Діаболік

27

НАСТУПНІ кілька днів промайнули у фантастичному вихорі активності. Просто з’явившись на свято разом зі Спадкоємцем Прімусом, я набула нового статусу в Хризантеміумі. Усе почалося, тільки-но стрілка годинника сповістила про настання ранку наступного дня. Зненацька мій домофон почав оголошувати про прибуття маси відвідувачів, серед яких були представники як вищих, так і нижчих рангів Вельмишановного Панства.

— Креденса Фордайз до Сайдонії фон Імпірінс.

— Айвіні фон Волсторм до Сайдонії фон Імпірінс.

— Ефіні Локлейт до Сайдонії фон Імпірінс.

Після кожного сповіщення з’являлась якась поважна особа разом зі свитою, потім усі гості сідали в крісла й відкрито витріщалися на мене, на моїх Служниць і мої пожитки, розмовляючи при цьому про погоду. Мені було важко підтримувати безглузду і беззмістовну бесіду, тому я в основному зосередилася на тому, щоб не витріщатися на них у відповідь, аби ніхто не відчував дискомфорту. Але вони були занадто зосереджені на саморекламі, щоб помітити будь-які дивацтва моєї поведінки.

— Ви ж пам’ятаєте той соціальний форум три роки тому, чи не так? Я тоді зробила комплімент вашому гарному аватару, моя Вельмишановна Панно, — мовила Пані фон Флейверт.

— Які кремезні та симпатичні слуги, — зауважила Креденса Фордайз. Раніше вона ставилася до мене зневажливо і тепер почувалася скуто в ролі моєї прихильниці. — Ви маєте розказати мені, чим ви їх годуєте?

— Їжею, — відповіла я. — Вони їдять їжу.

— Їжа. Як цікаво! — защебетала вона.

Я поглянула на неї, вона — на мене. Пауза затягувалася.

— Потрібно давати своїм слугам більше їжі, — промовила Креденса з нервовою посмішкою.

Але всі ті візити не йшли у жодне порівняння з незручною та натягнутою атмосферою під час відвідин Сенатора фон Пасуса, який прибув разом з Елантрою, на вустах якої грала огидна і ядуча посмішка.

— ...радість від знайомства з твоїм батьком, ох, двадцять років тому. Чи двадцять два? — мовив Сенатор голосом, що пролунав у кімнаті наче грім.

— Двадцять два, батьку, — зауважила Елантра. — ти сам розповідав.

— Так, двадцять два роки тому. Ми з ним одночасно стали головами наших родин, — обличчя Сенатора фон Пасуса осяяла посмішка. — Мені охопив жаль, коли я почув про нещастя, яке із ним трапилося. Можеш не вірити, але мені навіть подобалися наші суперечки в Сенаті. Шкода, що ми були опонентами в дебатах щодо принципово важливих питань наших днів. За інших обставин ми б могли разом спромогтися на великі справи, — він відкашлявся, погладжуючи свою коротеньку, акуратно підстрижену борідку. — Це я говорю для того, моя люба, щоб ти зрозуміла: я знаю, коли потрібно забути про старі суперечки. Мабуть, важко жити без батьківських настанов?

Елантра натягнуто посміхнулася.

— Ми з батьком радо допоможемо тобі.

— Це й справді так, — додав Сенатор фон Пасус. — Ти ще надто молода, моя люба. У тебе не було часу ознайомитися з усіма тонкощами нової посади, — він зробив паузу, — до прикладу, ти не знаєш, як слід вести справи з Ексцесами на власних територіях. Ти вважаєш природним, що вони братимуть із тебе приклад і дивитимуться на речі твоїми очима, але вони можуть бути доволі підступними. Час від часу серед них може з’явитися шахрай, який підбурюватиме своїх товаришів кинути виклик вищому керівництву й переконуватиме їх, що вони мають право на більше в питаннях...

— Як Намісник Сагну? — люб’язним голосом запитала я.

Він замовк. Елантра метнула на батька зловтішний погляд, усім своїм видом показуючи, що вона попереджала його про такий розвиток подій, а він її не послухав.

Мені було байдуже, що я щойно порушила табу, нагадуючи Сенатору та його спадкоємиці про Намісника, яка кинула їм виклик на їхній власній території... на жінку, яку вбили разом з іншими ворогами Імператора.

Це могла бути лише справа рук Сенатора фон Пасуса. В Імператора не було причин нападати на простого Намісника, які б погляди вона не поділяла. Мати Невені не могла становити ніякої загрози, хіба що Сенатор фон Пасус спеціально попросив включити її в перелік осіб на велику чистку.

Сенатор фон Пасус випростався, відновлюючи свою гідність.

— Провінція Ламанос...

— Люміна, — люб’язно поправила Елантра.

— Люміна. Від неї завжди лише клопоти. Скеляста планета з надзвичайною здатністю до самозабезпечення, тому в її лідерів занадто велике его. Та жінка, Сагну, була демагогом, який збивав людей з правильного шляху. Більшості Ексцесів промили мізки пропагандою, або їм просто не вистачає клепки, щоб зрозуміти, наскільки планеті потрібна Імперія і скільки користі вони отримують, перебуваючи під патронажем Вельмишановного Панства, — він нахилився до мене, і в яскравому світлі атріуму його погляд здавався гострим і холодним. — Але їм було дано важливий урок. Не існує настільки надійної або священної планети, що була б недосяжною для Вельмишановного Панства. Сила — це єдине, що Ексцеси поважають, і після демонстрації сили вони боятимуться, запам’ятай мої слова.

Кілька днів потому мене запросили на мій перший приватний обід із родиною Домітріанів.

Тайрус відсунув для мене стільця перед столом у приймальній залі Імператора. Сам Імператор ще не приєднався до нас. Його стілець у голові стола залишався порожнім.

Тільки-но я сіла біля Тайруса, як одразу відчула на собі гострий, оцінюючий погляд його бабці Сигни. Вона народилася в іншій гілці родини Домітріанів в ті часи, коли сім’я була значно більшою і її члени були менш схильні помирати молодими. Сигна належала до неправильної гілки родини Домітріан: вони хизувалися знаком чорної діри, тоді як імператорські Домітріани зображували на тонзурах своїх працівників шість зірок.

Замість того, щоб самостійно претендувати на трон, Сигна змушена була вийти заміж за спадкоємця Імперії. Коли її шлюб з Імператором Лотаріасом тріснув по швах, вона вирішила правити через свого улюбленого сина, нинішнього Імператора. Саме вона була ініціатором усунення суперників Рандевальда фон Домітріана, які претендували на трон.

На жаль, компанію Сигні сьогодні складали Салівар і Дівайні, які вже вийшли з коми, хоча й були не в найкращій формі. Вони обоє чемно посміхалися, однак обличчя в них були бліді й в’ялі, а очі скляні, ніби вони нічого не бачили перед собою. З рота Салівара цівкою текла слина. Служниця підійшла й витерла її шовковою серветкою.

Тайрус нахилився до мене, вдаючи, ніби грається прикрасою в моєму вусі. Я відчула тепло його дихання, коли він прошепотів:

— Вони нічого не пам’ятають. Дівайні не здатна зв’язно говорити, а Салівар і досі не може згадати власного імені.

— Усе настільки серйозно?

— «Дихання Скорпіона» слід вживати в помірних дозах. Трохи перевищиш її — і він перетворюється на сильний нейротоксин.

Я відчула хвилю жорстокого вдоволення, коли поглянула на племінницю Імператора і її чоловіка й згадала, що вони збиралися заподіяти Сайдонії і що зробили з Невені. Вони незграбно крутили в руках столові прибори, воюючи з власною їжею, намагаючись зішкребти її з тарілок.

Тайрус легенько смикнув мене за сережку.

— Спробуй не радіти так явно. Бабця все помічає, — і сів на місце.

І справді, коли я поглянула на Вельмишановну Пані Сигну, то побачила, що її погляд прикутий до мене. Вона помітила мій задоволений вираз обличчя.

— Вас тішить стан, у якому перебувають мої внучка і її чоловік, Сенаторе фон Імпірінс?

Я похапцем відповіла:

— У жодному разі, Ваше Високопреосвященство! Якщо я й посміхнулася, то лише тому, що пригадала їхнє добре ставлення до...

— До їхньої хвороби і твого суцільного провалу в пам’яті.

Ця жінка вбила всіх, окрім улюбленця. У мене не було жодних сумнівів, що вона і мене вбила б, якби мала хоча б маленьке підтвердження того, що я — причина бід Салівара і Дівайні.

— Так, Ваше Високопреосвященство, — пробурмотіла я, — яка трагічна ніч...

Сигна роздратовано стисла губи.

— Коли ви з моїм онуком почали спілкуватися?

Тайрус накрив мою руку своєю. У кожній клітині його тіла відчувалося гостре напруження.

— Я ж розповідав тобі цю історію, бабуню.

— Я бажаю почути цю прекрасну розповідь від самої юної панни.

Якусь мить я не знала, що сказати. Потім згадала ті пусті вигадки, які Тайрус підготував заздалегідь, щоб виправдати наші нинішні стосунки.

— Розумієте, я була дуже засмучена останніми подіями, — я зробила ковток вина, щоб пригадати історію Тайруса. Його рука все ще лежала на моїй, великим пальцем він погладжував мою долоню, — трохи сценічного мистецтва на доказ вдаваної пристрасті. Це збивало мене з пантелику, але я придушила бажання забрати свою руку і покласти її на коліна, адже це б теж не пройшло повз увагу Сигни. — Його Високопреосвященство перестрів мене, вбиту горем і стражданнями, й привів на «Олександрію». Він потішив мене прекрасними старовинними речами, що звуться книгами, і так одне привело до іншого.

Я вирішила підтвердити свою розповідь посмішкою, адресованою Тайрусу, сподіваючись, що ніхто не помітить моїх холодних, порожніх очей. Він посміхнувся мені у відповідь.

— А, ну звісно, — зауважила Сигна, — твоє серце підкорила бібліотека. Лише зорям відомо, навіщо Тайрус зберігає ті книги, а от ти вочевидь розділяєш батькову любов до знань.

Ці слова таїли в собі погрозу. Вона все ще намагалася підловити мене, очікуючи, коли я припущуся помилки.

— Ні, що ви, знання — це не моя пристрасть, Ваше Високопреосвященство, — швидко промовила я. — Ті книги були такими... гарненькими.

— Але їхній зміст таїть у собі небезпеку, — вона зробила ковток вина. — Уся ця жага до знань... Я цього не розумію. Як на мене, то навчання — це марно витрачений час, особливо якщо будь-хто може довідатися про все з комп’ютера. Будь обережною, Сенаторе фон Імпірінс. Ти ж не хочеш стати жертвою свавільних поглядів, як твій батько?

Я стисла кулак під столом.

— Ні, Ваше Високопреосвященство, не хочу.

— Що мене дивує, — продовжила Сигна, — так це те, що мій онук закохався в дівчину Імпірінс. Я й гадки не мала, що в нього є подібні схильності. Я вважала, що всі ті книги — це вияв його дивацтва, а не визнання та пошанування інтелектуальної цікавості.

Це була небезпечна заява, і Тайрус добре це розумів. Він посміхнувся, а потім відкинувся назад і поглянув на стелю.

— Бабусю, правду кажучи, у мене немає бажання читати ті книги. Просто я думав, що знайду в них відповіді на запитання, чому я такий величний порівняно зі звичайною людиною. У мене так багато запитань. Чому всі дивляться на мене і не сліпнуть від блискучого світла моєї божественної сутності? Чому в мене є доступ до божественної мудрості Космосу, а інші не здатні чути ті голоси? Що криється в моїй скромній постаті, що робить мене таким надзвичайним? — потім він підніс мою руку до своїх вуст, дивлячись при цьому на бабцю. Я відчувала дивовижне тепло його губ на своїй шкірі. — Сайдонія фон Імпірінс дала відповіді на мої запитання.

Сигна здивовано підняла брови на своєму фальшиво молодому обличчі.

— Он як?

— Так. Вона стверджує, що насправді Живий Космос не виявляє своєї волі за допомогою мого смиренного людського тіла, а швидше я є породженням Космосу, як і будь-яка інша людина.

— Я безліч разів говорила тобі про це, — визвірилася Вельмишановна Пані Сигна.

— Але ж бабусю, її мелодійний голос звучить набагато переконливіше, — він торкнувся пальцем моєї нижньої губи. — Хіба я не говорив тобі про це, кохана?

Як довго він збирається торкатися мене? Але поглянувши в очі Тайруса, я зрозуміла, що він просто втілює в життя свій план: демонструє, що я — стримувальний фактор його безумства.

На мить рука Вельмишановної Пані Сигни, у якій вона тримала келих з вином, зависла в повітрі, і вона здивовано поглянула на Тайруса.

— Ну що ж, — взявши себе в руки, вона зробила витончений ковток. — Що ж, Тайрусе, я здивована.

Саме тоді я зрозуміла, що вона йому повірила.

Звичайно, вона повірила. Усі ці роки вона вірила в його божевілля. То чому б не прийняти новий вибрик безумця?

Світло над нами перемістилося, набувши золотистого відтінку, що перетворив дрібні трафаретні різьблення на стіні в блискуче мереживо гобелену. До зали зайшов Хезерд. Потім з’явився Імператор в оточенні ботів безпеки, а за ним увійшов ще один Діаболік — Енгвіш.

Я помітила, що на Імператорі був бронежилет.

— Сину мій. Поцілуй мене. — Сигна підняла своє гостре підборіддя.

Посмішка Імператора була жорсткою, як граніт. Його, без сумніву, дратувало те, що, маючи верховну владу, він досі отримує накази від своєї матері. Але, пам’ятаючи про правила хорошого тону, він нахилився і поцілував її в гладеньку щічку.

— Який я радий, що ми всі тут зібралися, — заявив Імператор, випробовуючись. Коли його блукаючий погляд зупинився на мені, він самовдоволено посміхнувся. — Племіннику, мушу похвалити твій вибір. Сенатор фон Імпірінс — сама чарівність.

Я обдумувала, чи не повернути свою початкову зовнішність і чи не стати знову самою собою, особливо після того, як побачила тіло Енміті в загоні Мантикори. Мстива, злостива частина мого єства хотіла втовкмачити Імператору, наскільки ми схожі з тим Діаболіком, якого він так легко позбувся.

Але я цього не зробила, бо побоялася, що його Діаболіки вирішать, що ми занадто схожі, тож можемо мати спільний зразок ДНК. Натомість я вибрала темно-рудий колір волосся й абсолютно білу шкіру, щоб краще гармоніювати з натуральним рудуватим волоссям Тайруса. Тепер ми виглядали як справжня пара.

Коли боти-офіціанти внесли страви, боти безпеки почали дзижчати й літати навколо столу. Тим часом, як водиться, першими їжу скуштували члени Імператорської сім’ї, а потім трапезу розпочав Імператор.

Він майже не дивився, коли страву куштував Тайрус, але я помітила, що він дуже уважно спостерігав, як Вельмишановна Пані Сигна відрізала тонюсінький шматочок соковитої шинки. Він похитав головою, коли Салівар і Дівайні отримали свою порцію страв для дегустації.

— Це буде майже милосердям, якщо вони зможуть перетравити отруту в такому стані, чи не так? — Переконавшись, що жодна зі страв не отруєна, він із задоволенням почав їсти.

— Вульгарне зауваження. Ми всі повинні молитися за їхнє одужання. Десь мають бути кращі медичні боти, чи не так? — Вельмишановна Пані Сигна відкушувала маленькі шматочки, з огидою спостерігаючи за ботами безпеки. — Цей шум просто нестерпний. Вони обов’язково повинні кружляти навколо під час трапези?

Імператор натягнуто посміхнувся.

— Мамо, навряд чи ти можеш звинувачувати мене за надмірну пересторогу. Тиждень тому в мене було три Діаболіки. А зараз залишилось тільки два.

У моїй пам’яті сплив спогад про Енміті, тіло якої пожирала Мантикора. Я стиснула свої столові прибори, борючись зі спокусою перестрибнути через стіл і всадити виделку в око Імператору.

Шум біля дверей врятував мене від цього імпульсу. Боти безпеки підлетіли до входу, а Енгвіш розвернувся до дверей, напруживши всі м’язи.

Досередини зайшов розпашілий Сенатор фон Пасус, сиве волосся якого було скуйовджене, ніби від різкого руху рукою.

Сенатор обережно опустився на коліна й сказав:

— Прийміть мої вибачення, Ваше Високопреподобство, за те, що відриваю Вас від обіду, але в мене термінові новини.

Імператор зітхнув і піднявся, щоб привітати Сенатора. Він простягнув руки, дозволяючи тому прикласти його долоні до обличчя. Потім вони обмінялися кількома словами, які навіть я не змогла розібрати через дзижчання ботів безпеки.

Тим не менше, щоб це не було, слова Сенатора змусили Імператора збліднути.

— Знайдіть ту дівчину. Негайно приведіть її сюди. Цього не можна дозволити, — гаркнув він і повернувся до столу.

Тайрус робив вигляд, що розглядає свої нігті. Але коли наші плечі торкнулися, я відчула, наскільки він напружений. Дівайні та Салівар продовжували пускати слину й байдуже дивитися в тарілки.

Імператор гірко розсміявся.

— Прекрасно. Справді, який цікавий хід подій, — він повернувся до Сигни. — Люмінарці проголосили незалежність. Вони вигнали всіх імперських чиновників зі своєї системи.

Щоки Сигни посіріли.

— Вони не можуть цього зробити.

— І все-таки вони це зробили. Вони вимагають, — вимагають, — повернення дочки Намісника. Невені Сагну.

Невені. Я кинула на Тайруса схвильований погляд. Але він усе ще демонстрував повну незацікавленість і не побачив цього.

— Я відправлю дівча назад до них, — пообіцяв Імператор. — О, так... я відправлю їм її голову в коробці.