Розділ 19

Незабаром по тому, як запала темрява, Томас почув жіночий вереск.

Спершу хлопець навіть не зрозумів, що саме чує: може, йому просто примарилося. Важко сказати щось напевне, коли шаркають ноги об кам’янисту землю, шурхотять мішки з простирадл, шепочуться і важко сапають глейдери. Та незабаром такий собі дзвін у голові став виразніший. Десь попереду, у місті або на околиці, ніч розтинав дівочий вереск.

Інші глейдери це теж почули і зупинилися. Коли нарешті перевели дух, крики стало чути ще краще.

Це було схоже на нявчання. Нявчання пораненого кота. Від неприродних звуків шкіру мов сиротами обсипало, і кортіло затулити вуха долонями й молитися, щоб це нарешті припинилося. Щось було в цих зойках настільки неприродне, аж Томас похолов. Темнота лише погіршувала моторошну ситуацію. Кричали десь далеко, та луна розносила вереск, і він розбивався об землю, перш ніж зникнути зі світу.

— Знаєте, що це мені нагадує? — з ноткою страху в голосі прошепотів Мінхо.

Томас здогадався одразу.

— Вена. Альбі. І мене, мабуть? Так верещать після того, як грівер ужалить?

— Атож.

— Ні, ні, ні,— простогнав Казан. — Тільки не кажіть, що й тут ця мерзота. Я не витримаю!

Аж тут заговорив Ньют, який стояв за кілька футів ліворуч од Томаса й Ариса:

— Щось я маю сумніви. Пам’ятаєте, яка у гріверів волога та слизька шкура? Якби вони тут покачалися, на кулі пилу перетворилися б.

— Ну, — промовив Томас, — якщо «БЕЗУМ» створив гріверів, хтозна, яких виродків він ще наплодив. Не хочеться нагадувати, але Щур попереджав: Випробування ускладнюється.

— Уміє Томас підбадьорити! — спробував пожартувати Казан, але голос його прозвучав злісно і рипуче.

— Я кажу, як є.

— Знаю, — пропихтів Казан. — Й оте «як є» — повне лайно.

— Що далі? — запитав Томас.

— Гадаю, слід привал зробити, — відповів Мінхо. — Трохи животи натовчемо й поп’ємо. Йти нам усю ніч. Можливо, на світанку поспимо годинку-другу.

— А що з тою психопаткою, яка так і верещить? — нагадав Казан.

— Здається, у неї своїх проблем вистачає, їй не до нас.

Ця фраза чомусь вжахнула Томаса. Мабуть, і решту теж, бо ніхто й слова не зронив, скидаючи на землю мішки і всідаючись і беручись до їди.


— Хоч би вона вже пельку стулила, — чи не вп’яте повторив Арис, коли глейдери бігли крізь непроглядну пітьму ночі. Бідолашна дівчина десь там, попереду, так і кричала моторошно-високим голосом, і зойки її наближалися.

Вечеря була тиха і скромна; всі розмови врешті зводилися до того, що сказав Щур про Змінні й дослідження реакції на них. Про розробку шаблону і виявлення закономірностей «зони ураження». Жодних відповідей, тільки безпредметні здогади й припущення. Дивно все це, подумав Томас. Глейдери начебто знають, що їх тестують, що «БЕЗУМ» проводить випробування. Тож, здавалося б, діяти вони мали б якось інакше, проте хлопці просто рухаються вперед, борються, виживають — і все заради обіцяних ліків. І так буде і далі, Томас був певен.

Коли Мінхо знову підняв хлопців, довго ще Томас відчував скутість у суглобах і м’язах. Місяць висів у небі срібним диском, даючи світла не більше за зорі. Та й навіщо потрібне світло, коли біжиш голою рівниною? До того ж — якщо Томасу не здалося — глейдери наближалися до вогнів міста. Світло мерехтіло, а це означає, що то і справді вогні багать а6о смолоскипів. Логічно, бо навряд чи в пустелі збереглося електропостачання.

Томас і не помітив, як це сталося, та зненацька місто опинилося зовсім близько. Будівель немов додалося, вони виросли й уже не так хаотично були розкидані. Здається, тут колись була столиця, зруйнована якоюсь катастрофою. Невже спалахами на сонці? Чи тим, що сталося потім?

Околиць глейдери досягли вже близько опівночі.

Простирадла вже були непотрібні, але Арис тримався ближче до Томаса, і той вирішив розпитати новачка.

— Розкажи детальніше, як був облаштований ваш Лабіринт.

Арис дихав рівно: здається, цей перехід дався йому без проблем, як і Томасові.

— Як був облаштований наш Лабіринт? Тобто?

— Ти не розповідав нам подробиць. Яке у тебе склалося враження про Лабіринт? Скільки ти в ньому пробув? Як вибрався?

Арис заговорив, і голос його заглушував тихе хрусь-хрусь-хрусь, з яким підошви опускалися на суху землю.

— Я вже побалакав з твоїми приятелями, і мені здається, що наші Лабіринти майже нічим не відрізнялися. Просто у нас… жили дівчата замість хлопців. Хтось із дівчат просидів у Лабіринті два роки, інші прибували пізніше, по одній, раз на місяць. Передостанньою прислали Рейчел, після неї — мене, в комі. Я практично нічого не пам’ятаю, лише кілька божевільних днів, коли я вже отямився.

Він розповідав далі, і Томаса вразило, наскільки все, що там відбувалося, було схожим на Глейд, — це було просто неймовірно. Арис отямився, повідомив про Завершення, потім мури Лабіринту припинили зачинятися на ніч, підйомник більше не приїжджав, дівчата розгадали код Лабіринту… і так далі, аж до втечі. І ця втеча не надто відрізнялася від страхітливого досвіду глейдерів, хіба що дівчат загинуло менше, — ну, якщо вони такі ж круті, як Тереза, то нічого немає в цьому дивного.

Зрештою Арис із дівчатами опинились у останньому приміщенні, і дівчина на ім’я Бет — котра, як і Галлі, зникла за кілька днів до цього, — вбила Рейчел саме перед тим, як рятівники доправили втікачів у спортивну залу, про яку Арис уже розповідав. Опісля рятівники оселили Ариса в кімнаті, де його і знайшли глейдери і де напередодні спала Тереза.

Якщо, звісно, все відбувалося саме так. Звідки знати, як саме все працює в цьому світі, де можливий Стрімчак і прямтранс, який доправив хлопців у тунель. Поминаючи вже закладені цеглою вікна і раптову появу таблички з ім’ям Ариса біля дверей спальні.

Так можна й збожеволіти.

Мізки плавилися від думок про групу «В», про те, як Терезу підмінили на Ариса. Єдине, що відрізнялося в двох історіях, — це смерть Чака. Можливо, ці перетасовки повинні спровокувати певні конфлікти в групах, які досліджує «БЕЗУМ»?

— Моторошно, ага? — підсумував Арис, давши Томасу час перетравити розповідь.

— Навіть не знаю, яке слово дібрати. Це просто неймовірно, як дві групи пройшли паралельні тести. Чи то пак випробування, як там вони називаються. Оскільки тестували наші реакції, в тому, щоб провести паралельні експерименти, є сенс. Тільки дивний якийсь.

Варто було йому стулити рот, як невідома дівчина зарепетувала ще голосніше, і Томас здригнувся.

— Здається, я зрозумів, — промовив Арис дуже тихо, аж Томас не відразу розібрав слова.

— Що?

— Я зрозумів, навіщо потрібні дві групи.

Томас глянув на новачка — в темряві ледь вгадувався на диво спокійний вираз на його обличчі — і запитав:

— Зрозумів? То кажи.

Арис трохи засапався.

— Взагалі-то у мене дві ідеї. Перша: оті люди — «БЕЗУМ» чи як там вони називаються — з двох груп хочуть обрати найкращих, а потім їх використовувати — наприклад, розмножувати.

— Що? — Томас так здивувався, що навіть забув про зойки. В таку гидоту він і повірити не міг. — Розмножувати нас? Та годі тобі…

— Ти пройшов через Лабіринт і тунель під пустелею і тепер кажеш, що думка про розмноження притягнута за вуха?

— Лацно, — Томас був змушений визнати: Арисова ідея не позбавлена сенсу. — А який твій другий здогад?

Давалася взнаки втома. В горлі пересохло, наче туди засипали склянку піску.

— З точністю до навпаки, — відповів Арис. — Вони хочуть зберегти не найкращих з двох груп, а дати вижити лише одній групі. Отож, вони або відсіюють гірших і з однієї групи, і з другої, або відсіюють цілу групу. Більше я ні до чого не докумекав.

На якийсь час Арисові слова змусили Томаса замислитися.

— А як тоді щодо слів Щура? «БЕЗУМ» зчитує наші реакції, створюючи шаблон. Можливо, експеримент узагалі не передбачає нашого порятунку? А раптом їм потрібні тільки наші мізки, рефлекси, гени тощо? І зрештою ми всі загинемо, а вченим залишиться читати довжелезні звіти.

— Гм-м, — задумливо протягнув Арис. — Можливо. Правда, мені не дає спокою одне питання: навіщо хлопцям підкинули дівку, а дівкам — хлопця?

— Подивитися, як ми перегриземося? Як відреагуємо в такій унікальній ситуації,— Томас мало не розсміявся. — Подобається мені, як ми розмовляємо на ці теми — наче обговорюємо, коли нам зупинитися, щоб не обдристатися.

Арис розсміявся — сухо й коротко, і Томасу трохи відлягло від серця: новачок подобався йому дедалі дужче.

— Чувак, не нагадуй. Бо вже годину, як мені приперло…

Тепер прийшла Томасова черга сміятися. І тут, наче почувши Арисові нарікання, Мінхо скомандував зупинитися.

— Туалетна перерва, — сказав він, упершись руками в стегна і відсапуючись. — Дрист після себе закопайте, і розійдіться подалі. Хвилин п’ятнадцять перепочинемо, і підемо далі. Я знаю, шлапаки, вам нелегко змагатися з бігунами на взір мене й Томаса.

Томас не слухав: як ходити до вітру, він знав і без Мінхо, тож вирішив роздивитися місцевість. Варто було розслабитися і вдихнути на повні груди, як очі вловили попереду якусь тінь, приблизно за сотню ярдів од привалу, але не рівно по дорозі. Прямокутник темряви на тлі слабеньких вогнів міста. Він вирізнявся дуже чітко — як тільки Томас не помітив його одразу?

— Гей! — крикнув він, указуючи на темний прямокутник. — Там наче якась будівля, за декілька хвилин звідсіля, трохи праворуч. Хлопці, бачите?

— Ага, я бачу, — підтвердив Мінхо, який підійшов до Томаса. — Цікаво, що там?

Не встиг Томас відповісти, як сталося водночас дві події.

Урвався моторошний крик загадкової дівчини, ніби зачинилися двері. А потім з-за темної будівлі попереду вийшла дівчина; у темряві волосся її струменіло з голови, як чорний шовк.

Загрузка...