Випробування вогнем

Розділ 38

Отямився Томас у темряві, почуваючись так, ніби його запхали в середньовічну катувальну машину і в череп зусібіч помалу впиваються гострі цвяхи.

Томас застогнав — хрипко й моторошно, і від цього звуку біль тільки посилився. Томас змусив себе замовкнути, потягнувся вгору потерти…

Руки не ворушилися. Щось не пускало його — щось липке тримало зап’ястя. Скотч. Томас спробував поворушити ногами — марно. Їх теж зв’язали. Рух лише додав болю, і Томас обм’як, застогнав тихо-тихо. Скільки ж він так пролежав без тями?

— Брендо? — прошепотів він. Жодної відповіді.

Спалахнуло світло.

Занадто яскраве, воно завдало болю. На мить міцно склепивши повіки, Томас розплющив одне око — перед ним стояли троє. Світло било їм у спини, тому обличчя лишалися в тіні.

— Підйом, підйом, — промовив сиплий голос. Хтось хихикнув.

— Ще вогняного соку? — запропонувала жінка. Знову пролунав той самий смішок.

Очі нарешті призвичаїлися до світла, і Томас роззирнувся. Його всадовили в дерев’яне крісло, прив’язавши широким скотчем руки до підлокітників, а гомілки — до ніжок. Просто перед Томасом стояли двоє чоловіків і жінка: Білявець, Рослявий і Хвостата.

— Чому просто не замочили мене у провулку?

— Замочили тебе? — перепитав Білявець. Раніше його голос звучав не так хрипко; напевно, останні кілька годин він горланив отам на танцях. — Ти що — маєш нас за мафіозі з двадцятого століття? Якби ми тебе хотіли замочити, ти б давно валявся мертвий у калюжі крові.

— Нащо ти нам мертвий? — втрутилася Хвостата. — Тільки м’ясо б зіпсували. А ми їмо свою здобич, поки вона ще дихає. І поки вона не спливла кров’ю, ми поспішаємо відірвати побільше м’ясця. Ти не уявляєш, яке воно соковите і… солодке.

Рослявий і Білявець розреготалися. Хвостата правду каже чи знущається? Так чи так, а Томас злякався до смерті.

— Вона жартує,— запевнив його Білявець. — Людей ми, було, їли — та тільки з відчаю. Людина на смак як свиняче лайно.

Рослявий захихикав. Не пирхнув, не засміявся, а саме захихикав. Томас не вірив, що вони це всерйоз, — набагато більше його турбувало, наскільки в них… поїхав дах.

Білявець посміхнувся — вперше від їхньої зустрічі.

— Знову жартуємо. Ми не настільки кінчені психи. Та закладаюся, що людське м’ясо на смак бридке.

Рослявий і Хвостата кивнули.

«Чорт, та вони і справді починають божеволіти». Ліворуч хтось застогнав, і Томас обернувся. У кутку, так само зв’язана скотчем, сиділа Бренда. Правда, їй ще й рота заліпили. Напевно, перш ніж відключитися, вона опиралася. Отямившись і побачивши трьох психів, дівчина замукала, звиваючись на кріслі. Очі її палахкотіли вогнем.

Білявець тицьнув у її бік пістолетом, який з’явився немов за помахом чарівної палички.

— Мовчати! Мовчати, або твої мізки заляпають стіну!

Бренда притихла. Томас думав, що вона розплачеться, аж ні. Та й дивно було очікувати чогось іншого. Вона довела, що крута.

Опустивши пістолет, Білявець промовив:

— Чудово. Боже правий, цю дівку треба було пристрелити ще там, нагорі, тільки-но вона заверещала й почала кусатися, — він глянув на червоний півкруглий шрам у себе на передпліччі.

— Вона з хлопцем, — нагадала Хвостата. — Її теж поки не можна вбивати.

Білявець притягнув стілець од дальньої стіни й сів. Так само вчинили й інші психи, і з таким полегшенням, наче от уже декілька годин чекали дозволу. Руку з пістолетом Білявець поклав на стегно, цівкою у Томасів бік.

— О’кей, — промовив він. — Нам з тобою є про що побалакати. І не сподівайся поблажки. Брехатимеш чи відмовишся відповідати — прострелю тобі ногу. Потім другу. На третій раз вистрелю в обличчя твоїй подружці. Постараюся поцілити їй поміж брів. Ну, а що станеться, як ти вчетверте мене дістанеш, ти, думаю, здогадався.

Томас кивнув. Хотілося вірити, що він крутий, що психи його нізащо не зламають, однак… здоровий глузд підказував протилежне. Томас сам, без зброї, без союзників, прив’язаний до крісла. Хоча, як по правді, йому нема чого приховувати. Він відповість на всі питання. Хай до яких наслідків призведе його відвертість, він не хоче отримати кулю в ногу. Бо навряд чи Білявець блефує.

— Перше питання. Хто ти і чому твоє ім’я на табличках, розвішаних по всьому довбаному місту?

— Мене звати Томас…

Ледве почувши його ім’я, Білявець скривився від злості, й Томас одразу збагнув свою помилку.

— Ну, ви й так знаєте, як мене звати. А як я сюди потрапив — історія дуже дивна, і навряд чи ви в неї повірите. Хоча, присягаюся, це правда.

— Хіба ти не на берзі сюди прибув, як і всі ми? — запитала Хвостата.

— На берзі? — Томас не знав, що це, тому просто похитав головою. — Ні. Ми прийшли через підземний тунель десь за тридцять миль на південь звідсіля. У нього ми потрапили через прямтранс, а до того…

— Стривай, стривай, стривай, — підняв руку Білявець. — Прямтранс? Я б тебе просто зараз пристрелив, але бачу, що ти не вигадуєш.

Томас вигнув брову, мовляв: «Звідки?»

— Так явно брехати може тільки повний бовдур. Отже, ви пройшли через прямтранс? — Білявець не намагався приховати подиву. Двоє його приятелів так само вражено дивилися на Томаса.

— Так. А що, в це так важко повірити?

— Ти бодай уявляєш, який дорогий той прямтранс? До Спалаху таку розкіш могли дозволити собі лише урядовці й багатії.

Томас стенув плечима.

— Ну, в цих точно купа грошви, і саме так цю штуку назвав той дядько. Прямтранс. Така сіра стіна, і коли крізь неї проходиш, таке відчуття, наче в кригу потрапив.

— Хто це — «дядько»? — запитала Хвостата.

Томас тільки-но почав, а в голові вже все змішалося. От як таку історію розповідати?

— Думаю, він працює на «БЕЗУМ». Ми — матеріал для їхніх дослідів, для їхніх тестів. Я й сам достеменно не знаю. Усім нам… стерли пам’ять, і до мене вона повернулася лише частково.

Якусь мить Білявець витріщався ніби крізь Томаса на стіну.

— Я працював юристом ще до Спалаху і пандемії, і швидко викриваю брехунів. Я був дуже, дуже вправним у своїй роботі.

Дивно, але Томас розслабився.

— Тоді ти розумієш, що я не…

— Так-так, розумію. І тепер чекаю на всю історію. Починай.

І Томас почав розповідь. Чуття підказувало, що цим психам можна відкритися — їх, як і всіх у цьому місті посеред пустелі, запроторили сюди доживати останні роки, відведені страшною хворобою. Як і кожен на їхньому місці, вони лише хочуть скористатися своєю перевагою і знайти вихід. А упіймати людину, про яку торочать усі знаки по місту, — непоганий перший крок. На їхньому місці Томас вчинив би так само. Тільки, може, без пістолета і скотчу.

Більшу частину історії Томас розказав напередодні Бренді — те саме переповів і психам. Про Лабіринт, утечу, гуртожиток. Про завдання перетнути Пекло. Особливо він наголосив, що в кінці чекають ліки. Коли не вийшло перетнути місто за допомогою Хорхе, то, може, посприяють ці психи? Ще він висловив занепокоєння щодо долі решти глейдерів, та коли запитав, чи ніхто не бачив їх — або великий гурт дівчат, — відповідь отримав негативну.

І знову Томас постарався не розповідати про Терезу. Не хотів наражати її на небезпеку. Хоча… якої шкоди могла завдати їй така розповідь? Ще він збрехав про Бренду. Ну, не те щоб збрехав: вийшло так, ніби вона була супутницею Томаса від самого початку.

Закінчивши на зустрічі у провулку, Томас глибоко видихнув і посовався на стільці.

— Ви не могли б мене розв’язати, будь ласка?

В руці у Рослявого щось зблиснуло. Виявилося, це дуже гострий на вигляд ніж.

— Що скажеш? — запитав Рослявий у Білявця.

— Чом би й не розв’язати? — Білявець, поки Томас говорив, зберігав безпристрасність. Неможливо було визначити, вірить він хлопцю чи ні.

Рослявий уже підвівся й нахилився над Томасом, виставивши перед собою ніж, як раптом згори зачувся шум. У стелю щось загупало, зірвалося кілька зойків. Тоді залунав наче тупіт сотень пар ніг. Божевільна метушня, стрибки, знову гупання. Знову зойки.

— Інші, мабуть, знайшли нас, — раптом зблід Білявець, схопився зі стільця і, жестом покликавши за собою решту, кинувся до сходів, які ховалися в тіні. Гахнули двері, й Томас із Брендою залишилися самі. Хаос нагорі не вщухав.

На смерть переляканий Томас подивився на Бренду, яка сумирно сиділа і дослухалася до звуків з першого поверху. Рот у неї так само був заклеєний, тож, зустрівшись поглядом з Томасом, дівчина змогла лишень вигнути брови.

Їхні шанси Томасу не подобалися: вони з Брендою прив’язані, а психи з дискотеки просто діти порівняно з такими, як пан Ніс.

— А що як це кінчені психи? — промовив Томас.

Бренда щось буркнула крізь скотч.

Напружуючи всі м’язи, Томас маленькими ривками почав підсувати своє крісло ближче до Бренди. Подолав десь із три фути, коли раптом ущухла метушня нагорі. Томас завмер і подивився на стелю.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім нагорі почулися кроки — мабуть, ішло двоє людей. Пролунав гучний удар. Ще один. І ще один. Томас уявив, що це хтось жбурляє тіла на підлогу.

Відчинилися двері нагорі сходів.

Кроки, чіткі й важкі: хтось біжить. Сходи огортала темрява, і Томас, чекаючи, хто ж там з’явився, відчував, як у нього кров холоне в жилах.

Нарешті на світло хтось вийшов.

Мінхо. Брудний і закривавлений, з опіками на обличчі. В обох руках по ножу. Мінхо!

— А непогано ви тут влаштувалися, — сказав він.