Випробування вогнем

Розділ 12

І знов глейдери здійняли ґвалт, але Томас пішов собі геть. Він вирішив пошукати усамітнення, і найкраще зробити це було у вбиральні. Отож пішов він не у великий хлоп’ячий дортуар, а в маленьку спальню, в якій спершу розмістили Терезу, а потім Ариса. Там він притулився до раковини і, схрестивши руки на грудях, втупився в підлогу. Добре, що до нього ніхто не причепився.

Томас навіть не знав, з чого почати обмірковувати інформацію. Спочатку з’являються повішеники під стелею, від яких смердить смертю і гниттям, — а тоді зникають за лічені хвилини. Потім нізвідки виникає незнайомець у білому (і стіл!), затулений незрозумілим бар’єром, — і теж щезає без сліду.

Але це не найстрашніше. Втечу з Лабіринту підлаштували, однак і досі залишається незрозумілим, хто став знаряддям організації «БЕЗУМ» і, витягши глейдерів із зали Творців, посадив у автобус і привіз сюди? Чи свідомо рятівники пішли на смерть? І чи насправді померли? Щур попередив: не можна вірити ні власним очам, ні розуму. А чому ж тоді взагалі можна вірити?

І найгірша новина про вірус — про Спалах, яким усі вони заражені, і про те, що ліки ще належить заробити.

Томас заплющив очі й потер чоло. У нього забрали Терезу; вони обоє позбулися родин. Узавтра починається якась безглузда друга фаза, яка буде навіть гіршою за Лабіринт. А ще ж оті всі божевільні надворі — психи. З ними як боротися? Що сказав би Чак, коли був би живий?

Щось просте, мабуть. Щось на кшталт: «Ну й лайно!»

«І ти б не помилився, Чаку, — подумав Томас. — Цілий світ — лайно».

Минулого всього кілька днів, як зарізали Томасового друга, бідолашний Чак помер у Томаса на руках. І, хай би як це жахливо не звучало, Чак, можливо, ще легко відбувся. Може, смерть легша за те, що очікує глейдерів попереду.

Томас згадав про татуювання на шиї…

— Чувак, скільки можна на унітазі висиджувати? — почувся голос Мінхо.

Звівши очі, Томас побачив його на порозі вбиральні.

— Я там більше не можу. Перекрикують одне одного, як малі діти. Хай що там вони зараз говорять, а ми всі знаємо, як доведеться діяти завтра.

Мінхо підійшов до Томаса і притулився плечем до стіни.

— Умієш ти розрадити! Слухай, усі ці шлапаки такі самі хоробрі, як і ти. Завтра вранці ми пройдемо через… як там воно зветься. І хіба не байдуже, що зараз хлопцям кортить посперечатися, поки горло не зірвуть?

Томас закотив очі.

— Я хіба кажу, що я за когось хоробріший? Просто мені не хочеться нікого чути. І тебе теж.

— Баклан, — хихикнув Мінхо, — так кумедно, коли ти злишся!

— Дякую, — Томас трохи помовчав. — Прямтранс.

— Га?

— Отой у білому костюмі так назвав оту штуку, через яку треба пройти завтра вранці. Вона називається прямтранс.

— О так. Якісь двері, напевно.

Томас звів погляд на Мінхо.

— І я так думаю. Щось на взір Стрімчака. Транспортує кудись… прямо.

— Геній ти наш гнилий!

Тут зайшов Ньют.

— Ви двоє чого тут ховаєтеся?

Мінхо ляснув Томаса по плечу.

— Ми не ховаємося. Просто Томас скиглить, як усе погано і як він хоче до матусі.

— Томмі,— без натяку на веселощі запитав Ньют, — ти пройшов через Переміну, і до тебе частково повернулася пам’ять. Багато ти пригадуєш?

Більшу частину спогадів, що повернулися після жаління грівера, наче затягнуло туманною пеленою.

— Не знаю. Не можу згадати ні навколишній світ, ні як я допомагав проектувати Лабіринт. Здебільшого все розпливлося і знову забулося. Я бачив кілька дивних снів, але то пусте.

Змінивши тему, друзі заговорили про новини, що їх приніс загадковий гість, про спалахи на Сонці та про страшну хворобу, про те, як ситуація змінилася тепер, коли стало відомо, що глейдерів тестують, проводять над ними експеримент. Говорили багато, але відповідей не знаходили, і в голосах звучав страх перед вірусом, яким їх нібито заразили. Нарешті хлопці замовкли.

— Поміркувати є над чим, — промовив Ньют. — Мені знадобиться допомога. Простежимо, щоб до завтра нікуди не поділися харчі. Щось мені підказує, що їжа ой як знадобиться.

Томас про це навіть не подумав.

— А й справді. Народ і досі напихається?

Ньют похитав головою.

— Ні, я залишив Казана за старшого. Для цього шлапака їжа священна, тож, здається, він залюбки постереже. Я іншого боюся: хлопці запанікують і все одно спробують зжерти припаси.

— Та ну, облиш, — сказав Мінхо. — Якщо вже дожили до сьогодні, значить, чогось-таки варті. Всі ідіоти вже померли, — сказав Мінхо — і краєм ока глянув на Томаса, наче дав зрозуміти, що Чака з Терезою він в ідіоти не записував.

— Може, й так, — погодився Ньют. — Сподіваюся, твоя правда. Тільки однаково потрібен лад. Як колись. Як у довбаному Лабіринті. Останні кілька днів люди геть пустилися берега, усі стогнуть, скиглять, нема ні порядку, ні плану. Це мене бісить.

— А ти на що сподівався? — запитав Мінхо. — Щоб ми вишикувалися і давай марширувати й віджиматися? Нас замкнули в дурнуватій трикімнатній в’язниці.

Ньют плеснув долонями, ніби ловив комарів, на яких перетворилися слова Мінхо.

— До біса. Я лише кажу, що завтра все зміниться і треба до цього підготуватися.

Мовлено вже було чимало, а Томас так і не зрозумів, що саме хоче сказати Ньют.

— До чого ти ведеш?

Ньют мовчки подивився на нього, потім на Мінхо.

— Завтра знадобиться беззаперечний ватажок. Щоб ніяких сумнівів, хто командує.

— Такого гниляка я ще від тебе не чув, — відповів Мінхо. — Ти наш ватажок, і ти це знаєш. Усі це знають.

Ньют твердо похитав головою.

— Ти від голоду про татуювання забув? Гадаєш, вони в нас для краси?

— Облиш, — кинув Мінхо. — Ще скажи, вони щось означають. Нам просто мізки крутять!

Ньют мовчки відігнув комір сорочки Мінхо. Томас не дивився, оскільки і так пам’ятав. Татуювання свідчило, що Мінхо призначено ватажком.

Мінхо скинув Ньютову руку і, як зазвичай, заходився сипати саркастичними шпильками, але Томас його не чув: серце швидко і болісно калатало в грудях. З голови не йшов текст татуювання у нього самого на шиї.

Що його мають убити.