Наступні тридцять секунд були просто жахливі для Томаса.
Псих боровся. Бився в конвульсіях. Задихався і плювався. Бренда тримала його, поки Томас, провертаючи ніж, вганяв лезо глибше. Псих не квапився помирати: світло поступово згасало в його божевільному оці,— сили й жага до життя помалу полишали його.
Нарешті уражений Спалахом чоловік помер, і Томас відкинувся назад; усе його тіло було напружене, ніби моток іржавого дроту. Хлопець судомно хапав ротом повітря і боровся з нудотою.
Він убив людину. Забрав чуже життя. Здавалося, всередині його тіла розлилася отрута.
— Треба тікати, — промовила Бренда, схопившись на ноги. — Решта не могли не почути галасу. Ходімо.
Томас не міг повірити, як швидко вона оговталася, як швидко забула про скоєне. З іншого боку, вибору не було. Перші звуки, що свідчили про погоню психів, полинули коридором, наче сміх гієн у каньйоні.
Томас змусив себе зіп’ятися на ноги, притлумлюючи докори сумління, що зжирали його зсередини.
— Гаразд, тільки не треба більше.
Спочатку срібні кулі — пожирачі голів. Тепер бійка з психами в темряві.
— Ти про що?
Томас уже на всеньке життя наперед набігався по темних тунелях.
— Хочу на світло. Начхати, як нам це вдасться. Хочу на світло. Негайно.
Бренда не сперечалася. Минули кілька поворотів і незабаром побачили довгу залізну драбину, що вела до неба, геть з Підземелля. За спиною і досі шуміли психи. Чувся сміх, і крики, і хихотіння. Час до часу зривався зойк.
Довелося попрацювати, щоб відчинити люк, аж ось віко зрушило з місця, і втікачі вилізли на поверхню, в сірі сутінки, опинившись в оточенні неймовірно високих будівель, які тяглися в усіх напрямках. Навкруги було навалене сміття, подекуди виднілися трупи. В повітрі висів запах гниття й порохів. Стояла спека.
А от людей не було. Принаймні живих. На мить Томас злякався, що трупи — це глейдери, проте напівзогнилі тіла належали дорослим чоловікам і жінкам.
Бренда повільно роззирнулася, щоб зорієнтуватися.
— Так, здається, гори в тому напрямку, — вказала вона в кінець вулиці, але самих гір видно не було, ще й будівлі затуляли призахідне сонце.
— Впевнена? — запитав Томас.
— Впевнена. Ходімо.
Йдучи довгою пустельною вулицею, Томас озирався на кожну розбиту шибку, кожні двері, сподіваючись побачити Мінхо і глейдерів. І не зустріти психів.
Йшли, намагаючись нікому не потрапляти на очі, аж нарешті стемніло. Час до часу чулися крики, з будинків раз у раз лунав гуркіт. Одного разу дорогу перебігла зграйка людей, та були ці люди так далеко, що навряд чи помітили Томаса і Бренду.
Перед самим заходом сонця завернули за ріг і десь за милю від себе побачили, мов на долоні, околицю міста. Будинки різко закінчилися, далі здіймалися гори. Набагато вищі, ніж здалося Томасу кілька днів тому, голі й кам’янисті. У цьому куточку світу не було чарівних гір зі сніговими шапками, які зринали в Томасових спогадах з минулого життя.
— Рушаємо далі? — запитав хлопець.
Бренда саме роззиралася в пошуках сховку.
— Заманливо… але ні. По-перше, вночі тут тинятися небезпечно. По-друге, якщо йти, то вже аж до гір — тільки в горах можна буде знайти затишний сховок. Та навряд чи ми подолаємо таку відстань.
Хай як Томасові не хотілося лишатися ще на одну ніч у цьому жахливому місті, він змушений був погодитися. Водночас тривога за Мінхо й решту глейдерів гризла його зсередини.
— Гаразд, — промовив він мляво. — То куди тепер?
— За мною.
Бренда завела його у провулок, який закінчувався високим цегляним муром. Томасу здавалося божевіллям спати в місці з одним-єдиним виходом, але Бренда переконала його в протилежному: психи не шукатимуть жертву в глухому провулку. До того ж тут стояло кілька великих іржавих вантажівок, і в них можна було сховатися.
Для нічлігу обрали машину, з якої давно вже познімали все, що могло знадобитися в господарстві. Томас заліз у простору кабіну і сів на місце водія на подерте м’яке крісло, відсунувши його якнайдалі. Як на диво, виявилося, що це навіть зручно. Бренда влаштувалася праворуч, на пасажирському сидінні. Щойно цілком споночіло, крізь вибиті вікна долинули крики психів.
Томас був геть виснажений. Боліло все тіло. Перед тим він спробував змити з рук кров убитого, та Бренда враз наче оскаженіла й гаркнула, що він даремно витрачає воду. Але кров того психа на пальцях, на долонях… Томас не міг дивитися на неї. Серце падало в п’яти щоразу, як він згадував про вбивство, і він уже не міг заперечувати очевидного: як раніше в Томаса не було Спалаху — на що він дуже сподівався, попри слова Щура, — то тепер він уже напевне заразився.
Сидячи в темряві, притулившись головою до дверцят кабіни, Томас не міг позбутися думок про скоєне.
— Я вбив людину, — прошепотів він.
— Так, убив, — тихо відповіла Бренда. — Або ти його, або він тебе. Ти правильно вчинив, не сумнівайся.
Хотілося вірити її словам. Той псих остаточно збожеволів і невдовзі все одно помер би. До того ж він хотів скривдити Томаса й Бренду. Вбити їх. Томас виправдовувався перед собою, розуміючи, що вчинив правильно, однак це не зменшило почуття провини. Вбити людину… нелегко з таким змиритися.
— Знаю, — сказав нарешті Томас. — Просто це… так жорстоко. Нелюдяно. Краще було б застрелити його.
— Атож. Прикро, що так вийшло.
— А раптом його жахлива пика мені щоночі, коли я лягатиму спати, перед очима стоятиме? Снитиметься? — він аж розлютився на Бренду за те, що змусила його зарізати психа, коли Томас не мав певності, чи так уже й потрібно його вбивати.
Бренда розвернулася до нього, і в місячному світлі стало видно її темні очі й замурзане личко. Дивно, та дивлячись на Бренду, Томасу захотілося повернути Терезу.
Бренда стиснула його за руку. Томас не пручався, але й не відповів на її потиск.
— Томасе? — покликала дівчина, помітивши його відсутній погляд.
— Що?
— Ти врятував не тільки свою шкуру. Ти й мене врятував. Навряд чи я б упоралася самотужки.
Томас кивнув. Серце розривалося від болю: всі друзі зникли. Можливо, всі вони вже мертві. Чак точно мертвий. Терези немає. Сам Томас на півдорозі до прихистку, ночує У кабіні вантажівки з дівчиною, яка зрештою звихнеться, а вантажівка стоїть посеред міста, натоптаного кровожерливими психами.
— Ти спиш з розплющеними очима? — запитала Бренда.
Томас спробував усміхнутися.
— Ні. Замислився, як усе кепсько.
— Не в тебе одного все кепсько. Мені ще гірше, але я рада, що зустріла тебе.
Це зізнання було таке просте й миле, аж Томас міцно заплющив очі. Біль усередині трансформувався у якесь почуття до Бренди — майже таке саме, що його він відчував до Чака. Томас зненавидів людей, через яких Бренда тут, у цьому місті, зненавидів хворобу, яка до цього всього призвела. Як хотілося все виправити!
Розплющивши очі, він теж подивився на Бренду.
— І я радий. Самому було б ще гірше.
— Вони вбили мого тата.
Ошелешений раптовою зміною теми, Томас звів голову.
— Що?
Бренда повільно кивнула.
— «БЕЗУМ». Тато не хотів віддавати їм мене. Кричав як божевільний, накинувся на них… з дерев’яною качалкою, здається, — у Бренди вихопився смішок. — Йому прострелили голову.
У блідому світлі місяця в неї на очах зблиснули сльози.
— Ти серйозно?
— Так. Я все бачила. Тато помер, ще й не впавши.
— От чорт… — Томас не знав, що й казати. — Мені дуже шкода. А в мене вбили найкращого друга. Він помер у мене на руках, — він зробив паузу. — А твоя мама?
— Пропала і довго не з’являлася.
Бренда замовкла, і Томас вирішив не тиснути. Та й не хотів він більше нічого знати.
— Я так боюся збожеволіти, — після довгої мовчанки промовила Бренда. — Уже починається. Багато чого здається дивним, незрозумілим. Ні сіло ні впало я починаю думати про якісь нісенітницю. А іноді повітря здається… щільним. Не знаю, до чого це, але страшно. Я знаю, що вже починається. Спалах виїдає до біса мені мізки.
Не витримавши погляду Бренди, Томас опустив очі.
— Не здавайся. Дістанемося прихистку — отримаємо ліки.
— Марна надія, — зронила дівчина. — Але краще така, ніж ніякої.
Вона стиснула Томасову руку. Цього разу він відповів на її потиск.
А потім — неймовірно! — вони заснули.