Випробування вогнем

Розділ 25

З неба лилися потоки води, ніби Господь випив океан і в люті виплюнув його на голови глейдерам.

Дивлячись на зливу, Томас просидів на одному місці щонайменше дві години. Скулившись біля стіни, втомлений і зболілий, він мріяв лишень якнайшвидше повернути слух. Схоже, той поволі відновлювався: вже не так тиснула тиша на барабанні перетинки, і зник дзвін. Власний кашель уже не здавався просто вібрацією повітря. Пробився далекий, наче зі сну, барабанний дріб дощових крапель. Що ж, Томас таки не оглух остаточно.

Блякле сіре світло, яке лилося у вікна, не могло впоратися з холодною темрявою у будинку. Глейдери розбрелися по всьому приміщенню: хто сидів згорбившись, хто лежав на боці. Мінхо, згорнувшись калачиком, непорушно лежав біля Томасових ніг. Здавалося, ватажкове тіло од найменшого руху охоплює біль. Поруч були і Ньют, і Казан. Ніхто не розмовляв, не намагався організувати глейдерів. Ніхто не рахував зниклих і вцілілих. Хлопці безсило сиділи або лежали на підлозі, напевно, як і Томас, міркуючи: що ж це за світ такий потворний, аж міг породити таку бурю?

Поступово тихий стукіт дощових крапель ставав дедалі виразніший, поки Томас остаточно не впевнився: він таки чує. Попри все, цей шум заспокоював, і невдовзі Томас заснув.

Коли він прокинувся, тіло так заклякло, наче у жилах і м’язах застиг клей, зате цілком повернувся слух. Чути було, як важко дихають сплячі глейдери, як стогне Мінхо і як шумить дощівка, що лилася на бруківку.

Панувала темрява. Цілковита. Отже, прийшла ніч.

Заспокоївшись і дозволивши втомі розлитися тілом, Томас зручніше вмостився горілиць, притуливши голову на чиїйсь нозі,— і знову поринув у сон.

Збудився він від двох речей: засяяло сонце й раптово запала тиша. Буря минула, а разом з нею і ніч. Томас, готовий відчути скутість у тілі і біль у натруджених м’язах, відчув дещо інше, значно сильніше.

Голод.

Сонце зазирало у вікна, розливаючи на підлогу світло. Томас підвів голову. Напівзруйнована будівля проглядалася наскрізь: усі з кількадесят поверхів, до самого даху, — і тільки металевий каркас утримував будинок од падіння. Томас розрізнив угорі клаптики синього неба — здавалося б, неможлива картина з огляду на вчорашні події. Хай якою потужною була буря і хай які примхи клімату її породили, зараз вона вщухла.

У шлунку буркотіло від голоду, всередині наче гострі шпичаки штрикали. Озирнувшись, Томас побачив, що більшість глейдерів досі спить. Один лише Ньют, прихилившись спиною до стіни, дивився на темну пляму в центрі кімнати.

— Ти як там, живий? — запитав Томас, ледве ворушачи щелепою.

Ньют повільно обернув голову в його бік. Судячи з погляду, він глибоко замислився й заледве виринув із задуми, щоб зосередитися на Томасові.

— Живий? Та ніби так. Ми живі, і це головне…. — Ньютові слова звучали сумно.

— Часом я починаю сумніватися, — пробурмотів Томас.

— У чому?

— Що головне — вижити. Часом здається, що померти набагато простіше.

— Та ну тебе. Й на мить не повірю, що ти і справді так вважаєш.

Висловлюючи ці похмурі думки, Томас опустив був погляд, але отримавши таку відповідь від Ньюта, посміхнувся і вже почувся ліпше.

— Правду кажеш. Просто наслідував тебе — ти-бо такий нещасний.

Томас майже переконав себе в тому, що Ньют має рацію: смерть не найлегший вихід.

Ньют мляво вказав у бік Мінхо.

— Що в біса з ним трапилося?

— Вдарила блискавка, і на ньому загорівся одяг. Дивно, що мізки не підсмажилися. Ми встигли загасити вогонь. І начебто без особливих наслідків.

— Без особливих наслідків? Не хотілось би побачити те, що ти вважаєш особливими наслідками.

На якийсь час заплющивши очі, Томас притулився головою до стіни.

— Мінхо живий — і добре, сам казав. Одяг згорів не весь — отже, опіків не так уже й багато. Вичуняє.

— Так, лацно, — саркастично хихикнув Ньют. — Тільки нагадай мені, щоб я тебе собі за лікаря не брав.

— О-о-ох, — застогнав Мінхо. Потім розплющив очі та примружився, піймавши на собі Томасів погляд. — Боже… От гниляк! Гниляк мені.

— Зовсім кепсько? — запитав Ньют.

Мінхо, не відповідаючи, тільки крекчучи і кривлячись, дуже повільно підвівся і сів по-турецькому. Одяг на ньому почорнів. У дірках виднілися пухирі, немов вирячені очі інопланетних істот. І хоча Томас не був лікарем і нічого не тямив у опіках, чуття підказувало, що невдовзі Мінхо і справді очуняє, видужає. Обличчя його майже не постраждало, і навіть волосся збереглося.

— Сам сів — отже, все гаразд, — зронив Томас, нещиро всміхнувшись.

— От гниляк, — відповів Мінхо. — Та я крутий, як варені яйця. Та я і з гіршим болем тебе під зад копну.

Томас знизав плечима.

— Люблю варені яйця. Гору б їх зараз змегелив.

У животі знову забурчало.

— Це такий жарт? — поцікавився Мінхо. — Занудний баклан Томас жартує!

— Здається, так, — відповів Ньют.

— Та я взагалі дотепник, — знову стенув плечима Томас.

— Помітно, — втративши інтерес до балачок, Мінхо оглянув глейдерів. Хто спав, а хто просто лежав, втупивши порожній погляд у нікуди. — Скільки їх?

Томас підрахував хлопців: одинадцятеро. Після всіх пригод залишилося всього одинадцять глейдерів, і це вже разом з Арисом, новачком. Коли Томас з’явився в Глейді, там мешкало сорок чи п’ятдесят хлопців. Всього за кілька тижнів їх залишилося одинадцятеро.

Одинадцятеро.

Усвідомивши масштаб втрат, Томас не міг дібрати слів… Жарти, які лунали мить тому, видалися блюзнірством. Збоченням.

«Як міг я вступити в „БЕЗУМ“? — подумав Томас. — Як міг узагалі брати участь у їхній діяльності?» Треба розповісти Ньютові й Мінхо про свої сни-спогади, але… В Томаса забракло сили відкритися.

— Отже, нас одинадцятеро, — сказав Ньют. Ось воно. Сказано вголос.

— То значить, під час буревію загинуло… Шестеро? Семеро? — промовив Мінхо якось відсторонено, наче підраховуючи, скільки яблук вони втратили через негоду.

— Семеро, — різко відповів Ньют. Недбале ставлення Мінхо до втрат його явно зачепило за живе. Щоправда, потім він уже м’якше додав: — Загинуло семеро. Якщо тільки ніхто не сховався в сусідній будівлі.

— Чувак, — сказав Мінхо, — як нам пробитися до міста, коли нас усього одинадцятеро? Проти нас можуть вийти сотні, як не тисячі психів. Ми навіть не знаємо, чого від них чекати!

Ньют повільно зітхнув.

— Тільки про це ти зараз думаєш? А як щодо полеглих, Мінхо? Джек зник. І Вінстон теж, та й сам він би сюди не добіг. І,— він озирнувся, — Стена з Тимом я не бачу. Як щодо них?

— Ну-ну-ну, — Мінхо підніс руки, здаючись. — Пригальмуй, братан. Я не просився на цього гнилого ватажка. І плакати цілий день через те, що сталося, не збираюся. Лідер прораховує, куди йти і що там робити.

— Ну, мабуть, і справді твоя роль у цьому, — сказав Ньют і винувато додав: — Проїхали. Вибач, правда. Мені…

— Так, так, мені теж дуже шкода, — відповів Мінхо, закотивши очі, чого Ньют — була надія — не помітив, бо дивився в підлогу.

На щастя, підійшов Арис. Томасові нетерпеливилося змінити тему.

— Ви колись бачили таку бурю? — запитав новачок.

Томас похитав головою, бо Арис цієї миті дивився на нього.

— Неприродна якась гроза. Пам’ять у мене, звісно, гнила зовсім, але нічого схожого я не пригадую.

— Пам’ятаєш, що казав Щур і та жінка в автобусі? — промовив Мінхо. — Про спалахи на сонці та про те, як світ довкола перетворився на палюче пекло. Цивілізація загидила планету — ось тобі й наслідок: учорашня буря. Нам ще пощастило, могло бути й гірше.

— Пощастило? — зронив Арис.

— Ну…

Тут Ньют тицьнув на розбиті скляні двері: за ними розливалося сліпуче біле сяйво, до якого глейдери звикли з першого дня в Пеклі.

— Хвалити Бога, хоч буря закінчилася. Треба подумати, як діяти далі.

— От бачиш, — підкусив Ньюта Мінхо, — ти такий самий безсердечний, як і я. І це правильно.

Томасу пригадалися психи за вікнами дортуару. Ходячий кошмар, якому до офіційного статусу зомбі хіба бракує свідоцтва про смерть.

— Атож, спланувати все треба до того, як з’являться психи. Але перш за все — харчі. А їх немає.

На саму згадку про їжу голод став дошкуляти ще дужче.

— Харчі?

Від подиву Томас хапнув ротом повітря: голос лунав десь згори. Глейдери попідводили голови: з третього поверху крізь діри в підлозі на них дивився незнайомий латинос. Очі в нього були трохи божевільні, і Томас напружився.

— Ти хто? — крикнув Мінхо.

Томас очам не повірив, коли парубок зістрибнув просто в діру. В останню мить скрутившись калачиком, він приземлився й тричі перекотився, а тоді схопився на ноги.

— Мене звати Хорхе, — представився він, розкинувши руки, немов очікував оплесків за таку акробатику. — Я тут головний псих.