Випробування вогнем

Розділ 31

Підземелля виявилося місцем вогким і неприємним. Томас навіть пошкодував, що навкруги не цілковита темрява, — бачити тут нічого не хотілося. Стіни й долівка сірі — фарбований бетон, тут і там патьоки води. Що кількадесят кроків у стінах були двері, здебільшого замкнені. Майже всі світильники на стелі вкривав товстий шар пилу.

Понад усе місце нагадувало населену привидами могилу. Назва «Підземелля» дуже навіть пасувала. Навіщо ж це було збудоване? Чи то підземні переходи між будівлями на випадок дощу? Аварійні шляхи? Чи шляхи відступу за таких аварійних ситуацій, як спалахи на сонці й атаки божевільних?

Коридор змінювався коридором, а Томас із Брендою майже не розмовляли, на розвилках або перехрестях звертаючи то ліворуч, то праворуч. Попри недавній сніданок, енергії Томасу вистачило ненадовго, і за кілька годин йому нарешті вдалося вмовити Бренду зупинитися і перекусити.

— Я так розумію, ти знаєш дорогу, — промовив Томас, коли вони вирушили далі. Для нього всі коридори здавалися однаковими. Брудні, темні. Якщо не вогкі, то порохняві. В них панувала тиша, що її порушувало тільки крапання води й шурхіт одягу при ходьбі. Підошви черевиків глухо вдарялися об голий бетон.

Бренда раптом різко обернулася і, посвітивши Томасу в обличчя ліхтарем, прошепотіла:

— Страшно?

Аж підскочивши, Томас відштовхнув дівчину.

— Годі вже дурниць, — гримнув він. Почувався він повним бовдуром — від страху серце мало не вибухнуло в грудях. — Так ти схожа на…

Бренда опустила ліхтарик, але погляд її був спрямований Томасу просто в очі.

— На кого?

— Забудь.

— На психа?

Від цього слова Томас відчув укол у серці. Йому не хотілося так думати про Бренду.

— Ну… так, — буркнув він. — Вибач.

Розвернувшись, Бренда рушила далі, світячи ліхтариком поперед себе.

— Я і є псих, Томасе. У мене Спалах, а це означає, що я псих. І ти теж.

Томас наздогнав її.

— Ти ще не кінчений псих. І… я теж, правильно? Ми дістанемо ліки й не встигнемо збожеволіти.

Хоч би Щур не брехав!

— Чекаю не дочекаюся. І — так, я знаю, куди йти. Дякую, що віриш мені.

Вони продовжили шлях, минаючи ріг за рогом, один довгий коридор за іншим. Неквапливий розмірений крок допоміг Томасові не думати про Бренду, і він почувався значно ліпше, ніж останні кілька днів. Розум немов занурився в напівдрімоту, підкидаючи спогади про Лабіринт і Терезу. Здебільшого про Терезу.

Нарешті Бренда привела його у просторе приміщення, з якого в різні боки тяглася велика кількість коридорів. Напевно, тут сходилися тунелі з різних будівель.

— Центр міста? — запитав Томас.

Бренда зупинилася перепочити — присіла біля стіни, прихилившись до неї спиною, і він до неї приєднався.

— Більш-менш, — відповіла дівчина. — От ми вже й півдороги до кордону подолали.

Новина Томаса порадувала, от тільки він не міг позбутися відчуття, що підвів інших. Де зараз Мінхо, Ньют і всі глейдери? Він почувався гнилоголовим через те, що не пошукав їх, не впевнився, що вони не втрапили в халепу. А може, вони давно вийшли з міста?

Томас здригнувся від різкого виляску, ніби луснула лампочка.

Бренда вмить перевела промінь ліхтарика на той звук. Тунель, з якого вони з Томасом вийшли, потопав у мороці, хіба що на сірому тлі чорніли патьоки води.

— Що це було? — прошепотів Томас.

— Стара лампочка, — байдуже відповіла Бренда і поклала ліхтарик на долівку, променем до стіни навпроти.

— З якого це доброго дива лускати старій лампочці? Ось так, ні сіло ні впало?

— Гадки не маю. Може, пацюк?

— Я не бачив тут жодного пацюка, тим паче, по стелі вони не гасають.

Бренда глузливо глянула на Томаса.

— Так, твоя правда, то був летючий пацюк. Вшиваймося звідси.

Томас не втримався — нервово хихикнув.

— Дуже смішно.

Пролунав ще виляск, а потім інший звук — наче по підлозі розсипалося скло. Звуки долинали ззаду — Томас був певен цього. Хтось точно йде за Брендою і Томасом. І навряд чи це глейдери. Більше схоже на людей, які хочуть налякати їх. Настрашити.

Навіть Бренда не змогла приховати емоцій. Коли вони подивилися одне на одного, хлопець прочитав у її очах неспокій.

— Вставай, — пошепки наказала вона.

Вони водночас підскочили на ноги. Тихо й швидко зібрали наплічники, Бренда ще раз стрельнула ліхтариком у коридор. Порожньо.

— Може, перевіримо, що там? — у тиші тунелів її голос прозвучав дуже гучно. Якщо хтось причаївся в коридорі, міг розчути їхню розмову.

— Перевіримо? — давно вже Томасові не пропонували такої безглуздої ідеї.— Ні, сама сказала, що треба вшиватися.

— Що? Ти хочеш, щоб нас і далі переслідували? Зібрали дружків і засідку нам влаштували? Ліпше вже зараз про них подбати.

Схопивши Бренду за руку, Томас змусив її спрямувати промінь ліхтарика в підлогу і, нахилившись, зашепотів на вухо:

— А раптом це пастка? Коли ми йшли, на підлозі там не було жодного скельця. Це означає, що лампочки на стелі б’є той, хто йде за нами.

— Якщо у них достатньо людей для нападу, — заперечила Бренда, — то навіщо тоді нас заманювати в пастку? Безглуздо. Можна вбити нас і тут.

Томас поміркував. Що ж, Бренда має рацію.

— В такому разі ще безглуздіше сидіти тут і ляси точити. Що робитимемо?

— Ми просто… — Бренда націлила ліхтарик у коридор — й замовкла. Очі її розширилися від жаху.

Томас різко обернувся.

На самому кордоні світлового кола стояв чоловік.

Він нагадував привида — щось у ньому було геть неприродне. Нахилившись праворуч, чужинець легенько сіпав лівою ногою, наче у нього нервовий тик. Пальці лівої руки раз у раз стискалися. Чоловік був одягнений у темний костюм — колись охайний і елегантний, а тепер брудний і пошарпаний. Штани на колінах були мокрі чи то від води, чи то від якоїсь гидоти.

А це все Томас помітив мигцем. Найбільше уваги привертала до себе голова. Томас дивився на неї, мов зачарований. Череп був лисий, наче з нього повидирали волосся, залишивши на його місці криваві струпи. Обличчя було бліде й мокре, все у шрамах і виразках. На місці одного ока зяяло криваве місиво. Носа теж не було — Томас роздивився дві щілинки під жахливо пошрамованою шкірою.

А його рот! Губи розтягнулися, у вищирі оголивши блискучі білі зуби, міцно зціплені. Переводячи погляд з Бренди на Томаса, чоловік злобно поблискував уцілілим оком.

А потім чоловік щось булькітливо промовив, аж Томас поїжився. Всього кілька слів, але були вони настільки абсурдні й недоречні, що від цього зробилося тільки страшніше.

— Певне, біс відтяв мій ніс.