Томас прокинувся від того, що вітер шмагав по обличчю, шарпав за волосся й за одяг. Відчуття було таке, наче невидимі руки хотіли їх зірвати з нього. Ще не розвидніло. Було холодно, і Томас тремтів усім тілом. Він підвівся на ліктях і ледь роздивився скулені постаті товаришів — на вітрі простирадла туго обліпили їхні тіла.
Простирадла.
Застогнавши, Томас скочив на ноги — якоїсь миті вночі з нього зірвало простирадло, і воно полетіла геть. При такому вітрі його могло віднести миль на десять.
— От гниляк, — пошепки вилаявся Томас і сам себе не почув через завивання вітру. Згадав сон… а чи сон це був? Можливо, спогади? Так, швидше за все. Він зазирнув у минуле, коли з Терезою вони ще дітьми навчалися телепатично спілкуватися. Від туги стиснуло серце, посилилося почуття провини через те, що Томас — частина проекту «БЕЗУМ». Він погнав тяжкі думки геть, зусиллям волі замкнув у дальньому закутку підсвідомості.
Томас поглянув на чорне небо і судомно зітхнув, згадавши, як зникло сонце в Глейді, як почався кінець. І жах.
Незабаром здоровий глузд узяв гору над емоціями. Вітер. Прохолода. Буря. Наближається буря.
Хмари.
Збентежений, Томас спершу сів, а тоді ліг і згорнувся калачиком. Холод не завдавав незручностей, просто така погода разюче контрастувала зі спекою, до якої глейдери встигли звикнути. Томас іще трохи попорпався в спогадах, які зринули останнім часом. Можливо, це затяжний ефект Переміни? Можливо, потроху повертається пам’ять?
Томас хотів і не хотів згадати все — дізнатися, хто він і звідки, він боявся прихованої правди про себе. Про свою роль у подіях, які привели їх сюди, які втягнули його друзів у такі випробування.
Страшенно хотілося спати. Під безперервне ревище вітру у вухах Томас нарешті поринув у забуття, і цього разу йому вже нічого не снилося.
Прокинувся він на зорі, й у сіренькому світлі показалися густі хмари, а нескінченний пустельний пейзаж набув ще похмурішого вигляду. До міста залишалося всього кілька годин ходу. Будинки і справді були величезні: верхівка одного з них губилася в тумані. Розбиті вікна, наче голодні роти, вищирилися зубами — уламками шибок, — готові схопити їжу, яка може залетіти з вітром.
Поривчастий вітер не слабшав; від пилу обличчя наче вкрилося корою. Томас провів рукою по голові — волосся злиплося.
Більшість глейдерів уже повставали й обговорювали раптову зміну погоди. Та голосів Томас не чув — їх заглушувало виття вітру.
Підійшов Мінхо. На ходу він сильно нахилився вперед; одяг прилипав до тіла.
— Нарешті ти прокинувся! — крикнув ватажок на повен голос.
Томас продер очі й піднявся.
— Звідки хмари? — крикнув він у відповідь. — Ми ж у центрі пустелі!
Глянувши на купчасті хмари, Мінхо знову подивився на Томаса і, присівши поруч, крикнув йому просто на вухо:
— Ну треба ж і пустелю полити колись. Їж хутенько, будемо чалапати далі. Якщо пощастить, встигнемо сховатися в місті й не намокнемо.
— А якщо в місті на нас нападе купа психів?
— Будемо відбиватися! — скривився Мінхо, наче роздратований безглуздим питанням. — А що ще залишається? В нас уже майже закінчилися припаси.
Мінхо правду казав. До того ж, якщо глейдери зуміли відбитися від десятків гріверів, то навряд чи їм стане на заваді купка голодних божевільних.
— Гаразд. Ідемо далі. Поїм на ходу — погризу якийсь батончик.
За кілька хвилин глейдери знову прямували до міста, а небо над ними темніло, готове щомиті прорватися й залити все водою.
Всього за кілька миль від найближчих будівель глейдери натрапили на старого: загорнутий у кілька шарів тканини, він лежав горілиць. Першим його помітив Джек, а незабаром і Томас із рештою хлопців оточили його колом.
Сам вигляд старого викликав нудоту, але Томас не міг відвести погляду. Незнайомцю на вигляд було років сто — очевидячки, це все через сонце. Зморшкувате обвітрене обличчя. Виразки і струпи на лисому черепі. Темна-темна шкіра.
Старий ще не помер, дихав глибоко, проте його очі вже незмигно дивилися в небо. Наче вже він чекав, що спуститься якийсь бог і забере його, звільнивши від нікчемного життя. Глейдерів він ніби й не помітив.
— Агов! Старий! — крикнув дуже «тактовний» Мінхо. — Ти що тут робиш?
За такого дужого вітру його слова було важко розчути навіть Томасу, що вже казати про старого! А може, він ще й сліпий на додачу? Цілком імовірно.
Посунувши Мінхо, Томас опустився навколішки перед старим. Обличчя в нього було таке сумне, що в Томаса краялося серце. Хлопець помахав рукою у незнайомця перед носом.
Нічого. Старий не кліпнув і не ворухнувся. Лише коли Томас прибрав руку, повіки старого повільно опустилися і знову піднялися. Всього один раз.
— Сер? — покликав Томас. — Містер?
Власні слова прозвучали дуже дивно, наче висмикнуті з туманного минулого. Відтоді як потрапив у Глейд і Лабіринт, Томас жодного разу їх не вимовляв.
— Ви мене чуєте? Говорити можете?
Старий знову повільно моргнув.
Поруч із Томасом опустився навколішки Ньют і, намагаючись перекричати ревіння вітру, промовив:
— Старий — це золота жила, якщо вдасться розговорити його, щоб розповів про місто. З вигляду він безпечний і мусить знати, чого нам очікувати.
— Ага, — зітхнув Томас, — тільки він, здається, нас навіть не чує. Яке вже там розмовляти!
— Не здавайся, — вимовив з-за спини Мінхо. — Призначаю тебе нашим посланцем, Томасе. Розговори чувака, нехай розповість усе, що знає.
Чомусь захотілося пожартувати у відповідь, однак Томасові нічого смішного не спало на думку. Якщо колись він і був жартівником, то почуття гумору пропало разом із пам’яттю.
— О’кей, — тільки й мовив він.
Перебравшись ближче до голови старого, він нахилився і зазирнув у порожні очі.
— Сер! Нам дуже потрібна ваша допомога!
Звісно, не варто було кричати, бо старий міг не так зрозуміти Томаса, але вибору не залишалося. Вітер щомиті дужчав.
— Скажіть, а чи безпечно в місті? Ми можемо віднести вас туди, якщо ви не маєте сили. Сер? Сер!
Досі втуплені в небо очі тепер поволі сфокусувалися на хлопцеві. Неквапом, наче чорна рідина, що розтікається по склу, в погляді проявилася усвідомленість. Старий розтулив губи і тихо кашлянув.
Томас пожвавився.
— Мене звати Томас, це мої друзі. Вже кілька днів ми бредемо пустелею, і нам потрібна їжа, вода. Що ви…
Він замовк, помітивши, як неспокійно метається погляд старого.
— Все добре, ми вас не скривдимо, — поквапився запевнити його Томас. — Ми… ми не погані. Ми були б дуже вдячні, якби…
Ліва рука старого раптом випірнула з-під покривала і з нелюдською силою схопила Томаса за зап’ястя. Скрикнувши, Томас інстинктивно відсахнувся. Залізна хватка старого не давала й трохи поворушити рукою.
— Гей! — скрикнув Томас. — Відпустіть!
Чоловік похитав головою, а в очах його було більше страху, ніж погрози. Так і не ослабивши хватки, він знову розтулив губи і прошепотів щось геть нерозбірливе.
Припинивши опиратися, Томас нахилився і, припавши вухом до самих вуст незнайомця, прокричав:
— Що ви сказали?
Старий знову заговорив сухим, зловісним, рипучим голосом. Томас розібрав слова: «буря», «жах» і «лихі люди». Не надто це надихало.
— Ще раз! — попросив Томас, не підводячи голови.
Тепер він розібрав майже все, не вловивши всього кілька слів:
— Насувається буря… жах… несе… тримайтеся подалі… лихі люди.
Старий різко сів і широко розплющив білі очі.
— Буря! Буря! Буря! — повторював і повторював він одне-єдине слово; з нижньої губи звисала тягуча слина, гойдаючись, наче маятник гіпнотизера.
Нарешті старий відпустив Томаса, і той, гепнувшись на дупу, відповз назад. За цей час вітер устиг набрати ураганної сили, готовий обрушити на голови глейдерів жах, достоту як казав незнайомець. Світ потонув у гарчанні бурі — здавалося, зараз-от повидирає волосся та зірве одяг. Майже всі глейдери погубили накидки: з лопотінням, підхоплені потужним вітром, простирадла летіли геть над землею, немов армія привидів. Припаси теж порозкидувало вітром.
Томас заледве спромігся звестися на ноги: вітер так і гонобив збити його з ніг. Хлопець ступив кілька кроків, всякчас змушений відхилятися назад, наче лягаючи на невидимі долоні.
Поруч Мінхо розмахував руками, відчайдушно намагаючись привернути увагу глейдерів. Майже всі помітили ватажка і підійшли до нього, разом з ними і Томас, який нарешті поборов паніку. Це просто буря. Це значно краще за гріверів або психів з ножами. Або за мотузки з повішениками.
Вітер підхопив і поніс геть простирадла незнайомця, і старий скарлючився на землі калачиком, підтягнувши до грудей кістляві ноги та примруживши очі. Мимохідь Томас подумав, що треба віднести його в якесь укриття, віддячивши за спробу попередити про бурю. Хоча чуття підказало, що старий кусатиметься, брикатиметься і дряпатиметься, але не дасть себе торкнутися.
Нарешті глейдери зібралися. Мінхо вказав на місто. До найближчої будівлі бігти залишалося приблизно з півгодини, якщо не скидати темпу. При тому, з якою силою віяв вітер, як клубочилися хмари, набуваючи насичено-фіолетового, майже чорного відтінку, як носило в повітрі пил і сміття, сховатися в будівлі здавалося єдиним розумним рішенням.
Мінхо побіг. Глейдери потягнулася за ним, і Томас дочекався останнього з них, щоб замкнути колону, як і велів Мінхо. Нарешті й він потрусив за товаришами, радіючи, що бодай не доводиться бігти проти вітру. І тільки зараз у пам’яті спливли слова старого, від яких Томаса кинуло в піт, що дуже швидко висох, залишаючи шкіру сухою і солоною.
«Тримайтеся подалі. Лихі люди».