Внутрішній бік дверей так само світився зеленим, перетворюючи маленьку кімнату на моторошну, похмуру в’язницю. Томасу хотілося кричати, плакати, пускаючи шмарклі й скиглячи, ’ але занадто вже боліла голова. Біль свердлив череп, а очі ніби плавали в киплячій лаві.
Але крізь цей біль пробивався ще гірший — біль у серці від остаточної втрати Терези. Томас просто не міг дозволити собі плакати.
Лежачи на підлозі, він геть утратив лік часу. Здавалося, люди, які за всім оцим стояли, так і хотіли, щоб Томас опинився тут і в очікуванні кінця про все встиг подумати. Про те, як прохання Терези будь-що довіряти їй обернулося черговим брудним трюком дволикої зрадниці.
Минула година. Чи дві, чи три. Чи всього тридцять хвилин. Томас гадки не мав.
А тоді зачулося сичання.
У слабкому світлі було видно, як з отворів у стіні навпроти просочуються тонкі цівки диму. Попри страшний біль у голові, Томас огледів інші стіни. З усіх отворів струменів незрозумілий туман.
Сичання стояло, як у розворушеному зміїному кублі.
«То це кінець?» Після всіх пройдених тестів, після розгадки коду і страшних битв, Томас загине від якогось отруйного газу? Як безглуздо! Безглуздо. Він бився з гріверами й психами, пережив вогнепальне поранення й інфекцію… «БЕЗУМ»! Це ж вони врятували його, а тепер вони ж його й отруять до смерті?
Томас сів, скрикнувши від болю, й озирнувся в пошуках бодай чогось, що могло б…
Втома. Яка втома!
Дивне відчуття в грудях. Млоїть.
Газ.
Втома. Біль. Тіло виснажене.
Томас вдихав газ.
Нічого не міг вдіяти.
Яка… втома…
У грудях… млоїть…
Тереза… Чому все мало закінчитися так?
Втома…
Згасаючою свідомістю Томас відчув, як голова буцнулася об підлогу.
Зрада.
Яка…
Втома…