Випробування вогнем

Розділ 27

Виходячи у темний коридор, Томас відчував, що Хорхе просто наступає йому на п’яти. Тут пахло цвіллю і гниллю; зі стелі скрапувала вода, моторошне відлуння котилося коридором, і від цього звуку Томасу чомусь подумалося про кров.

— Іди й не зупиняйся, — промовив ззаду Хорхе. — В кінці є кімната зі стільцями. Як рипнешся — всі помруть.

Томасу хотілося розвернутися і на всю горлянку гаркнути на парубка, але він просто йшов собі далі.

— Я не ідіот. Можеш не корчити з себе крутого.

Псих у відповідь лише хихикнув.

У мовчанні минуло кілька хвилин. Нарешті Томас уперся в дерев’яні двері й без вагань повернув круглу сріблясту ручку, демонструючи Хорхе, що не втратив гідності. Але, увійшовши в кімнату, він розгубився. Всередині панував суцільний морок.

Судячи зі звуків, Хорхе пройшов уперед. Потім почулося шелесь, наче хтось шарпнув важку тканину, і в очі вдарило гаряче, сліпуче світло. Томас примружився, затуляючи обличчя руками, а коли зір адаптувався, опустив руки; стало зрозуміло, що псих зірвав з вікна парусину. З цілого, нерозбитий вікна, за яким не було видно нічого, крім сонця й бетону.

— Сідай, — запропонував Хорхе значно привітніше, ніж Томас на те сподівався.

Напевно, псих зрозумів, що гість збирається поводитися виважено і спокійно. І що в переговорах є сенс, оскільки мешканцям напівзруйнованого будинку може дещо перепасти. Втім, Хорхе — псих, і тому Томас не мав певності, як саме реагуватиме місцевий ватажок.

З меблів у кімнаті було тільки два низькі дерев’яні стільці й столик між ними. Томас потягнув до себе найближчий стілець і сів. Хорхе, влаштувавшись навпроти, поставив лікті на стіл і склав долоні. Вираз його обличчя був непроникний, а очі не відривалися від Томаса.

— Починай.

Томас волів отримати бодай секунду на роздуми, щоб оформилася ідея, яка з’явилася ще там, у вестибюлі,— але розумів, що часу на це йому не дадуть.

— О’кей, — мовив Томас і повагався. Одне слово, та й те не до діла. Він глибоко вдихнув. — Ти там згадував «БЕЗУМ». Ми про них знаємо майже все, і мені дуже цікаво почути, що відомо тобі.

Хорхе не поворухнувся, жоден м’яз не здригнувся в нього на обличчі.

— Зараз не моя черга говорити.

— І справді,— Томас присунув стілець ближче до столу і закинув ногу на ногу. Слід розслабитися, і слова потечуть самі собою. — Важко почати: я не знаю, скільки відомо тобі. Зробімо так: я вважатиму, що ти в цій справі повний мудь.

— Наполегливо рекомендую не називати мене більше мудем.

Томас ковтнув — горло перехопило від страху.

— Це ж просто такий вираз.

— Кажи далі.

Томас глибоко вдихнув.

— Спершу нас було п’ятдесят хлопців… і одна дівчина, — на останньому слові Томас відчув укол болю. — Тепер нас усього одинадцятеро. Деталі мені не відомі, але «БЕЗУМ» — це така організація, яка знущається з нас із тільки їй відомих причин. Почалося все з місця під назвою Глейд, яке розташовувалося посеред мурованого Лабіринту, де водилися грівери.

Томас почекав, як відреагує Хорхе на цю чудернацьку інформацію. Псих сидів незворушно: з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

І тоді Томас виклав йому все. І як влаштований Лабіринт, і як глейдери втекли з нього, і як втеча стала новим етапом експерименту. Томас розповів про Щура і про покладену на глейдерів задачу: подолати сотню миль на північ і цілими розшукати для себе прихисток, як назвав його Щур. Не забув Томас і про підземний тунель, летючі краплі живого срібла і перші кілька миль у пустелі.

Словом, розповів Хорхе геть усе. Що далі Томас розповідав, то божевільнішим йому самому це все видавалося. Однак він не уривав розповіді, оскільки не знав, що ще робити. Окрім того, він сподівався, що «БЕЗУМ» — такий само ворог психам, як і глейдерам.

От тільки про Терезу Томас вирішив не розповідати — про неї єдину.

— Це означає, що ми чимось особливі,— підсумував розповідь Томас. — «БЕЗУМ» не може знущатися з нас просто задля забави. Сенсу немає.

— До речі, про сенс, — нарешті, уперше за десять хвилин, заговорив Хорхе. Відведений для переговорів час минув. — Що ти можеш запропонувати?

Томас не відповів. Ось воно. Єдиний шанс.

— Ну? — поквапив Хорхе.

— Якщо ти, — зважився Томас, — допоможеш нам… ну, ти або хтось із твоїх допоможе нам дістатися прихистку…

— Та ну?..

— То ви й самі врятуєтеся… — до цього Томас і вів: поставив усе на простягнуту Щуром соломинку надії.— Щур казав, що у нас теж Спалах. Якщо нам вдасться дістатися прихистку, нам дадуть ліки. Сказав, що ліки в них є. Допоможи нам — і, можливо, теж отримаєш ліки, — Томас замовк і серйозно подивився на Хорхе.

Щось ледь вловне змінилося в погляді психа. Томас зрозумів: переговори успішні. На якусь частку секунди в очах Хорхе промайнула надія. На частку секунду, але Томас її помітив.

— Ліки, — повторив псих.

— Ліки, — підтвердив Томас, постановивши собі віднині менше говорити. Найголовніше він уже зробив.

Хорхе відкинувся на спинку стільця — дерево загрозливо зарипіло — і насупився, міркуючи.

— Тебе як звати?

Дивне питання… Томас начебто уже представлявся Хорхе. Принаймні так йому здавалося. Хоча, коли згадати обставини зустрічі…

— Я тебе звати? — повторив Хорхе. — Впевнений, якось же тебе звуть, hermano.

— А, так, вибач. Томас.

І знову вираз на обличчі Хорхе перемінився. На мить хлопець вловив у ньому… впізнавання. Змішане з подивом.

— Томас, ага. А кличуть тебе Томмі? Чи Том?

Тільки не Том! З болем Томас згадав останній сон про Терезу.

— Ні,— поквапився він заперечити. — Просто… Томас.

— Гаразд, просто Томасе. Дозволь запитати: ти своїм розм’яклим мозком здатний бодай віддалено уявити, що Спалах робить з людиною? Я схожий на людину, у якої страшна хвороба?

На таке питання неможливо було відповісти, не отримавши по пиці. Але Томас обрав, як йому здавалося, безпечний варіант.

— Ні.

— Ні? Ти відповів на обидва запитання?

— Так. Тобто ні. Я маю на увазі… так, на обидва питання я відповідаю: ні.

Хорхе посміхнувся, легенько сіпнувши правим куточком рота, і Томас зрозумів, що псих насолоджується кожною миттю гри.

— Спалах розвивається поетапно, muchacho.³ В усіх у місті він є, і мене зовсім не дивує, що на Спалах хворі й твої страхополохи-дружки. У мене болячка на початковій стадії, і псих я тільки на словах. Заразився кілька тижнів тому. Аналізи на карантинному блокпосту дали позитивний результат. Уряд зі шкури пнеться, намагаючись відокремити хворих від здорових. І все марно. Мій світ у мене на очах скотився у вигрібну яму. Мене запроторили сюди. Будинок ми відбили з гуртом інших новачків.

Почувши слово «новачки», Томаса мало не задихнувся, немов у горлі застряг клубок пилу. Він одразу згадав про Глейд.

— Мої побратими по зброї зі мною в одному човні. Прогуляйтеся містом і подивіться, що там відбувається. Побачите різні стадії хвороби, дізнаєтеся, як воно — бути гірш ніж кінченим, хоча, напевно, і не встигнете насолодитися новим знанням. Анестетиків, до речі, у нас немає. Кайфу немає.

— Хто тебе сюди запроторив? — запитав Томас, притлумивши цікавість: про анестетики він запитає потім.

— Як і вас — «БЕЗУМ». Щоправда, ми не особливі, яким себе вважаєш ти. «БЕЗУМ» створили уряди, яким пощастило вціліти, от вони й борються з хворобою. Вони кажуть, що місто — частина їхнього плану. Більше я нічого не знаю.

Здивований і розгублений, Томас побачив шанс випитати нову інформацію.

— Хто входить у «БЕЗУМ»? Що таке «БЕЗУМ»?

Хорхе здивувався не менше за Томаса.

— Я розповів усе, що знаю. І чому, до речі, ти питаєш? Це ж ви такі особливі, це ж на вас уся справа тримається.

— Слухай, я розповів щиру правду. Нам багато чого обіцяли, але при цьому ми про організацію мало що знаємо. Деталі вони тримають в таємниці. Сказали, мовляв, перевіряють, чи зуміємо ми пройти через весь оцей дрист, і не пояснили суті.

— З чого ти взяв, що в них є ліки?

Згадавши обіцянки Щура, Томас відповів, стараючись говорити спокійно:

— Той тип у білому костюмі, я казав тобі про нього. Він і обіцяв ліки, якщо ми зможемо дістатися прихистку.

— Угу, — промимрив Хорхе начебто ствердно, тільки прозвучало воно зовсім навпаки. — І нам дозволять в’їхати на коні в цей самий прихисток разом з вами й отримати ліки?

Томасу насилу вдавалося зберігати холоднокровність.

— Певна річ, я не можу цього гарантувати. Та чом би не спробувати? Допоможете нам — і ви матимете маленький шанс на порятунок. Вб’єте нас — і ніякого шансу не отримаєте. Тільки псих на останній стадії хвороби обере другий варіант.

Хорхе знову посміхнувся краєчком рота, а тоді булькітливо засміявся.

— А в тобі щось є, Томасе. Кільки хвилин тому я хотів виколоти очі твоєму дружкові та й всій вашій компанії… Хай йому грець, ти наполовину переконав мене.

Намагаючись не виказати емоцій, Томас стенув плечима.

— Я дбаю про те, щоб дожити до наступного дня. І хочу лише пройти через місто. Опісля мене хвилюватиме інше… І знаєш, що ще? — Томас зібрав усю мужність, щоб вдавати крутішого, ніж був насправді.

— Що? — звів брови Хорхе.

— Якби, виколовши очі тобі, я гарантовано дожив до завтра, то позбавив би тебе зору просто зараз. Але ти мені потрібен. Потрібен усім нам.

Томас, кажучи це, сам собі не дуже вірив.

Але це спрацювало.

Пильно подивившись на Томаса, псих простягнув йому через стіл руку.

— Вважаю, ми з тобою домовилися, hermano, з багатьох причин.

Томас у відповідь потиснув йому руку. І хоча він відчував неймовірне полегшення, однак постарався не виказати цього.

Та наступної миті Хорхе поховав усі його надії.

— Одна умова. Те гаденя, що повалило мене… Ти начебто назвав його Мінхо?

— Так… — слабким голосом відповів Томас, і серце шалено закалатало.

— Він помре.