Випробування вогнем

Розділ 43

Ще довго Томас не міг заснути.

Він не мав сумнівів: то була Тереза. Жодних сумнівів. Як і раніше, коли вони розмовляли, він відчув її присутність, її емоції. Нехай і на короткий час, але Тереза повернулася. І знову зникла, лишаючи по собі безмірну порожнечу. Так наче багато днів поспіль, поки Терези не було, цю порожнечу помалу затоплювала якась тягуча рідина, а коли Тереза на мить з’явилася, щось наче цю рідину відсмоктало.

То що там вона казала? Завтра на Томаса чекає щось жахливе, і він повинен вірити Терезі. Нічого не зрозуміло! І хай як грізно звучало попередження, подумки він повсякчас повертався до останньої фрази про те, що вони з Терезою будуть разом. Соломинка облудної надії? Чи вона справді знає, що Томас упорається й усе буде гаразд? І вони будуть разом? Варіанти пролітали в голові, та всі чомусь упиралися в глухий кут зневіри.

Томас крутився й перевертався, не в змозі відігнати думки і заснути, а день розжарювався й розжарювався. Томас майже звик до Терезиної відсутності, й тепер його гризли докори сумління. І, що найгірше, він ніби зрадив Терезу, підпустивши до себе Бренду і дозволивши їй стати другом.

За іронією долі він мало не збудив Бренду, щоб вилити душу їй. Але ж це неправильно? Від розпачу й безглуздя ситуації хотілося заверещати.

Просто краса, особливо коли людина намагається знову поринути в сон у цю жахливу спеку.

Лише коли сонце подолало півдороги до обрію, Томас нарешті заснув.

Коли пізнього пообіддя його збудив Ньют, Томасові вже було трохи ліпше. Терезин коротенький візит він згадував як сон, наче й не було ніякої розмови.

— Виспався, Томмі? — запитав Ньют. — Як плече?

Томас сів і потер очі. Він проспав якихось три-чотири години, але сон був глибокий і спокійний. Потерши плече, хлопець знову здивувався відсутності болю.

— Почуваюся на диво добре: трохи болить, але тільки трохи. Повірити не можу. Мало не помер…

Ньют оглянув глейдерів, які збиралися в дорогу.

— Відтоді як ми забралися з гуртожитку, не було можливості й поговорити як слід. Не випадає навіть вільної хвильки присісти і попити чайку.

— Ага… — Томасу чомусь згадався Чак, і біль від його смерті повернувся з новою силою. І повернулася ненависть до людей, які за всім цим стоять. Аж тут йому згадалися Терезині слова. — Не розумію, як можна думати, що «БЕЗУМ» — це добре?

— Га?

— Пам’ятаєш, що собі Тереза записала на руці? Вона це написала, коли вийшла з коми. Чи ти не бачив? «„БЕЗУМ“ — це добре». От я й запитую себе: невже «БЕЗУМ» — це добре? — Томас і не думав приховувати сарказму в голосі.

Ньют якось дивно посміхнувся.

— Так ж вони ж врятували твоє довбане життя.

— Ага, ну просто святі.

А втім, Томас був збитий з пантелику. Вони його і справді врятували, а колись він на них працював… Він не міг зрозуміти, що це все означає.

Бренда ворухнулась і розплющила очі, сіла й голосно позіхнула.

— Доброго ранку. Чи вечора.

— Ще один день сплив, — відповів Томас і тільки зараз зрозумів: Ньют, може, й не знає, хто така Бренда. — Ви, я так розумію, встигли познайомитися, поки мене не було? Якщо ні, то, Брендо, це Ньют. Ньюте, це Бренда.

— Та взагалі-то ми вже перезнайомилися, — сказав Ньют і жартівливо потиснув Бренді руку. — Ще раз дякую, що оберігала цього здохляка, рятувала його дупу, коли ви загуляли.

На Брендиних вустах майнула тінь посмішки.

— Еге ж, загуляли. А надто вже сподобалося мені, коли нам мало носи не повідривали, — на обличчі її зринула суміш відчаю і збентеження. — Мені самій уже недалеко до цих психопатів.

Томас гадки не мав, що на це можна відповісти.

— Ти, мабуть, не довше за нас хвора. І пам’ятай, що…

Бренда не дала йому закінчити.

— Знаю, знаю: ви дістанете ліки. Пам’ятаю, — вона звелася на ноги, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Томас подивився на Ньюта — той стенув плечима. Опустившись поруч навколішки, він нахилився до Томаса й прошепотів:

— Твоя нова подружка? Все розповім Терезі,— Ньют гиготнув, підвівся й відійшов.

Томас посидів ще з хвилину, переповнений емоціями. Тереза, Бренда, друзі… Попередження. Спалах. Усього кілька днів на перехід через гори. «БЕЗУМ». І не відомо, що чекає на глейдерів у прихистку, в майбутньому…

Забагато всього. Забагато.

Треба поменше думати. Томас відчув, що зголоднів, і саме цим і варто зайнятися. Підвівшись, Томас пішов шукати, чого б йому поїсти. І Казан не розчарував.

Щойно сонце сховалося за обрієм і перед тим жовтогаряча земля набула пурпурової барви, глейдери вирушили в дорогу. Томас стомився без руху, кров застоялася в жилах, і йому нетерпеливилося спустити пару, розім’яти м’язи.

Гори поволі вищали, перетворюючись на зазублені тіняві піки. Ніякого передгір’я, тільки плаский придолинок, що простягається аж до того місця, де земля раптом починає круто здійматися до неба — бура і потворна, мертва. Томас сподівався, що там їм вдасться знайти стежку.

Ніхто майже не розмовляв. Бренда трималася неподалік, але йшла мовчки. Навіть з Хорхе не балакала. Томаса це страшенно дратувало. Дратувало, що між нею і Томасом несподівано виросла стіна. А хлопець уже вважав Бренду близькою людиною. Звісно, не ближчою за Ньюта чи Мінхо. І, певна річ, Терезу.

На небі з’явилися єдині провідники в темряві — місяць і зорі,— й тут Ньют підійшов до Томаса. Світла вистачало, та його й не треба багато, коли прямуєш пласкою рівниною до гірських круч. У повітрі стояло хрусь-хрусь-хрусь піску під підошвами.

— Я тут подумав, — почав Ньют.

— Про що? — Томаса не дуже цікавили Ньютові думки. Він лише зрадів, що є з ким поговорити і розвіятися.

— Заради тебе «БЕЗУМ» порушив власні чортові правила.

— Як так?

— Вони ж казали, що правил немає. Дали купу часу, щоб доплестися до чортового прихистку, і все. Ніяких правил. Люди мруть праворуч і ліворуч, аж раптом вони спускаються з небес на летючому жахітті й рятують твою дупу. Маячня якась, — Ньют помовчав. — Я не жаліюся. Добре, що ти живий і все таке.

— Ну так, дякую тобі дуже.

Ньют правильно міркував, але Томас занадто втомився і не хотів замислюватися над цим.

— Ще ці таблички по місту. Дивно це.

Томас подивився на Ньюта — в темряві майже не було видно його обличчя.

— Заздриш, чи що? — спробував він віджартуватися. Спробував відмахнутися від вагомості цих табличок.

— Ні, шлапак, — розсміявся Ньют. — Вмираю — так кортить довідатися, в чому справа. Що з нами відбувається?

— Згоден, — кивнув Томас. — Лікарка сказала, що тільки деякі з нас — придатні кандидати. І ще сказала, що я — найкращий кандидат і мені не можна загинути від чогось, чого вони не передбачали. Сам здивований. Це якось пов’язано з тим дристом про шаблони зони ураження.

З хвилину вони йшли мовчки.

— Гаразд, годі вже мізки сушити, — здався Ньют. — Як буде, так і буде.

Томас мало не розповів про Терезине попередження, але чомусь вирішив, що ліпше буде промовчати.

Він і далі мовчав, і Ньют нарешті відійшов, залишивши Томаса самого в темряві.

За кілька годин відбулася інша розмова, цього разу з Мінхо. Слів прозвучало чимало з обох боків, та зрештою нічого важливого сказано не було. Друзі вбивали час, ялозили питання, що мільйон разів уже крутилися в їхніх головах.

Уже втомилися ноги, хоч і не дуже. Гори наближалися. Повітря помітно холоднішало, даруючи довгоочікуваний відпочинок від денної спеки. Бренда лишалася мовчазною і відстороненою.

Глейдери йшли далі.

Коли перші промінчики світанку пофарбували небо на сході в темно-сині кольори і зорі поволі згасли, Томас нарешті набрався хоробрості підійти до Бренди і заговорити до неї. На схилах гір уже виднілися сухі деревця і розсип битого каміння. До підніжжя гори глейдери мають дістатися, коли над обрієм зійде сонце.

— Гей, — промовив Томас. — Як ноги — не стомилися?

— Ні,— стримано промовила Бренда, але поквапилася додати, компенсуючи свою холодність: — Сам як? Плече не болить?

— Навіть не віриться — майже не болить.

— Це добре.

— Еге ж, — Томас поміркував, що б такого ще сказати. — Я… е-е-е… перепрошую, стільки всього непоясненного сталося. І… за те, що наговорив тобі. У голові шарварок якийсь.

Погляд Бренди пом’якшав.

— Годі вже тобі, Томасе. Ти не мусиш перепрошувати, — вона дивилася поперед себе. — Просто ми різні, й у тебе є дівчина. А я, дурепа, до тебе з поцілунками полізла.

— Ну, не те щоб я мав дівчину… — Томас умить пошкодував про сказане. Він і сам не зрозумів, звідки взялися ці слова.

Бренда роздратовано пирхнула.

— Не верзи дурниць і не ображай мене. Якщо відмовляєшся від цього, — зі знущальною посмішкою вона обвела себе жестом з голови до п’ят, — то вигадай поважну причину.

Томас розсміявся. Напругу й ніяковість мов рукою зняло.

— Зрозумів. Та й усе одно, здається, ти не вмієш цілуватися.

Бренда буцнула його кулачком по здоровій руці.

— А от тут ти помиляєшся. Повір, дуже помиляєшся.

Томас уже хотів був віджартуватися, та не встиг — став як укопаний. Ззаду на нього налетів один з глейдерів і мало не збив з ніг, але Томас не поворухнувся. Він дивився просто себе, і серце мов закам’яніло.

Небо посвітлішало; до гір залишалося всього кількасот футів, а на півдорозі до них, немов з нізвідки, з’явилася дівчина — просто підвелася з землі. Швидким кроком попрямувала до глейдерів.

В руках вона тримала довге ратище з моторошним клинком кінці.

Це була Тереза.