Випробування вогнем

Розділ 30

Томас не мав часу подумати ні про те, як у нього калатає серце, ні про те, що могло стати причиною вибуху. Зараз він міг думати лише про решту глейдерів, які опинилися відрізані від нього. Засліплений Томас просто біг за Брендою, змушений їй довіритися.

— Сюди! — крикнула дівчина. Вони різко звернули праворуч; Томас зашпортнувся і мало не впав, але Бренда допомогла встояти. Тільки-но він відновив темп, вона відпустила його футболку. — Не відставай од мене.

Що глибше вони занурювалися в тунель, то приглушенішим ставав гуркіт руйнування. Томас запанікував.

— А як же мої друзі? Що як…

— Просто біжи! Навіть краще, що ми розділилися.

Повітря поступово холоднішало, панував суцільний морок.

До Томаса повернулися сили, вирівнялося дихання. Гуркіт за спиною вже майже ущух. Томас непокоївся про товаришів, але чуття підказало, що з Брендою він у безпеці, а глейдери самі про себе подбають, коли знайдуть вихід. А що як глейдери опинилися в полоні у підривників тунелю? Або й загинули? Тоді хто організував на них замах? Від тривоги серце обливалося кров’ю…

Бренда ще тричі повернула. Томас тільки дивувався, як дівчина орієнтується. Він уже хотів був запитати, аж раптом вона зупинилася, притримавши Томаса.

— Нічого не чуєш? — важко дихаючи, запитала Бренда.

Але Томас не чув нічого, крім їхнього сапання. Довкола — тільки тиша й темрява.

— Ні,— мовив він. — Де ми?

— Будинки на околиці пов’язані мережею тунелів. Можливо, вони ведуть і до міста… Так далеко ми ще не заходили… Ці коридори називають Підземеллям.

Брендиного обличчя Томас не бачив, зате відчував її подих. Дивно, та, попри місцеві умови життя, з рота в дівчини не смерділо. Її дихання взагалі не мало запаху і здавалося навіть приємним.

— Підземелля? — перепитав Томас. — Дурнувата назва.

— Ну, не я вигадала.

— І наскільки ретельно ви це Підземелля вивчили?

Щось йому не хотілося бігати навмання незвіданими коридорами.

— Не надто ретельно. Повсякчас наштовхуємося на психів. Зовсім поганих. Гірш ніж кінчених.

Томас роззирнувся, намагаючись невідомо що роздивитися в темряві. Від страху тіло напружилося, ніби він пірнув у крижану воду.

— Ну… а нам нічого не загрожує? Через що стався вибух? Слід повернутися і пошукати моїх друзів.

— Як щодо Хорхе?

— Га?

— Його шукати не треба?

Томас не хотів образити Бренду.

— Ну так, певна річ, і Хорхе, і моїх друзів, цих шлапаків… Не можна їх кидати.

— А що таке «шлапак»?

— Не зважай. Просто… незрозуміло, через що вибухнули сходи.

Зітхнувши, Бренда підступила ще ближче до Томаса, притулилася грудьми. Зашепотіла, торкаючись губами його вуха:

— Пообіцяй мені дещо, — сказала вона пошепки, ледь чутно. У Томаса аж тіло сиротами вкрилося.

— Е-е-е… що?

Бренда не відсунулася.

— Незважаючи ні на що, навіть якщо весь шлях нам доведеться подолати вдвох, ти візьмеш мене з собою. Туди, де «БЕЗУМ», де ліки, які ти обіцяв Хорхе — він у сховку все мені розповів. Я не залишуся тут, не хочу збожеволіти… ліпше загинути.

Вхопивши Томаса за обидві руки і стиснувши, Бренда поклала голову йому на плече. Дівчина, мабуть, стала навшпиньки; кінчиком носа вона утнулася Томасові в шию, і від кожного видиху Томаса мов приском обсипало.

Приємно було відчувати близькість Бренди, й водночас усе це здалося Томасу дуже дивним і несподіваним. Він згадав Терезу — і вмить відчув провину. Все це безглуздо. Томас опинився посеред пустелі, його чекає довгий і небезпечний перехід, його життя під загрозою, товариші, може вже й мертві. Може, вже й Тереза мертва. А Томас тут у темряві обнімається з малознайомою дівчиною, — про просто абсурд.

— Гей, — Томас стиснув Бренду за плечі, трохи відсунувши від себе. Він не бачив обличчя дівчини, зате міг уявити, що вона на нього дивиться. — Може, обміркуємо подальші дії?

— Спершу пообіцяй, — нагадала Бренда.

Томасові аж кричати захотілося — так дивно вона поводилася.

— Гаразд, обіцяю. Хорхе тобі все розповів?

— Напевно, майже все. Хоча, тільки-но Хорхе велів нашим йти без нас до Вежі, я про все здогадалася.

— Про що це — про все?

— Ми допоможемо вам пройти через місто, а ви повернете нас до цивілізації.

Томасу зробилося недобре.

— Якщо про угоду так швидко здогадалася ти, то, може, і ваші друзі все зрозуміли?

— Атож.

—¹ Що значить — «атож»? Схоже, ти щось знаєш.

Бренда поклала руки Томасові на груди.

— Вочевидь, вибух влаштував Берклі. Спершу я подумала на психів, але за нами ніхто не погнався. Це означає, що наші приятелі хотіли вбити Хорхе. Харчі можна дістати й деінде, та й спусків до Підземелля є чимало.

Томас не мін уторопати, чого дівчина так до нього горнеться.

— Навіщо нас убивати? Який сенс? Розумніше піти з нами.

— Hi-ні-ні. Берклі й решта тут щасливі. Вони вже потроху перетворюються на психів, на відміну від нас із Хорхе. Навряд чи б їм спало на думку повернутися до людей. Напевно, злякалися, що Хорхе набере банду з твоїх дружків і… винищить їх. Берклі подумав, що ми пішли в Підземелля складати план убивства.

Томас відійшов до стіни, відкинувся на неї головою. Бренда не відставала — наблизилася й обхопила Томаса за пояс.

— Е-е-е… Брендо? — зронив він. Щось із цим дівчиськом не те.

— Так? — озвалася вона, притискаючись обличчям до його грудей.

— Що ти робиш?

— Тобто?

— Ти якось дивно поводишся. Тобі самій не здається?

Бренда розсміялася — до того несподівано, ніби мозок її остаточно скорився перед натиском Спалаху. Не перестаючи реготати, дівчина відійшла.

— В чому справа? — запитав Томас.

— Ні в чому, — відповіла Бренда, хихикаючи, мов школярка. — Мабуть, ми з тобою з різних середовищ. Вибач.

— Ти про що? — Томас раптом відчув, що й не від того, аби ще трохи пообніматися з нею.

— Не хвилюйся, — дівчина поступово припинила хихикати. — Пробач, що я така швидка. Там, звідки я родом, це нормально.

— Ні… все гаразд. Просто… забудь, — пробурмотів Томас, задоволений, що Бренда не бачить його обличчя. Напевно, зараз він червоний як рак… Бренда луснула б од сміху.

Він згадав Терезу, Мінхо і решту. Треба взяти себе в руки. Негайно.

— Слухай, ти казала, що за нами ніхто не женеться, — нагадав Томас, намагаючись надати голосу побільше впевненості.— То повертаймося?

— Впевнений? — запитала Бренда.

— Тобто?

— Я могла б сама провести тебе через місто. Запасемося харчами, кинемо всіх к бісу й самі дістанемося прихистку.

Ні, такий варіант Томас навіть не обговорюватиме.

— Не хочеш повертатися зі мною — твоя справа, а я пішов.

Поклавши долоню на стіну, щоб краще орієнтуватися, Томас попрямував у зворотний бік.

— Зачекай! — крикнула Бренда, наздоганяючи Томаса. Вона взяла його за руку, їхні пальці переплелися, і хлопець з дівчиною пішли поруч, як давні коханці.— Вибач. Мені справді шкода. Просто… я вирішила: що менше людей, то легше пройти через місто. Я ж не надто дружила з Берклі й іншими. Не те що ти з… глейдерами.

Невже Томас вживав це слово в її присутності? Він не пригадував, чи не зронив його хтось при ній так, що він і не помітив.

— Як на мене, що більше наших дійде до прихистку, то ліпше. Ну, проминемо ми місто, а далі? Чисельність може зіграти нам на руку.

Томас замислився над сказаним. Він і справді дбає про кількість тільки як про тактичну перевагу? Й відколи це він став таким розважливим?

— Зрозуміло, — промовила Бренда. Щось у ній змінилося. Вона вже не була такою впевненою. Вже не командувала.

Звільнивши руку, Томас покашляв у кулак, але то був лише привід. Більше він за руку її не брав.

Наступні кілька хвилин вони не розмовляли. Томас просто йшов за Брендою, не бачачи її, але відчував її присутність. За кілька поворотів попереду з’явилося світло, яке з наближенням дедалі яскравішало.

Виявилося, це сонячне проміння ллється крізь діри в стелі на місці вибуху. Там, де колись були сходи, тепер височіла гора бетонних уламків, погнутої арматури й шматків труб. Годі було й думати піднятися нагору — надто вже небезпечно. Густий пил у повітрі стояв стовпом. Пахло тиньком і чимось горілим.

Обвал перепинив шлях до сховку, та Бренда швидко знайшла заготовлені наплічники.

— Наче нікого, — сказала вона. — Сюди ніхто не повертався. Напевне, Хорхе вже вивів твоїх друзів через інший вихід.

Томас і сам не знав, що він сподівався тут знайти, втім, один позитивний момент він помітив.

— Тіл немає, а це означає, що вибухом нікого не вбило.

— Тіла могли відтягнути психи, — стенула плечима Бренда. — Хоча сумніваюся. Немає сенсу.

Томас кивнув, чіпляючись за Брендині слова. Але що робити далі? Йти Підземеллям, шукаючи глейдерів? Вийти на вулицю? Повернутися до будівлі, де Хорхе кинув Берклі й решту? Кожен варіант по-своєму жахливий. Томас роззирнувся, наче відповідь могла в якийсь чарівний спосіб з’явитися сама.

— Ходімо через Підземелля, — порушила мовчанку Бренда. Здається, весь цей час вона, як і Томас, обмірковувала варіанти дій. — Якщо хлопці пішли нагору, вони вже далеко. До того ж відвернули увагу від нас на себе.

— А якщо вони досі під землею, ми їх зустрінемо? Тунелі зрештою сходяться, правильно?

— Правильно. Хорхе поведе твоїх друзів у гори. Зустрінемося з ними і продовжимо шлях.

Томас, задивившись на Бренду, замислився. Точніше, вдав, що замислився. Не залишалося іншого виходу, окрім як триматися нової знайомої. Поки що Бренда найкраща — якщо не єдина — можливість виконати завдання, уникнувши швидкої й болісної смерті від рук кінчених психів. Що ж іще лишається?

— Гаразд, — погодився Томас. — Ходімо.

Під шаром бруду на Брендиному обличчі зблиснула мила посмішка, і Томасу зненацька закортіло повернути момент близькості в темряві. Але думка зникла так само швидко, як і народилася. Бренда, передавши Томасові один наплічник, у другому відшукала ліхтарик і клацнула вимикачем. Курну завісу пронизав яскравий промінь, помиготів туди-сюди і нарешті зупинився на довгому тунелі, де вони встигли побувати двічі.

— Вперед? — запитала Бренда.

— Вперед, — пробурмотів Томас. Він досі непокоївся через друзів, та й не був певен, чи варто йому триматися Бренди.

Та щойно дівчина рушила з місця, він пішов за нею.