Діаболік

5

ТІЄЇ НОЧІ ми з Донією не могли заснути. Донію мучило почуття вини після прочуханки, яку їй влаштувала Мати-Засновниця через інцидент із Сутерою ну Імпірінс. А я не могла викинути з голови те, як Сайдонія назвала мене напередодні.

Нарешті я порушила тишу.

— Це правда.

— Що?

— Я — Немезіда дан Імпірінс?

— Ні, тебе звати не так, — Донія відвернулася до вікна.

Я подивилася на її тендітні лопатки.

— Я — істота, що належить твоїй сім’ї. Не розумію, чому ти це заперечуєш.

— Твоє ім’я — Немезіда Імпірінс, — Сайдонія сіла й у світлі зірок її очі блиснули. — Ось так. Усе дуже просто.

— Лише дурень буде сперечатися із Церемоніймейстером Етикету через таку дрібницю, як моє ім’я. Тобі відомо, що я таке. Я — не людина. Я — Діаболік. Згадай той раз, коли ти хотіла, щоб мене благословили! Невже ти досі не зрозуміла, що я не така, як ти?

— Але ж, Немезідо...

— Я хочу, щоб ти припинила це! — гаркнула я на неї. Раптом мене охопила лють. — Досить уже дражнити мене, ми обидві знаємо, що це все не для мене! Я не можу отримати благословення, і моє ім’я не Немезіда Імпірінс. Вчити мене читати або стверджувати, що я так само, як і ти, походжу із зірок, — безглуздо. Намагатися виліпити з мене істоту, якою я ніколи не стану, — це низько.

— Низько? — повторила Донія. Її очі наповнилися сльозами. — Я не хотіла принизити тебе.

Приниження. Ось слово для того жахливого почуття, яке охоплювало мене щоразу, коли я бачила геліосферу і згадувала першу зустріч із вікарієм. Я почувалася приниженою через умови свого існування, через те, чим я є. Це не мало жодного відношення до Сайдони, і я більше не хотіла цього відчувати.

— Я тобі не рівня. Я — твій Діаболік і все тут. Ніколи більше не забувай про це.

Її губи затремтіли.

— Гаразд, Немезідо дан Імпірінс. Якщо я твоя власниця, тоді слухай мій наказ: припини розмови і дай мені поспати.

Із цими словами вона різко відвернулася й заховала обличчя в подушку, щоб заглушити свої сльози. Я слухала її тихий плач тоді, як темний бік газового гіганта формував чорну безодню за вікном. Донія прикипіла до мене всім серцем. Коли вона дізнається про обман Матері-Засновниці, їй буде дуже боляче. Вона накаже мені не їхати у Хризантеміум замість неї. Вона хвилюватиметься за мене. Я знала, якого болю завдадуть їй мої дії.

Тим не менше, її почуття до мене мали менше значення, ніж мої почуття до неї.

У якусь мить під час споглядання темряви за вікном у мене виникло внутрішнє протиріччя. До цього часу мені ніколи не спадало на думку, що у відданості є щось глибоко егоїстичне. Враховуючи те, чим я була, я не повинна мати власного его або особистих потреб. Навіть зараз я, котра потребувала лише три години на добу для сну, лежала на солом’яному матраці біля ліжка Сайдонії, тому що їй необхідно було спати вісім годин на добу, і вона почувалася спокійніше, знаючи, що я поряд.

Діаболік повинен бути абсолютно самовідданим, коли справа стосується господаря: не може бути й мови про особистий інтерес.

Однак, виявляється, у мене є особиста зацікавленість. Як таке можливо, якщо я — не справжня людина? Відчуття приниження, егоїзм — усе це було неприродним для такої істоти, як я. Так не повинно бути.

Я заворушилася в ліжку. Краще просто лежати, прислухаючись до повільного дихання Донії, і викинути все з голови.

А потім я почула шурхіт кроків за дверима. Я миттю насторожилася.

— Вийди на хвилинку, Немезідо.

Шепіт був настільки тихим, що Сайдонія не почула б його, навіть якби не спала. Я схопилася на ноги, перетнула кімнату і вийшла за поріг.

Мати-Засновниця чекала на мене, схрестивши руки.

— Ходімо.

Вона розвернулася, а я беззвучно і беззаперечно пішла за нею. Ми прийшли у її флігель. Я ніколи не бачила покоїв Матері-Засновниці, тому була здивована, коли опинилася в приміщенні, заставленому громіздкими реліквіями. Я витріщилася на недоладну кам’яну скульптуру, що зображувала пухке людське створіння. Чому вона цінує подібну річ?

— Ця статуетка була створена ще до появи перших землеробських цивілізацій на Землі, — пояснила Мати-Засновниця, помітивши мій допитливий погляд. — Вона безцінна.

— Чому? Не бачу нічого вражаючого. Донія здатна висікти значно кращу скульптуру.

— У тебе справді відсутнє поняття цінності.

Вона дістала залізну коробку і відкрила кришку. Звідти із дзижчанням вилетів рій крихітних металевих механізмів, що за розміром були менші, ніж кінчики моїх пальців. Спостерігаючи за ними, я помітила, як із кожного механізму виткнулося по голці.

— Сутера мала рацію, — мовила Мати-Засновниця, оглядаючи мене. — Ти надто велика для справжньої людини. Нам доведеться урізати твої м’язи і обтесати кістки. Ось для чого потрібні ці механізми.

Я втупила очі в боти, що роїлися навколо, немов комахи в саду. Голки механізмів блискотіли у світлі.

— Потрібно так багато?

— Кожен із механізмів впорскуватиме речовину у визначену ділянку твого скелета, щоб розпочати процес руйнації тканин. Нам потрібно швидко зменшити тебе. Я сказала Лікарю Ізарусу нан Імпірінс, що це для мого чоловіка, бо він став не по моді огрядним, і я хочу зменшити його до привабливішого розміру. Лікар повідомив, що цю процедуру потрібно повторювати протягом багатьох ночей. На щастя, у нас є три місяці до твого від’їзду у Хризантеміум. Вони нам знадобляться. Кожні дві ночі, після того, як Сайдонія засне, ти приходитимеш сюди для ін’єкцій.

Я перевела подих, мені не було страшно, але моє серцебиття прискорилося. Адреналін.

— Схоже, це буде боляче.

— Мені сказали, що біль нестерпний, — відповіла Мати-Засновниця. — Я б запропонувала тобі знеболювальний засіб, але ми обидві знаємо, що це марна справа.

«Заради Сайдонії», — подумала я.

Я зняла верхній одяг і простягла руки й ноги. Вона не побачить, як я здригаюся від болю.

— Тоді, почнемо.

Наступні кілька ночей мені снився рій комах, що кололи, різали і роздирали мене. Після пробудження мені здавалося, ніби мої руки викручували і перемелювали, а литки і стегна на ранок ставали набряклими. Мені було важко приховувати свій хворобливий фізичний стан від Донії. Я почувалася виснаженою, а щоразу, коли ходила до туалету, мене не полишала думка, що з організму виходять молекули моїх м’язів.

Заради Сайдонії, нагадувала я собі, опускаючи рукава, щоб приховати візерунки синців на руках. Кожен крок спричинював нестерпний біль, кістки здавалися великими уламками, але я намагалася не показувати цього.

Можливо, спад моєї сили і зробив мене нормальнішою, проте це ускладнило подальші заняття із Церемоніймейстером Етикету. Сутера ну Імпірінс швидко оговталася від образи, якої їй завдала Сайдонія, і почала вчити нас основам поведінки Вельмишановного панства: манері поводження під час зустрічі з Імператором. Зазвичай я легко виконувала будь-які фізичні завдання, але втрата сили давалася в знаки. Я ледь спромоглася опанувати основи швидше, ніж Донія.

Потім ми перейшли до нудного завдання із засвоєнню хімічних речовин. Для мене це виявилося найскладнішим, оскільки я не відчувала дії жодного з опіатів, тож мені доводилося імітувати той ефект, який вони справляли на Сайдонію.

— Пам’ятайте, — наказувала Сутера, зіниці якої були розширені від дії парів, котрі вона щойно вдихнула. — Відпочинок без... чого?

— Недбалості, — мляво відповіла Донія.

— Сміх без..?

— Манії.

— І завжди знайте міру. Рекреаційні хімікати, але в жодному разі не нейротоксичні, — повчала Сутера, кружляючи по кімнаті під дією хімічних імпульсів. — Залежність — це найжалюгідніша риса. Вам знадобляться медичні боти, щоб вилікувати мозок, а тим часом підуть чутки про скандальне дівчисько з родини Імпірінс. А нейротоксини... навіть найкращі медичні боти в Галактиці не зможуть вилікувати вас після звикання до них.

Донія не всі наркотики переносила добре. Усе, що заряджало енергією, робило її стурбованою і знервованою. Усе, що сповнювало відчуттям ейфорії, — перетворювало на божевільну. Одного разу мені довелося змусити Сутеру ну Імпірінс перервати урок, щоб провести Донію до ліжка.

Її вага виявилася завеликою для мене через зменшення об’єму м’язової тканини, тому я повела її коридором, підтримуючи за плечі. Усю дорогу до кімнати Донія ліниво посміхалася мені. Упавши на ліжко й незграбно розкинувши руки та ноги, вона продовжила реготати і плести дурниці на зразок:

— Ти світишся зсередини.

— Неправда, — запевнила я її.

— Правда. Ти сяєш, як зірка, Немезідо. Прекрасна зірка, — Вона простягла руку і зачаровано провела пальцями по шкірі моєї руки. — Ти — Наднова зірка.

— У такому разі, ти будеш у небезпеці, — промовила я, знімаючи її черевики.

— У тобі є божественна іскра, — її очі наповнилися сльозами, що потекли по щоках: радість поступилася місцем меланхолії. — Я хочу, щоб ти в це повірила.

Я зітхнула. Якою мрійницею вона була.

— Доніє, засинай.

— Часом я люблю тебе більше, ніж здатна витримати. Ти — чудо, і навіть не здогадуєшся про це.

Вона говорила настільки щиро, майже жалісно, що я простягла руку і накрила її долоню своєю, підкоряючись ніжному імпульсу, який зрідка виникав у мені тільки відносно неї.

— Будь ласка, засинай, — м’яко повторила я.

— Ти справді чудова, Немезідо. Я хочу, щоб ти це побачила. Мені так хочеться, щоб я була не єдиною, хто знає про це. Я хочу, щоб ти теж це усвідомила.

Вона завжди відстоювала дивні переконання. Божественна іскра? У мені? Я погладила її руку, стурбована тим, наскільки я перейнялася цією ідеєю. Для чого Діаболіку посмертне існування? Донії не знадобиться мій захист після того, як вона піде з життя. Куди б її душа не вирушила після смерті, такому створінню, як я, туди дорога закрита.

— Ти говориш нісенітниці, — сказала я. — Спи.

Донія заснула, а я сиділа поряд, прислухаючись до її дихання, і намагалася позбутися тягаря в грудях. Мені було байдуже до ілюзій, але, тим не менше, усвідомлення, що хоч одна людина у Всесвіті вірить у цю солодку брехню, втішало мене. Якби я була менш дисциплінованою, то могла б навіть отримати задоволення, вдаючи, що погоджуюсь із цим.