Випробування вогнем

Розділ 32

З Томасових грудей вихопився тихий зойк — він і не був певен, що скрикнув уголос, просто відчув його. Бренда стояла поруч, мовчки — закам’янівши, мабуть, — не зводячи променя ліхтарика зі страшного незнайомця.

Той важко ступив їм назустріч, розмахуючи для рівноваги правою рукою.

— Певне, біс відтяв мій ніс, — з огидним бульканням промовив він, — навідріз.

Затамувавши подих, Томас чекав, як діятиме Бренда.

— Ясно вам? — запитало страховисько, намагаючись виліпити з вищиру широку посмішку. Він нагадував звіра, готового кинутися на здобич. — Навідріз. Відтяв мій ніс. Біс, — він вибухнув вологим сміхом, і Томас злякався, що заснути після такого вже точно не зможе.

— Так, я чую, — відповіла Бренда. — Дуже смішно.

Вона вправно витягла з наплічника бляшанку консервів і, не встиг Томас подумати, правильно це чи слід зупинити Бренду, жбурнула її психу в пику.

Псих заволав, і в Томаса кров похолола в жилах.

У приміщення потягнулися інші. Спершу двоє. Потім троє. Ще четверо. Чоловіки і жінки, вони виповзали з темряви і ставали позаду першого психа. Всі як один давно були кінчені. Огидні, знищені Спалахом, у виразках з ніг до голови. І всі, як зауважив Томас, безносі.

— Не так було й боляче, — сказав головний псих. — У тебе гарненький носик. Мені ой як хочеться мати ніс, — псих на мить замовк, облизуючи губи. Його язик нагадував бридку, пошрамовану пурпурову ганчірку, наче псих знічев’я жував його. — І моїм друзям теж.

У Томаса в грудях розтікався страх, ніби отруйний газ. Тепер зрозуміло, на що зрештою перетворюється інфікований Спалахом. З вікна спальні Томас бачив хворих на фінальній стадії, але там хлопців захищали ґрати, а тут нічого немає. Жах зовсім поруч. Обличчя психів здавалися примітивними, позбавленими останньої краплі людського. Головний псих ступив крок уперед, потім ще один.

Час тікати.

Бренда й слова не промовила, та й не треба було. Щойно вона жбурнула у психа ще одну бляшанку, Томас розвернувся, й вони разом помчали геть. Позаду залунали крики, немов бойовий клич армії демонів.

Промінь ліхтаря скакав по підлозі та стінах, освітлюючи повороти. Томас із Брендою мали перевагу: психи повільні, їхні тіла вражені хворобою. Та раптом десь у глибині тунелів на втікачів чекають інші психи?

Бренда пригальмувала, потім різко звернула праворуч, потягнувши за собою Томаса. Той поточився, але швидко відновив рівновагу і знову побіг стрімголов. Нарешті злісні крики і свист затихли вдалині.

Бренда звернула ліворуч, потім праворуч і загасила ліхтарик. Темпу, втім, не збавила.

— Ти що замислила? — запитав Томас; боячись врізатися в стіну, він простягнув поперед себе руку.

Бренда у відповідь шикнула. Чи можна їй довіряти? — подумав Томас. Він довірив їй своє життя. Але який у нього вибір, особливо зараз?

Бренда знову зупинилася, цього разу надовго. У темряві вони з Томасом важко відсапувалися. Психи волали десь позаду, скорочуючи розрив.

— Так, — прошепотіла Бренда. — Десь… тут…

— Що?

— Надійний сховок. Ніша. Натрапила на неї, коли лазила тут. Психи не дотумкають туди зазирнути. Ходімо.

Бренда провела його за руку крізь вузькі двері, потім потягнула на підлогу.

— Тут старий стіл. Намацав?

Вона поклала Томасову долоню на гладку дерев’яну стільницю.

— Так, є.

— Обережно, голова. Повзи під столом, там буде отвір у стіні — схованка. Не знаю, навіщо вона тут. Психи її не знайдуть, навіть з ліхтариком… хоча навряд чи вони його мають.

Томас не уявляв, як вони обходяться без ліхтарика, та вирішив не гаяти часу на розпитування. Бренда вже повзла вперед. Опустившись навколішки, Томас поліз слідом, те й діло зачіпаючи пальцями підошви Брендиних черевиків.

Через квадратний отвір вони заповзли до вузької ніші. Томас спробував навпомацки визначити її розміри; стеля була всього за два фути над землею, і далі довелося теж повзти.

Бренда вже лежала на боці, спиною до дальньої стіни, і Томас теж влігся на бік. Нічого не лишалося, як втиснутися тут у такій позі. Отак вони й лежали — обличчям до виходу, спиною до стіни, і Томас потилицею відчував дихання дівчини.

— Дуже зручно, скажу я тобі,— прошепотів він.

— Мовчи.

Томас проповз трохи вбік, поки головою не вперся в стіну. Принишк і дихав глибоко й повільно, дослухаючись, чи не йдуть психи.

Спочатку від повної тиші аж у вухах дзвеніло. Потім почулися перші звуки: кашель, вигуки, смішки — це психи щосекунди наближалися. Томас мало не запанікував: як вони могли загнати самі себе в пастку? — та, заспокоївшись, подумав, що психи навряд чи знайдуть кімнатку в темряві. Підуть далі. Можливо, навіть забудуть про Томаса і Бренду. Це краще, ніж довго бігати від них.

У гіршому разі Томас і Бренда відіб’ються у вузькому проході. Напевно.

Психи підійшли зовсім близько. Томас намагався не дихати. Тільки б не видати себе необережним вдихом! Попри темряву, він заплющив очі й напружив слух.

Човгання підошов по бетону. Хрипи, важке сапання. Хтось постукав по стіні — глухо і мляво. Почулися суперечки, божевільні й невиразні. Томас розібрав тільки: «Сюди!» І: «Ні, туди!» Потім ще кашель. Один псих харкнув на підлогу з такою силою, ніби хотів позбутися органу, а то й двох. Зайшлася божевільним реготом жінка, і Томас здригнувся.

Бренда стиснула його за руку, і хлопець укотре відчув укол провини, ніби зраджує Терезу. Бренда така чуттєва, що він може вдіяти? Яка дурня: думати про таке, коли…

До кімнати увійшов псих і зупинився просто перед пролазом. За ним — другий. Почувся свист дихання, човгання ніг. З’явився ще один псих, волочачи ногу: шурх-туп, шурх-туп. Чи не той, з тремтячою рукою і ногою, який заговорив до Бренди й Томаса?

— Хло-о-опчику, — моторошно покликав псих. Точно, той самий, його голос не забудеш. — Ді-і-івчинко-о-о. Покажіться, покажіться. Я хочу ваші носики.

— Нічо’ тут нема, — сплюнула жінка. — Тільки старий стіл.

Повітря розітнуло шкряботіння дерева по підлозі — і різко обірвалося.

— А може, вони під ним і ховають свої носики? — відповів головний псих. — Носики, які ще не розлучилися з милими писочками?

Томас притиснувся до Терези, аж раптом біля самісінького пролазу шаркнула нога чи рука. За якийсь фут від проходу.

— Немає тут нікого! — знову сказала жінка.

Томас чув, як вона рушила геть. Аж тут він збагнув, наскільки його тіло стислося, напружилося, ніби туго натягнуті дроти; не забуваючи дихати нечутно, він змусив себе розслабитися.

Шерех, перешіптування. Психи немов зібралися обговорити стратегію гонитви. Невже їхні мізки ще на таке здатні? Томас напружив слух, однак нічого не зміг як слід розібрати.

— Ні! — вигукнув один псих. Той самий? — Ні! Ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні.

Слова злилися в тихе нерозбірливе бурмотіння.

Його урвала якась жінка:

— Так-так-так-так-так-так-так-так.

— Стули пельку! — наказав ватажок. Точно ватажок. — Стули пельку! Стули пельку! Стули пельку!

Всередині в Томаса все похололо, а шкіра зросилася потом. Незрозуміло було, чи має суперечка психів бодай якийсь сенс, чи це такий прояв божевілля.

— Я йду! — заявила жінка, схлипнувши, наче дитина, яку не взяли у гру.

— І я, і я, — підхопив інший псих.

— Стули пельку! Стули пельку! Стули пельку! — цього разу голосніше крикнув ватажок. — Ідіть геть, ідіть геть, ідіть геть!

Нескінченне повторення слів і фраз перелякало Томаса. Неначе в мозку у психів вимкнулася функція контролю над мовою.

Бренда ще міцніше стиснула його за руку, і від її дихання на зіпрілій шкірі відчувався легкий холодок.

Човгання ніг, шелест одягу. Ідуть геть?

Звуки стихли. Психи вийшли в коридор, чи то пак тунель. Інші психи, схоже, забралися ще раніше. Знову запанувала тиша, і Томас чув тільки дихання — своє і Брендине.

Вони довго чекали, лежачи в темряві на твердій підлозі, обличчям до маленького проходу, притискаючись одне до одного і пітніючи. Тиша затягнулася, у вухах знову задзвеніло. Однак Томас і далі дослухався. Хоч як кортіло покинути тісну кімнатку, хоч як тут було незручно, слід було зачекати.

Минуло кілька хвилин. Потім ще кілька. Ніщо не порушувало тиші й темряви.

— Здається, пішли, — нарешті прошепотіла Бренда і ввімкнула ліхтарик.

— Привіт, носики! — заволав з кімнати моторошний голос.

А тоді в отвір просунулася закривавлена рука і схопила Томаса за футболку.