Випробування вогнем

Розділ 11

В кімнаті запанувала тиша. Томас наче й розумів, що має хвилюватися щодо абсурдного натяку, начебто досі все було просто. Ця думка мала б налякати його. Поминаючи вже той факт, що їхнім мозком маніпулюють. Але натомість він настільки зосередився на тому, що їм має сказати чоловік у білому, аж самі слова якось не затрималися в голові.

Щур, почекавши цілу вічність, нарешті повільно опустився назад у крісло та знову під’їхав до столу.

— Ви можете подумати, ніби ми просто тестуємо вашу здатність до виживання. На перший погляд Випробування Лабіринтом може помилково видатися таким тестом, але маю вас запевнити, що ми тестуємо аж ніяк вашу не волю до життя. Це тільки частина експерименту. Загальної картини ви не зрозумієте аж до завершення досліджень.

Спалахи на Сонці спустошили чималу частину Землі. На планеті лютує епідемія невідомої хвороби, яку ми називаємо Спалахом. Уперше за історію людства об’єдналися уряди всіх уцілілих країн. Спільними зусиллями вони створили «БЕЗУМ» — організацію для боротьби з новими проблемами, які постали перед світом. Ви — важлива частина цієї боротьби. І вам доведеться з нами співпрацювати, ви маєте для цього всі підстави, адже, мушу вас засмутити, всі ви інфіковані вірусом.

Щур швидко підкинув руки, випереджаючи вибух галасу.

— Тихо, тихо! Не хвилюйтеся — Спалах проявляється не відразу, йому потрібен час, щоб загніздитися й почати виявляти симптоми. Але наприкінці Випробувань винагородою стануть ліки, і ви ніколи не зазнаєте… руйнівного впливу хвороби. А далеко не всі можуть дозволити собі лікування, щоб ви знали.

Томасова рука смикнулася до горла, наче біль у ньому був першим симптомом. Хлопцю пригадалося, як жінка в автобусі розповідала про хворобу: вірус поступово руйнує мозок, доводить до божевілля, позбавляє здатності до співчуття й співпереживання — головних людських якостей. Спалах перетворює людей гірш ніж на тварин.

Згадавши про психів, які дерлися у вікна спальні, Томас мало не кинувся у вбиральню — начисто вимити руки й рот. Чоловік у білому мав рацію: глейдери мають усі підстави постаратися пройти наступну фазу.

— Годі вже уроків історії та марнування часу, — провадив Щур. — Ми вас добре знаємо. Всіх вас. Немає великого значення, що я скажу чи яка місія в організації «БЕЗУМ». Ви виконаєте будь-яке завдання. В цьому ми не маємо сумнівів. І, виконуючи наші завдання, ви врятуєте себе — добудете ліки, яких потребує людство.

Мінхо застогнав, і Томас, злякавшись, щоб друг не викинув чергового коника, цитьнув на нього, не встиг той і рота розтулити.

Щур подивився на папери з розгорнутої теки, взяв один аркуш і, не читаючи, перегорнув. Прокашлявся.

— Друга фаза. Випробування вогнем. Офіційно починається завтра вранці, о шостій. Ви ввійдете в цю кімнату, і в стіні позаду мене відкриється прямтранс. На перший погляд це є просто сіра блискуча стінка. Ви всі до останнього повинні пройти крізь неї за п’ять хвилин. Підіб’ю підсумок: прохід відкривається о шостій ранку, рівно на п’ять хвилин. Усі затямили?

Наче пришпилений до місця, Томас спостерігав за Щуром. Здавалося, це не жива людина, а проекція відеозапису. Те саме, напевно, відчували й інші глейдери — ніхто й не думав відповідати на питання чоловіка в білому. Але що, власне, таке цей прямтранс?

— Упевнений, здатність чути ви не втратили, — промовив Щур. — Ви… все… затямили?

Томас кивнув; товариші, які сиділи поруч, пробурмотіли щось на знак згоди.

— От і чудово, — Щур підняв ще аркуш і перегорнув. — Можемо вважати, що Випробування вогнем починається. Правила дуже прості: знайдіть вихід і сто миль прямуйте на північ через Пекло. Якщо впродовж двох тижнів знайдете безпечний притулок, можете вважати Випробування завершеним. Тоді й тільки тоді ви отримаєте ліки. На другу фазу відводиться рівно два тижні — з тієї миті, як ви пройдете крізь прямтранс. Не встигнете — помрете.

Томас очікував, що кімната вибухне галасом, протестами, але ніхто не промовив жодного слова. У самого Томаса язик пересохнув, наче старий облізлий корінь.

Щур різко згорнув теку, ще більше зім’явши папери, сховав її в стіл, підвівся і, засунувши під стіл стілець, схрестив руки на грудях.

— Насправді все просто, — промовив він буденним тоном, наче вчив хлопців користуватися душем. — Правил немає, інструкцій не буде. Провізії щонайменше, і ніякої сторонньої допомоги. Заходите в прямтранс у зазначений час, шукаєте вихід і долаєте шлях через Пекло завдовжки сто миль. Знайдете притулок або помрете.

Останнє слово нарешті вивело хлопців зі ступору, і всі вони заговорили водночас:

— Що таке прямтранс?

— Як ми підхопили Спалах?

— Як довго виявляються симптоми?

— Що шукати через сто миль?

— Що сталося з повішениками?

Питання сипалися, всі говорили хором, і в галасі розрізнити вже не можна було нічого. А от Томасу до того було байдуже. Незнайомець нічого не розповість. Невже хлопці цього не бачать?

Щур терпляче чекав, ігноруючи запитання, тільки швидко переводив погляд темних очей з одного глейдера на іншого. Нарешті зупинився на Томасові. У відповідь Томас, який сидів мовчки, подивився на незнайомця з ненавистю.

Ця ненависть поширювалася і на «БЕЗУМ», і на весь світ.

— Ану стуліть пельки, шлапаки! — нарешті гримнув на хлопців Мінхо, і потік запитань умить ущух. — Тільки час гаєте: однак цей гнилоголовий не відповість.

Щур коротко кивнув Мінхо — чи то на знак подяки, чи то підтверджуючи мудрість хлопчини.

— Сотня миль. Тільки на північ. Сподіваюся, ви впораєтеся. Пам’ятайте: ви всі інфіковані. Ми вас заразили, щоб дати стимул працювати. У прихистку ви гарантовано отримаєте ліки, — він розвернувся і рушив до стіни, немов наміряючись пройти крізь неї, та останньої миті зупинився й обернувся.

— Мало не забув, — сказав він. — Не сподівайтеся уникнути Випробування вогнем, якщо не з’явитеся у прямтранс з шостої до п’ятьох хвилин на сьому. Всіх, хто не прийде, просто буде страчено… не в найприємніший спосіб. Раджу випробувати свої шанси у зовнішньому світі. Щасти всім.

З цими словами незнайомець знову рушив просто на стіну.

Не встиг Томас і спам’ятатися, як невидимий бар’єр заволокло туманом, і за кілька секунд стіна побіліла. А коли серпанок розсіявся, перед очима знову постала їдальня.

От тільки не лишилося і сліду ні стола, ні стільця. Ні Щура.

— От гниляк, — прошепотів Мінхо до Томаса.