Випробування вогнем

Розділ 18

Томас утупився у двох незнайомців. Він відчував, що й інші теж витріщилися на них, наче за якоюсь нечутною командою. Попри неймовірну спеку, Томаса кинуло в дрож. Він і сам не зрозумів, чого злякався незнайомців: глейдерів удесятеро більше, — але цей страх неможливо було відігнати.

— Станьте щільніше, — наказав Мінхо. — І в разі чого будьте готові натовкти пики цим шлапакам.

У мареві неможливо було розгледіти незнайомців, поки ті не опинилися десь за сотню футів. Роздивившись їх як слід, Томас напружився. Він добре пам’ятав психів, які намагалися вдертися у заґратовані вікна, проте ці люди налякали Томаса по-іншому.

Незнайомці зупинилися приблизно за дюжину футів од гурту. Один з них був чоловік, друга — судячи з постави — жінка, хоча статури вони були приблизно однакової: обоє високі й жилаві. Голови вони замотали бежевим ганчір’ям, залишивши нерівні щілинки для очей і носа. Одяг був чимось подібний до зашкарублих шматин, зшитих разом і подекуди перемотаних брудними смужками джинсової тканини. Оголеними на палючому сонці лишилися хіба кисті рук, червоні, порепані та вкриті струпами.

Незнайомці дивилися на глейдерів, важко сапаючи, наче хворі пси.

— Хто ви такі? — запитав Мінхо.

Двоє мовчки стояли перед глейдерами. Груди здіймалися й опускалися. Томас роздивлявся їх з-під свого імпровізованого каптура. Як узагалі хтось може бігати в таку спеку й не загинути від теплового удару?

— Хто ви такі? — повторив Мінхо.

Так і не відповідаючи, незнайомці розділилися й пішли в обхід гурту. Очима вони крізь прорізи в пов’язках, які нагадували обмотки мумій, невідривно стежили за хлопцями. Чужаки наче примірялися, готуючись до атаки. Від неможливості тепер тримати в полі зору обох, Томас напружився ще сильніше. Нарешті вони замкнули широке коло позаду гурту і завмерли, і Томас розвернувся знову до них лицем.

— Нас значно більше, — попередив Мінхо, проте у голосі лунав відчай. Знову хлопцям щось загрожує! — Кажіть! Розповідайте, хто ви такі.

— Ми психи.

Ці два слова гортанно і злобно прозвучали з вуст жінки. Невідомо чому вона вказала рукою в бік міста.

— Психи? — перепитав Мінхо, проштовхуючись до чужинців. — Як ті, що ломилися до нас у дортуар кілька днів тому?

Безглузде запитання. Ці двоє навряд чи розуміють, про що Мінхо каже. Зрештою, глейдери подолали вже чималу відстань, та ще й пройшли прямтранс.

— Ми психи, — цього разу заговорив чоловік. На диво, його голос прозвучав м’якше — не так грубо, як у його супутниці. Втім, і в ньому не чулося теплоти. Як і жінка, він вказав на місто і промовив: — Прийшли перевірити, а раптом ви теж психи. Раптом і у вас Спалах.

Звівши брови, Мінхо подивився на Томаса, потім на інших глейдерів. Ніхто не відповів, і Мінхо знову розвернувся до психів.

— Один тип сказав, що в нас теж Спалах, ага. Знаєте щось про хворобу?

— Пізно розповідати, — відповів чоловік. При кожному слові лахміття в нього біля рота надималося. — Якщо ти хворий, то невдовзі сам дізнаєшся.

— Тоді що вам у біса треба? — запитав Ньют, стаючи поряд з Мінхо. — Хіба не байдуже, психи ми чи ні?

— Як ви потрапили в Пекло? — не звернувши уваги, поставила зустрічне запитання жінка. — Звідки ви? Як дісталися сюди?

Її слова пролунали дуже осмислено: надто вже ці психи відрізнялися від тих, які намагалися дістатися до глейдерів кілька днів тому. Ті психи нагадували тварин, а ці — людей. І ці люди розуміють, що група глейдерів з’явилася нізвідки, адже за містом нічого немає.

Пошепотівшись про щось із Ньютом, Мінхо підійшов до Томаса.

— Що відповімо?

Томас гадки не мав.

— Не знаю. Правду? Гірше вже не буде.

— Правду? — саркастично повторив Мінхо. — Чудова ідея, Томасе. Ти геній, а втім, як завжди, — він розвернувся до психів. — Нас прислав «БЕЗУМ». Ми вийшли в пустелю через тунель, вилізли з люка всього за декілька миль на південь звідси. У нас завдання пройти сотню миль, перетнути Пекло. Вам це про щось говорить?

І цього разу психи наче не почули жодного слова.

— Не всі психи кінчені,— промовив чоловік. — Не всі гірш ніж кінчені…— (Останнє слово він промовив так, ніби це назва, термін). — Усі на різних стадіях. А вам ліпше швидко з’ясувати, з ким дружити й від кого ховатися. А кого і вбивати. І з’ясувати швидко, коли йдете нашим шляхом.

— Яким це вашим? — запитав Мінхо. — Ви з того міста? Там усі психи? Ви хоч маєте харчі?

Томасу, як і Мінхо, кортіло розпитати чужинців. На язиці крутився, напевне, мільйон запитань. Може, зв’язати цих психів і вибити з них все, що треба? Судячи з усього, вони зовсім не налаштовані допомагати: психи знову пішли в обхід хлопців, тільки у зворотному напрямку.

Завершивши коло, вони стали так, що далеке місто опинилося між ними й гуртом глейдерів. Наостанок жінка промовила:

— Якщо ви не хворі, то невдовзі заразитеся. Як і ті, інші. Які мають вас убити.

Розвернувшись, незнайомці побігли назад до будівель. Томас та інші глейдери вражено дивилися їм услід. Невдовзі психи зникли в гарячому мареві й поросі.

— Інші? — промовив хтось. Мінхо? Казан? Томас не розчув, проводжаючи очима психів, що віддалялися, і розхвилювавшись через Спалах.

— Напевно, це мої,— сказав Арис. Томас нарешті змусив себе перевести погляд.

— Група «В»? — запитав він у новачка. — Вони вже в місті?

— Агов! — різко промовив Мінхо. — Кого це хвилює? Не про них треба думати, а про ліки.

Томас згадав про татуювання, вибите в нього на шиї, і здригнувся.

— А раптом вбити повинні не всіх нас? — він вказав на свою шию, де темніла зловісна мітка. — Може, вона мала на увазі тільки мене? Ти ж не бачив, на кого та психопатка дивилася.

— І звідки вона знає, хто ти? — відповів Мінхо. — Та й узагалі, все це дурня. Як хтось спробує вбити тебе, мене чи ще когось із наших — йому доведеться мати справу з усім нашим гуртом. Правильно?

— Ти такий милий, — пирхнув Казан. — Уперед: прийми смерть разом з Томасом, а я ліпше втечу й житиму собі далі, караючись нечистим сумлінням.

По Казанових очах видно було, що це жарт, хоча, подумав Томас, у цьому жарті, може, є і часточка правди.

— Як діємо? — запитав Джек. Вінстон досі тримався за нього, сили до колишнього наглядача Різниці поверталися поволі. Хвалити Бога, накидка приховувала жахливі рани на голові.

— Що думаєш? — запитав Ньют, кивнувши Мінхо. Той закотив очі.

— Що я думаю… Ми не маємо вибору. Вперед, до міста. Бо як залишимося тут, то помремо або від сонячного удару, або з голоду. У місті знайдеться бодай якийсь прихисток, а може, навіть їжа. Психи психами, але північ — у той бік.

— Як щодо групи «В»? — запитав Томас і подивився на Ариса. — Чи кого там мали на увазі ті двоє… Що як на нас і справді чекає засідка? Битися доведеться голіруч.

Мінхо пограв правим біцепсом.

— Якщо група «В» — це оті дівчатка, з якими тусувався Арис, я покажу їм свою зброю, і вони втечуть.

— А що як дівчатка, — не вгавав Томас, — мають справжню зброю і вміють битися? Що як у засідці зовсім не вони, а бігуни сім футів на зріст, які дуже люблять ласувати людським м’ясцем? Чи тисяча психів?

— Томасе… годі вже. Так, усі,— втомлено зітхнув Мінхо, — стуліть пельки і пригальмуйте. Більше жодних питань. Якщо у вас не зринула геніальна ідея, яка не приведе нас усіх до загибелі, припиніть скиглити, бо нам час скористатися єдиним шансом, який ми маємо. Зрозуміли?

Томас мимоволі посміхнувся. Короткою промовою Мінхо підніс йому гумор і подарував крихітну надію. Треба йти, рухатися вперед, діяти. От і все.

— Так уже ліпше, — задоволено кивнув Мінхо. — Ще хтось збирається обмочити штанці та кликати матусю?

Пролунали поодинокі смішки, але більше ніхто не нарікав.

— От і добре. Ньюте, цього разу першим ітимеш ти — кульгай собі. Томасе, ти останній. Джеку, передай комусь уже Вінстона, час тобі відпочити. Все, рушаймо.

Так і вчинили. Томас передав мішок з харчами Арисові, й від полегшення ніби виросли крила. Напружувала хіба втома в руці, якою доводилося тримати над головою простирадло. Однак ніхто не збавляв ходу; глейдери то йшли, то бігли підтюпцем.

На щастя, сонце наче обважніло й тепер значно швидше хилилося до обрію. Якщо вірити наручному годиннику, психи пішли з годину тому, і небо вже забарвилося в пурпурово-жовтогарячий колір, а нестерпне сяйво пом’якшало. Невдовзі сонце сіло, і нічне небо вкрилося зоряним серпанком.

Глейдери йшли собі, орієнтуючись на блимання нечисленних вогників з боку міста. Томас радів, що зараз не його черга нести мішок з припасами і можна скинути простирадло.

Нарешті сутінки загусли, і на землю чорним туманом лягла пітьма.