миль. Подивившись на товаришів, він запитав:

— Цікаво, чим це випробування відрізняється від Лабіринту? У Глейді нас замкнули за мурами і забезпечили всім необхідним для виживання, а тут нас ніщо не стримує, але й припасів майже немає. Така собі іронія долі.

— Еге ж, — погодився Мінхо. — А ти філософ, — зронив він і кивнув у бік люка. — Гайда, виведемо решту шлапаків назовні й рушаємо в дорогу. Не гаймо часу, а то я зачахну на такому сонці.

— Може, зачекаємо, поки воно сяде? — запропонував Ньют.

— Посидимо в тунелі в товаристві отих куль? Нізащо.

Томас був згоден, що треба йти.

— Думаю, ми тут витримаємо. До заходу залишилося декілька годин. Підсмажимося трохи, тоді відпочинемо, а вночі рушимо далі. Більше я під землею не витримаю.

Мінхо згідливо кивнув.

— А це план, — визнав Ньют. — Для початку орієнтир — місто. Будемо сподіватися, що там не вештаються психи.

На згадку про них у Томаса тьохнуло серце.

Відійшовши до люка, Мінхо нахилився до діри.

— Агов, шлапаки погані, боягузи! Хапайте їдло — і всі нагору!

На план ніхто не нарікав.

У Томаса на очах глейдери проходили такі самі стадії звикання, як і він, коли остання сходинка лишилася позаду. Намагалися вдихнути, мружилися, а потім безнадійними поглядами озирали пустелю. До останньої миті хлопці сподівалися, що Щур брехав, що найгірше вже позаду, в Лабіринті. Та після убивчих куль і цієї пустелі хлопців полишила остання надія.

Перед походом довелося дещо підкоригувати: їжу порозпихували по нерозв’язаних мішках, а вільні простирадла розподілили по парах. На диво, вийшло непогано навіть у Джека і бідолахи Вінстона. І вже невдовзі хлопці марширували кам’янистою землею. Томас ділив накидку з Арисом. Він і сам не зрозумів, як так вийшло, хоча, скоріше за все, просто не хотів собі зізнатися, що сам хоче триматися ближче до хлопця: він — єдиний шанс з’ясувати, де Тереза.

Простирадло Томас тримав лівою рукою, а правою підхопив і перекинув через плече мішок з припасами. Вони домовилися з Арисом нести мішок по черзі, змінюючись раз на півгодини. Крок по кроку колона наближалася до покинутого міста, мабуть, віддаючи підступному сонцю по дню життя за кожні сто ярдів.

Якийсь час ішли мовчки. Нарешті Томас вирішив заговорити:

— Отже, ти раніше не чув про Терезу?

У відповідь Арис кинув на нього гострий погляд. Томас поставив питання не надто ввічливо, з ноткою докору в голосі. Але він не відступав.

— То чув чи ні?

Арис знову перевів погляд уперед, але було в цьому щось дуже підозріле.

— Ні. Не чув. Не знаю, хто така Тереза і куди поділася. Та принаймні вона не померла на твоїх очах.

Це був наче удар під дихало, але чомусь хлопчина дедалі більше подобався Томасові.

— Розумію, вибач, — озвався він і перегодя поставив наступне питання: — Ви були дуже близькі? Як, кажеш, звали твою подругу?

— Рейчел, — озвався Арис і замовк, і Томас навіть вирішив, що розмову закінчено, проте за мить хлопець провадив: — Ми з нею були не просто близькі. Багато чого сталося. До нас поверталася пам’ять. Та й додалося нових пам’ятних моментів.

Коли б Мінхо почув останню фразу, то, мабуть, надірвав би живота від сміху, але Томасові ці слова видалися страшенно сумними. Він відчував, що слід би щось сказати — запропонувати якусь розраду.

— Розумію. І в мене на очах помер близький друг. Як згадаю про Чака, то вмить скаженію. Якщо ж те саме вчинили з Терезою, то їм мене не зупинити. Нікому не зупинити. Уб’ю всіх.

Томас зупинився, а разом з ним і Арис. Він сам був вражений, що ці страшні слова зірвалися з вуст. Здавалося, Томасом заволодів хтось інший і вимовив їх за нього. Втім, Томас саме так і почувався. Саме так.

— Як ти вважаєш…

Не встиг він договорити, як закричав Казан. Він на щось указував.

За мить уже Томас помітив те, що привернуло увагу кухаря.

Далеко попереду, дорогою від міста, назустріч глейдерам мчали дві постаті, й у спекотному мареві їхні темні силуети нагадували примар, під ногами в яких аж курилося.