Випробування вогнем

Розділ 14

Ніхто не нарікав, коли Томас по черзі заганяв хлопців услід за Мінхо. Та й узагалі ніхто не промовив жодного слова, тільки дорогою до прямтрансу обмінювалися миттєвими переляканими поглядами. Перш ніж ступити останній крок і розчинитися в сірому мороці, кожен без винятку глейдер затримувався перед мерехтливим прямокутником. Томас проводжав товаришів, ляскаючи їх перед зникненням по спині.

За дві хвилини по цей бік переходу залишилися тільки сам Томас, Ньют і Арис.

«Ти певен?» — подумки запитав новачок.

Томас мало не закашлявся, здивований легкістю, з якою пронеслися в мозку нечутні й водночас виразні слова. Він думав — він сподівався, — що Арис зрозумів натяк і не вдаватиметься до телепатії. Таке спілкування для Терези, і ні для кого іншого.

— Поквапся, — уголос пробурмотів Томас, відмовляючись розмовляти подумки. — Не можна зволікати.

Ображений Арис ступив у сіру імлу. За ним — Ньют, і вже Томас залишився сам у великій їдальні.

Наостанок він роззирнувся, згадав набряклих повішеників, Лабіринт і весь той дрист, через який пройшли глейдери. Зітхнувши якомога гучніше у сподіванні, що хтось десь його почує, Томас підхопив мішок з припасами й увійшов до прямтрансу.

Шкірою відчув різкий холод, який поступово зміщався назад, так наче сіра стіна насправді була крижаною водоймою. В останню мить Томас заплющив очі, а розліпивши повіки, побачив лише непроглядну пітьму. Пролунали голоси.

— Агов! — покликав Томас, навіть не намагаючись придушити паніку. — Хлопці!..

Не встиг він і гукнути, як перечепився і впав. Просто на когось.

— Ай! — скрикнув хтось у темряві й відіпхнув Томаса.

— Тихо і не рипайтеся! — гаркнув Мінхо. Почувши його голос, Томас від полегшення мало не зойкнув. — Це ти, Томасе? З прибуттям!

— Ура! — Томас помацав у темряві рукою, щоб ні в кого не врізатися. Він всюди натикався на порожнечу. — Я пройшов останнім. Усі вже тут?

— Ми вишикувалися і почали перекличку, коли ти ввалився сюди, як обкурений, — озвався Мінхо. — Давайте-но знову! Перший!

Ніхто не відповів, і Томас крикнув:

— Другий!

За ним уже почали розраховуватися й інші, поки Арис не назвав свій номер:

— Двадцятий!

— Лацно, — підсумував Мінхо. — Ми всі тут, не знаємо, правда, де. От гниляк — нічого не видно.

Томас стояв завмерши, дослухаючись до дихання хлопців і боячись ступити крок убік.

— Шкода, немає ліхтарика.

— Дякую, що нагадали нам очевидні речі, містере Томасе, — відповів Мінхо. — Гаразд, слухайте сюди. Ми в якомусь коридорі, я з обох боків намацав стіни. Ви майже всі праворуч від мене. Там, де Томас, отой прохід. Постарайтеся не вивалитися назад. Вихід один: йдіть на мій голос. Рухатимемося, поки бодай щось не знайдемо.

Договоривши, Мінхо повів колону вперед: човгали підошви, шелестіли мішки з одягом. Коли останній глейдер віддалився на безпечну відстань, Томас ступив ліворуч. Рука вперлася в холодну стіну, і він пішов слідом за товаришами.

Ніхто не розмовляв, а Томас дратувався, що очі ніяк не звикнуть до пітьми — в загадковому коридорі було темно, хоч в око стрель. Пахло старою шкірою і пилом. Раз чи двічі Томас наштовхувався на товариша попереду — на кого саме, він так і не довідався, бо хлопчина навіть не почав нарікати.

Хлопці йшли і йшли. Тунель тягнувся, й разу не звернувши ні праворуч, ні ліворуч. Тільки відчуваючи камінь під пальцями і долівку під ногами, Томас не втратив відчуття реальності й руху. В іншому разі здавалося б, що він пливе в темряві космосу, ні на крок не просуваючись уперед.

Шаркали підошви об бетонну долівку, й подеколи перешіптувалися глейдери. Ступаючи нескінченним коридором, Томас відчував кожен удар свого серця. Атмосфера нагадувала Ящик — темний куб із затхлим повітрям, який уперше доправив його у Глейд; відчуття були дуже схожі. Принаймні у Томаса є перевірені друзі, й він уже дещо знає. Він розумів задачу: потрібні ліки, і заради них доведеться пройти через жахіття.

Раптом звідкілясь згори пролунав наполегливий шепіт. Томас завмер. Перешіптувалися не глейдери, він був певен.

Мінхо в голові колони скомандував стояти, потім запитав:

— Ви це чули?

Глейдери забубоніли у відповідь: так, мовляв, чули, а тоді посипалися запитання. Томас схилив голову набік, намагаючись бодай щось розчути. Прозвучало всього кілька слів, і говорив ніби дуже старий і дуже хворий чоловік. Утім, сенсу фрази вловити не вдалося.

Нарешті Мінхо звелів хлопцям замовкнути і слухати.

Довкола панувала темрява, однак Томас усе одно заплющив очі й напружив слух. Якщо шепіт пролунає знову, треба неодмінно розчути слова.

Не минуло й хвилини, як старечий голос знову заговорив. Луна полинула тунелем, ніби з розвішаних повсюди великих динаміків. Томас чув, як попереду хлопці ахнули, так наче нарешті розчули сказане — і їх це вразило. І досі не розбираючи жодного слова, Томас примружився. Нічого не змінилося: так само було темно. Щільна і непроглядна темінь.

— Ніхто нічого не розчув? — запитав Ньют.

— Усього кілька слів, — відгукнувся Вінстон. — Усередині було щось таке: «Повертайтеся назад».

— Ага, і справді,— підтвердив хтось.

Якщо так подумати, то усередині фрази і справді прозвучало: «Повертайтеся назад».

— Так, усім замовкнути і слухати уважніше, — наказав Мінхо, і в тунелі запала тиша.

Коли голос зашепотів утретє, Томас розібрав усі до єдиного слова:

— Останній шанс. Повертайтеся назад, і вас не поріжуть. Судячи з реакції тих, хто йшов попереду, глейдери теж усе чули.

— Не поріжуть?

— І як це розуміти?

— Так наче ми можемо повернутися!

— Не можна вірити шлапаку, якого навіть не видно.

Томас намагався не зациклюватися на тому, як загрозливо прозвучали останні слова. «І вас не поріжуть…» Кепські справи. Мовця не видно. Так і збожеволіти можна.

— Ідіть далі! — крикнув Томас до Мінхо. — Не можна тут затримуватися. Ходімо!

— Стривайте, — пролунав голос Казана. — Було сказано, що нам дається останній шанс. Бодай обміркуймо пропозицію.

— Ага, — погодився хтось. — Може, варто повернутися? Томас, хоч його й не бачив ніхто, похитав головою.

— Нізащо. Забули, що сказав отой чоловік за столом? Якщо повернемося, то помремо страшною смертю.

Казан не здавався.

— А з чого ти взяв, що він головніший за цього шептуна? Звідки ми знаємо, кого слухати, а кого ігнорувати?

Правильне питання, подумав Томас, однак він відчував: назад не можна.

— Голос — це тест, точно кажу. Треба йти далі.

— Він правду каже, — мовив нарешті Мінхо. — Ходімо далі.

Ледве він договорив, як у повітрі пролетів шепіт, сповнений якоїсь дитячої ненависті:

— Ви небіжчики. Вас поріжуть. Вб’ють і поріжуть.

У Томаса на загривку волосся стало сторчма, і по спині побігли сироти. Хлопець боявся нових закликів повернутися, проте глейдери знову здивували його. Ніхто й слова не промовив; хлопці рушили вперед. Мінхо правду казав: усі боягузи давно відсіялися.

Хлопці й далі заглиблювалися в темряву. Повітря потроху теплішало і немов згущувалося від пилу. Томас кілька разів закашлявся. Страшенно хотілося пити, але він не хотів ризикувати і розв’язувати імпровізований бурдюк наосліп. Не помітиш, як проллєш воду на підлогу.

Вперед.

Дедалі тепліше.

Хочеться пити.

Довкола пітьма.

А ти ідеш. Ніколи ще так не тягнувся час.

Тунель здавався якимсь нереальним. Відтоді як голос у темряві прошепотів останні погрози, глейдери пройшли щонайменше кілька миль. Де вони тепер? Під землею? Всередині якоїсь велетенської будівлі? Щур казав, що треба шукати вихід на відкрите повітря. Як…

Десь попереду, за кількадесят кроків, зойкнув хлопчина.

Здивований скрик перейшов у вереск, сповнений жаху. Бідолаха волав, зриваючи горло, пищав і вищав, наче порося на Різниці у Глейді. Було чутно, як він борсається на підлозі.

Томас інстинктивно рвонувся на моторошні, нелюдські крики повз кількох глейдерів, які закам’яніли від жаху. Він сам не знав, чим зможе допомогти, проте летів уперед, не переймаючись тим, куди в темряві ставити ногу. Після тривалого пішого переходу, який доводив до божевілля, тіло вимагало дії.

Нарешті Томас добіг, хлопець лежав зовсім поруч, і чути було, як він борсається на бетонній долівці, буцаючи ногами й руками — борючись із кимсь невидимим.

Томас опустився навколішки, обережно відставив пакет з водою і мішок з припасами та боязко потягнувся вперед, щоб узяти бідолаху за руку або за ногу. За спиною в Томаса стовпилися й усі глейдери, вони кричали й сипали питаннями. Але він постарався відгородитися від галасу.

— Гей! — крикнув Томас до хлопчини, який верещав на підлозі.— Що з тобою?

Він намацав джинси, сорочку. Їхній власник несамовито звивався, тож неможливо було втримати його на місці, а крики й далі розтинали пітьму.

Нарешті Томасу набридло чекати. Він кинувся на бідолаху, приземлившись просто на тіло, яке борсалося на долівці. Від удару з нього мало не вибило дух; в ребра врізався лікоть, по обличчю вдарила рука. В пах мало не заїхало коліно.

— Припини! — вигукнув Томас. — В чому справа?

Крики перейшли в булькання, наче хлопця занурили у воду.

Але корчі зовсім не ослабли.

Впершись ліктем і передрам’ям глейдерові у груди, Томас потягнувся до його голови. Але, торкнувшись того місця, Томас здивувався.

Голови не було. Ні волосся, ні обличчя. Ні навіть шиї. Не було нічого з того, що там мало бути.

Замість черепа Томас намацав велику, ідеально гладеньку, холодну металеву кулю.