Томас не розумів, що Тереза хотіла сказати своїм останнім реченням. Що він такого їй зробив? Але мозок мов заснув, а вони йшли і йшли і йшли, вочевидь, прямуючи назад до табору групи «В». Дорога повсякчас вела вгору, і ноги вже горіли. Гола скеля ліворуч надійно затуляла від сонця, але навіть у тіні все було сухим і гарячим. Довкола лежав лише бурий порох. Дівчата дали Томасу трохи води, але здалося, що вона до краплі випарувалася, ще не досягнувши шлунка.
До великого заглиблення у горі на східному боці дійшли якраз тоді, коли сонце повисло в зеніті. Одразу стало зрозуміло, що дівчата тут облаштували табір і просиділи день чи два в печері, що веде в надра скелі десь на сорок футів. Серед наметів Томас помітив кострище і купку сміття біля виходу. На загін чекали всього три дівчини, а отже, ловити Томаса група «В» вирушила майже в повному складі.
З луками і стрілами, ножами і мачете? Нісенітниця якась. Вистачило б кількох людей.
Дорогою Томас дещо довідався: темношкіру звали Гаррієт, а ту, що постійно крутилася біля неї, рудувато-русяву, з білосніжною шкірою, — Соня. І судячи з усього, до прибуття Терези вони були за головних. Поводилися як старші, однак в кінці усе узгоджували з Терезою.
— О’кей, — заговорила Тереза, — прив’яжімо його он до того бридкого дерева, — вказала вона на білий як кістка дуб, давно вже всохлий, який проте досі чіплявся корінням за кам’янистий ґрунт. — І слід би його нагодувати, по почне скиглити і не дасть нам поспати.
«Не дуже тонко зіграла», — подумав Томас. Байдуже, які в Терези наміри, але говорить вона вже геть якісь нісенітниці. Томас не міг позбутися відчуття, що починає її ненавидіти, — хай що вона казала на початку.
Він не пручався, коли його прив’язували до дерева поперек грудей, залишивши руки вільними. Потім вручили кілька зернових батончиків і пляшку води. Ніхто не розмовляв з ним, не дивився йому в очі. Здавалося, дівчат гризуть докори сумління. Наминаючи батончик, Томас уважно оглядав табір: його мешканці вкладалися спати. Щось тут було не так.
Тереза, схоже, зовсім не прикидається. І не прикидалася. Невже все відбувається з точністю до навпаки порівняно з тим, що вона йому казала: змусила вірити їй, а насправді її план…
Томас аж здригнувся, згадавши напис на табличці біля спальні Терези: «Зрадниця». Досі Томас про це й не думав. Тепер усе прояснюється.
«БЕЗУМ» — ось хто тут головний. Ці люди — остання надія обох груп на виживання. Якщо вони і справді наказали їй убити Томаса, чи вчинить вона так? Чи готова врятуватися у такий спосіб? І що такого Томас їй зробив поганого? Може, «БЕЗУМ» промив їй мізки? Змусив розлюбити його?
Та ще татуювання на шиї і таблички в місті. Татуювання попереджало про смерть, таблички запевняли, що справжній ватажок — Томас. Табличка біля спальні застерігала про небезпеку.
Й ось Томас безпорадний, припнутий до дерева, а дівчата всі озброєні. Це просто чудово.
Зітхнувши, Томас покінчив з батончиком; тепер він почувався трохи краще. І хоча не бачив загальної картини, але знав, що близький до розгадки. І що втекти не вийде.
Гаррієт і Соня, не спускаючи з Томаса очей, влаштували собі постіль неподалік. І знову в їхніх поглядах Томас помітив той самий винуватий вираз. Отже, можна поборотися за життя за допомогою красномовства.
— Ви ж не хочете мене вбивати? — запитав він таким тоном, ніби спіймав дівчат на гарячому. — Ви кого-небудь убивали раніше?
Гаррієт саме готувалася покласти голову на валик зі згорнутих простирадл. Почувши Томасове питання, вона підвелася на лікті.
— Якщо вірити Терезі, то ми зі свого Лабіринту втекли на три дні раніше, втратили менше людей і прикінчили куди більше гріверів. Думаю, вбити одного нікчемного хлопця не набагато складніше.
— Подумайте про докори сумління.
Томас сподівався, що бодай ця думка має їх трохи охолодити.
— Переживемо, — Гарріет показала Томасові язика — реально показала язика! — а тоді опустила голову й заплющила очі.
Соня сіла, схрестивши ноги. Здається, їй зовсім не хотілося спати.
— В нас немає вибору. «БЕЗУМ» сказав, що це — наше єдине завдання. І якщо його не виконати, то нас не пропустять до прихистку. Ми помремо в пустелі.
— Ага, я зрозумів, — стенув плечима Томас. — Жертвуєте мною заради власного порятунку. Дуже шляхетно.
Соня втупила в Томаса довгий погляд, і хлопець ледь його витримав. Нарешті дівчина лягла і розвернулася до нього спиною.
Підійшла Тереза з перекошеним од злості обличчям.
— Ви про що базікаєте?
— Ні про що, — буркнула Гаррієт. — Скажи йому, щоб заткнувся.
— Стули пельку, — звеліла Томасу Тереза.
Томас саркастично пирхнув.
— А якщо не стулю — тоді що? Прикінчиш мене?
Тереза нічого не відповіла, тільки дивилася на нього порожнім поглядом.
— Звідки така ненависть? — запитав Томас. — Що я тобі зробив?
Соня і Гаррієт разом обернулися, дивлячись по черзі на Терезу і на Томаса.
— Сам знаєш, — відповіла нарешті Тереза. — І дівчата знають, я їм розповіла. Коли б справа стосувалася тільки тебе, я не опустилася б до твого рівня й не вбивала тебе. Ми робимо це, бо не маємо вибору. Пробач. Життя важке.
«В її очах щось майнуло?» — подумав Томас. На що вона натякає?
— Про що це ти — «не опустилася б до мого рівня»? Я не вбивав друга, рятуючи свою дупу. Ніколи.
— Я теж. Тому й рада, що ми не друзі,— вона відвернулася.
— То що я тобі зробив? — швидко спитав Томас. — Пробач, у мене провали в пам’яті… сама розумієш, у нас тут у всіх таке. Нагадай мені.
Тереза, обернувшись, кинула на нього палючий погляд.
— Досить мене ображати. Не смій сидіти тут і прикидатися, ніби нічого не сталося. А тепер стули пельку, бо ще один синець прикрасить твоє симпатичне личко.
Вона потупала геть, а Томас замовк. Він довго крутився, влаштовуючись зручніше. Нарешті відкинув голову, притулившись потилицею до всохлого дерева. Ситуація, куди не глянь, була кепська, але Томас був рішучо налаштований усе з’ясувати й вижити.
Нарешті він заснув.