Випробування вогнем

Розділ 56

Вітер дужчав, хльостаючи і вируючи.

У потемнілому небі прогримів грім, даючи привід відірватися від Терези. Томас знову притлумив свої почуття. Часу майже не залишилося, дорога ще далека.

Постаравшись зіграти щиро, Томас посміхнувся і промовив:

— Здається, я збагнув: ти не з власної волі поводилася так дивно, і тепер я живий. Правильно?

— Правильно.

— Тоді облишмо цю розмову. Треба наздогнати інших. Якщо єдиний спосіб дістатися прихистку — співпрацювати з Терезою й Арисом, то так тому і бути. А про зраду можна й потім подумати.

— Як скажеш, — відповіла Тереза, вичавивши посмішку. Вона ніби щось запідозрила. Або уявила, яку зустріч їй влаштують глейдери після всього, що сталося.

— Агов, ви там закінчили вже? — не обертаючись, крикнув Арис.

— Так! — крикнула у відповідь Тереза. — І навіть не сподівайся, що я ще поцілую у щічку тебе. Здається, в мене грибок на губах завівся.

Томаса мало не знудило. Він помчав схилом униз, щоб Тереза не встигла взяти його за руку.

Спускалися з годину. Ближче до підніжжя схил став пологішим, і вони додали ходу. Нарешті повороти закінчилися, і решту шляху рівною безмежною пустелею вони подолали бігом. Повітря було гаряче, проте хмари й вітер дозволяли дихати вільно.

Томас і досі не міг нормально роздивитися групи «А» і «В», особливо тепер, коли не мав уже переваги висоти, та й пил затуманював все довкола. Втім, Томас знав, що хлопці й дівчата наполегливо біжать двома гуртами на північ, пригинаючись під поривами вітру.

Від пилу пекло й різало очі, й Томас тер їх, чим робив тільки гірше: повіки спухли і почервоніли. Хмари дедалі більше згущувалися, і над рівниною ставало темніше.

Швидко підкріпившись — припаси танули на очах — трійця роззирнулася.

— Вони перейшли на ступу, — прикриваючи очі долонею, вказала вперед Тереза. — Чому не біжать?

— До кінця строку ще три години, — глянувши на годинник, відповів Арис. — Якщо ми правильно розрахували, прихисток усього за декілька миль звідси. Ось тільки попереду немає нічого.

Томас не хотів у це вірити, але відстань скорочувалася, а прихисток так і не з’явився на обрії.

— З того, як вони переставляють ноги, можна припустити, що вони нічого не бачать. А куди бігти, якщо кругом тільки пустеля?

Арис подивився на чорно-сіре небо.

— Дивіться, що робиться нагорі. Що як знову потрапимо в бурю? Ото буде весело!

— Тоді слід лишатися в горах, — сказав Томас. Хоча, подумав він, чи не краще закінчити свої муки, обернувшись на жменьку попелу під час пошуків прихистку, якого, може, і взагалі не існує?

— Ні, ліпше наздоженімо наших, — запропонувала Тереза. — Там і визначимося, що робити, — повернувшись до хлопців, вона вперлася руками в стегна. — Готові?

— Ага, — відповів Томас, намагаючись не дати безодні паніки й занепокоєння поглинути його. Вихід є. Його не може не бути.

Арис у відповідь стенув плечима.

— Тоді біжімо, — сказала Тереза, і не встиг Томас відповісти, як вона зірвалася з місця; Арис не відставав.

Томас глибоко вдихнув. Майбутній забіг дивним чином нагадав першу вилазку в Лабіринт із Мінхо. Томас розхвилювався. Видихнувши, він побіг за Терезою й Арисом.

Бігли хвилин двадцять; через потужний вітер викладатися доводилося вдвічі більше, ніж у Лабіринті. Томас подумки заговорив до Терези. «До мене повертається пам'ять. Уві сні, потроху». Томасу хотілося поговорити, але не в присутності Ариса. Перевірити, як Тереза відреагує на Томасові спогади. Можливо, вдасться вивідати її справжні наміри.

«Справді?» — озвалася Тереза.

Томас відчув, що вона вражена. «Так. Незрозумілі сцени. З дитинства. І… там була… ти. Я бачив, як „БЕЗУМ“ нас учить перед відправкою в Глейд».

Тереза відповіла не відразу — мабуть, побоялася поставити питання, якими мучився і сам Томас. «Від спогадів є користь? Ти багато бачив з навчання?»

«Більшу частину. Але й вона не дає повної картини».

«Що саме ти згадав?»

Томас детально переповів сни-спогади, бачені за останні кілька тижнів. Про матір, про те, як підслухав розмову хірургів, про те, як вони з Терезою шпигували за членами «БЕЗУМУ»… Про те, як вправлялися в телепатичному спілкуванні. І нарешті про те, як прощалися перед відправкою в Глейд.

«То Арис був з нами?» — запитала Тереза. Не встиг Томас відповісти, як вона провадила: «Звісно, я знаю, що ми втрьох беремо в цьому участь. Але дивно чути, що всі померли, і про заміну. Що це означає, як гадаєш?»

«Гадки не маю. Правда, якщо сісти, спокійно поміркувати і поговорити, то, напевно, ми зможемо згадати більше».

«Я теж так вважаю. Тому мені справді шкода. Розумію, тобі важко пробачити мене».

«Ти могла не послухатися або повестися інакше?»

«Ні, врятувати тебе було важливіше. Нехай навіть ми з тобою змінилися назавжди».

Томас не знав, що й відповісти.

Та й не до розмов було: вітер завивав і збивав з ніг, кругом літали піщинки і сміття, хмари в небі клубочилися, набуваючи дедалі чорнішої барви, а дистанція до решти підлітків скорочувалася.

Просто не було часу.

Отож вони побігли далі.

А вдалині дві групи зрештою перетнулися. Причому, як бачив Томас, зустріч відбулася невипадково. Досягнувши певної точки, дівчата зупинилися, і тоді Мінхо — Томас вмить упізнав його і зрадів, що друг живий і здоровий, — з глейдерами звернув на схід, у їхній бік.

І ось тепер, приблизно за півмилі звідси, групи «А» і «В» тісним колом обступили якийсь предмет.

«Що в них там?» — подумки запитала Тереза.

«Не бачу».

Вони вдвох пришвидшили ходу, й Арис долучився до них.

За кілька хвилин бігу по курній і вітряній пустелі вони наздогнали обидві групи.

Мінхо відокремився від загального гурту і вийшов їм назустріч: руки схрещені на грудях, одяг брудний, волосся сальне, обличчя й досі в опіках, зате на губах, на щастя для Томаса, ніби виграє усмішка.

— Вчасно ж ви, наздогнали нас, черепахи! — вигукнув Мінхо.

Підбігши до нього, Томас зігнувся навпіл, відсапуючись, тоді випростався.

— А я гадав, ви тут кігтями й зубами вчепитеся дівчатам у горлянки після того, що вони з нами зробили. Ну, зі мною принаймні.

Глянувши на змішаний гурт хлопців і дівчат, Мінхо знову подивився на Томаса.

— Взагалі-то у дівок страшна зброя, про луки і стріли я мовчу. І потім, одна кралечка на ім’я Гаррієт усе пояснила. Наша черга дивуватися: чому ти досі з ними? — він скоса поглянув на Терезу з Арисом. — Ніколи їм не вірив. Гнилі зрадники.

Намагаючись не виказати виру почуттів, Томас заспокоїв друга:

— Вони за нас, не сумнівайся.

Дивна річ, але він раптом і сам повірив власними словам. Його мало не знудило.

Мінхо гірко розсміявся.

— Так і думав, що ти щось таке бовкнеш. Ще скажи, довго пояснювати, еге?

— Дуже довго, — відповів Томас і змінив тему. — Чому зупинилися? На що дивитеся?

Відступивши вбік, Мінхо вказав рукою.

— Іди сам помилуйся, — сказав він і загорлав до обох груп: — Люди, розступіться!

Кілька глейдерів і дівчат озирнулися, тоді повільно розійшлися в боки, утворюючи вузький прохід, і Томас відразу ж побачив: з сухої землі стриміла проста жердина. З неї звисала, тріпочучи на вітрі, жовтогаряча стрічка. На цьому вузенькому прапорі виднілися літери.

Перезирнувшись із Терезою, Томас підійшов ближче, щоб роздивитися. Та ще навіть не дійшов до жердини, як прочитав напис на стрічці, чорний на жовтогарячому: