Діаболік

13

КОЛИ я вийшла на зв’язок із Донією, то з її голосу зрозуміла, наскільки вона хвилюється за мене, тому під час розповіді про гіперпростір і нещодавні події в Хризантеміумі, я не згадала про випадок із Саліваром й Дівайні. І про допит, який учинили одразу після цих подій.

Наступного дня обох Домітріанів знайшли посеред сольових ванн: роздягнені вельможі лежали на підлозі лазні в коматозному стані. Імператор швидко дізнався, із ким вони планували провести вечір напередодні. Очевидно, ні для кого не було секретом, що Дівайні й Салівар робили з молодими людьми, які прибували до Імператорського Двору, де не мали ні знайомих, ні друзів. Сидячи на своїй віллі навпроти Енміті, я пригадала, з якою неприхованою насмішкою Елантра побажала мені гарно провести той вечір. Вона знала, що на мене очікує, і раділа з того.

Одного дня я помщуся дівчині Пасус за це. Але не зараз.

Енміті тяжіла наді мною, заповнюючи своєю присутністю весь простір вілли. Поряд сиділа й тремтіла від страху Невені, але я знала з власного досвіду, що це природна реакція на Діаболіка, який загнав вас у кут своїми запитаннями, хай навіть ви ні в чому не винні.

Невені чудово зіграла свою роль.

— Я зустріла Сайдонію за межами «Тігріса». Вона здавалася розгубленою і збитою з пантелику.

Я кивнула, не наважуючись відвести очей від пильного погляду Енміті.

— Я справді не пам’ятаю, що сталося. Їх Високопреосвященства ласкаво запросили мене відвідати їхні ванни, а після того... — я непевно повела рукою. — У мене й досі болить голова. Усе навколо виглядає розмитим.

— Я відвела Сайдонію назад до її покоїв, щоб вона могла виспатися, і залишилася з нею на випадок, якщо їй стане зле. Як себе почувають їх Високопреосвященства? — занепокоєно запитала Невені, подавшись уперед. — Ми дуже хвилюємося.

Діаболік мовчки вислухала нас, жодного разу не кліпнувши очима. Мені ніколи не доводилося спілкуватися із собі подібними. Тож я дивувалася, як мені досі вдавалося приховувати від них, що я — не людина. Кожен рух, кожен подих Енміті кричали про те, що це — не людська істота, а вбивця і хижак, яку слід остерігатися. Вона пройшла той же шлях, що і я, щоб досягти рівня, коли її визнали гідною і зробили цивілізованою істотою. Я змусила себе кліпнути очима, щоб Енміті не помітила мого непорушного погляду.

Потім вона промовила:

— Медичні боти не в змозі вивести подружжя з коми. Як виявилося, обоє вжили надмірну кількість дуже потужного нейротоксину під назвою «Дихання Скорпіона». Дивує те, що ви були з ними, але не постраждали від дії інтоксиканту, Вельмишановна Панно Імпірінс.

— Мені дуже пощастило, — похмуро сказала я.

Діаболік повільно перевела погляд із Невені на мене і втупила в мене свої очі. На мить я злякалася, що Енміті побачила, наскільки ми схожі... побачила в мені характерні риси Діаболіка, які я одразу помітила в ній, і я подумала: чи здатна моя тендітна зовнішність обманути її?

Енміті простягнула руку й схопила мене за підборіддя. Коли вона підняла моє обличчя до світла, щоб краще роздивитися, я завмерла.

Кліпнути очима, нагадала я собі, коли наші погляди схрестилися. Не витріщатися. Поводитися як людина. Я змусила себе глитнути, знервовано посоватись на місці, імітуючи можливі дії Сайдонії, коли б вона опинилася на моєму місці. Якийсь час Енміті просто роздивлялася мене, аж поки Невені знервовано не розсміялася.

— Що таке? — озвалася вона. — У Сайдононії щось на обличчі?

— Ти не брешеш мені? — страшним голосом запитала Енміті.

Моє серцебиття прискорилося. Я знала, що вона це відчула. Але будь-яка людина нервуватиметься, якщо Діаболік схопить її ось так.

— Ні, — впевнено відповіла я. — Тому відпусти мене нарешті.

Мені вдалося промовити це м’яким голосом Донії, але категорично і безапеляційно. Як ніяк, я — дочка Сенатора, і їй це було відомо. Вона повинна послухатися мене.

У Енміті не було іншого вибору, як відпустити мене. Вона востаннє зміряла нас поглядом і мовчки вийшла. Однак, навіть коли ми залишилися тільки вдвох, я не змогла розслабитися.

— Що це було? — пробурмотіла Невені, показуючи на своє підборіддя.

Я похитала головою і нічого не відповіла. Енміті ставилася до мене з підозрою. Я це відчувала. Але ще не зрозуміла, що саме викликає в неї підозру.

— Діаболіки такі страшні, — сказала Невені.

Я посміхнулася. Так, мабуть, це правда.

Церемонія Вшанування Пам’яті Померлих була однією з найсвященніших подій в Імперії, тож не дивно, що Сенатор фон Імпірінс ніколи не проводив її, окрім тих випадків, коли у фортеці були гості. Якщо він дозволяв святкування, Імпірінси дотримувалися тієї самої послідовності дій, що й кожна велика родина в Імперії: вони замовляли для проведення церемонії спеціально створеного і вирощеного Ексалтіда, піклувалися про нього впродовж тижня, а потім саджали в зореліт і спрямовували його в ореол зірки, де Ексалтід заживо згорав. Відправляючи в Космос невинну й чисту істоту, вельможі сподівалися зменшити гріхи та провини своїх померлих родичів, які вони скоїли впродовж свого життя.

Імператор завжди святкував День Вшанування Пам’яті Померлих і весь тиждень до цього проводив у турботах про Ексалтіда — крихітного лисого юнака або блідої дівчини без вій, які не мали когнітивних здібностей для обману, скверни, насильства, або будь-яких інших згубних людських імпульсів, якими грішать звичайні люди. Ексалтіди протягом тижня виконували роль домашнього улюбленця.

Звісно, це тривало лише до Дня Вшанування Пам’яті, коли Ексалтіди помирали.

— Будь ласка, — вмовляла мене Невені на ранок Дня Вшанування Пам’яті, — це лише для найсановитіших Вельмишановних Панів, але мені дозволять пройти, якщо ти візьмеш мене з собою.

Приховування скоєного мною злочину проти Домітріанів і допит Енміті зблизили нас. Ми часто проводили дні в компанії одна одної.

Невені не була схожа на сором’язливу, ласкаву і допитливу Донію. Вона була непосидючою, нетерплячою і мала неспинну жагу до пізнання нового, але, на відміну від неї, для мене були відкриті майже всі двері в Хризантеміумі. Я відчиняла ці двері для неї, і вона вибирала напрямок нашого руху.

До того ж, вона мала дивовижну здатність збирати уривки інформації або чутки всюди, де б ми не були. Одного разу Мати-Засновниця сказала, що інформація — це валюта, і Невені постійно сторицею постачала мені її. Дорогою до Геліосфери, де мала відбутися Церемонія Вшанування Пам’яті, вона розповідала мені останні новини:

— Тайрус Домітріан уже зіпсував свято. Імператор розлючений.

— Справді? — перепитала я, відволікаючись від свого волосся, що стирчало на усі боки.

Запрошені мали зробити зачіску у формі ореолу зірки з іскристою есенцією. Для церемонії всі вбралися в золоті шати. Кожен, хто свого часу поховав когось із родичів, наклеїв на обличчя сльозинки — символ пережитих років скорботи.

Невені кивнула, і її зачіска з’їхала на бік. На відміну від мене, у неї не було палей для волосся.

— Рік тому сім’я Пасус подарувала Імператору Ексалтіда на ім’я Юніті. Він був вирощений у домашніх умовах, без прискорення росту. Ми говоримо про Ексалтіда чоловічої статі, який прожив ту саму кількість років, що в середньому проживає людина.

— Мабуть, це обійшлося їм у кругленьку суму, — я здивовано глянула на неї.

Навіть Діаболіки проходили процедуру прискореного росту в ранні роки свого життя. Годувати і піклуватися про гуманоїдне створіння до того, як воно виросло і почало приносити користь, було економічно невигідно.

— Сенатор фон Пасус може собі це дозволити, — відповіла Невені. — До того ж, Імператор знав, що йому потрібен Ексалтід найкращої якості, тому що багато хто з представників імператорської сім’ї помер молодим. Усі говорять, що родина Домітріанів зневажена сонцем.

Сказавши це, вона закотила очі, оскільки всі знали, що Імператор не вірить у забобони про причини смерті його родичів. Урешті-решт, йому було добре відомо, чому вони померли.

— Цього року, — сказала Невені, — він із нетерпінням очікував на церемонію, бо Юніті нарешті досяг потрібного віку. Імператор був певен, що Живий Космос благоволітиме йому, але Тайрус усе зіпсував: він позбавив Ексалтіда цноти.

— Він займався із ним сексом?

Я не була віруючою, але богохульство спадкоємця Прімуса вразило навіть мене.

Невені кивнула.

— Він зізнався в цьому лише вчора, коли Юніті омивали церемоніальними оліями. Тепер його не можна приносити в жертву, бо він нечистий, і тому Імператор в ярості.

— Не дивно.

Тайрус Домітріан справді був божевільним. Іронія полягала в тому, що його розпутство врятувало Ексалтіда від страшної долі.

Ми з Невені увійшли до Великої Геліосфери, щоб побачити до чого призвів вчинок божевільного спадкоємця.

Служниці ходили поміж гостей і розносили на розкішних тацях напої, закуски і наркотики. Серед останніх публіці пропонували пакетики порошку, флакони з інгалянтами, одурманюючі речовини у вигляді крапель, які можна було додати в напої, різноманітні мазі, що втираються у шкіру. Сутера ну Імпірінс показала нам, як використовувати всі види наркотичних речовин, і змусила спробувати кожен із них. Я зробила вигляд, що втерла в шкіру мазь, бо знала, що не відчую ефекту від наркотиків, до того ж, якби я не скористалася хімічними речовинами, пропонують на одному з найбільших імперських свят, це могло привернути зайву увагу.

Імператор наказав прикувати Тайруса навпроти вікна, з якого попередньо зняли захисний екран від ультрафіолетового світла, — щоб спадкоємець Прімус провів увесь день під сліпучим сонячним світлом і отримав опіки. Крім того, йому заборонили куштувати будь-які святкові частування.

Коли ми побачили Тайруса, його шкіра вже була яскраво-червоного кольору, але здавалося, він зовсім не соромиться своєї публічної ганьби. Більше того, посмішка на його обличчі підказувала мені, що він насолоджується шокованими поглядами людей, які проходили повз.

— ...я не зміг стриматися, бабусю, — з манірною повільністю промовляв Тайрус, коли ми його минали.

Мій слух вловив їхню розмову. Я поглянула на Невені, але вона була зайнята, намагаючись непомітно вилити вміст флакон дурману і водночас зробити вигляд, ніби розтирає його на зап’ястку. Після сумнозвісного досвіду у ваннах Домітріанів було не дивно, що вона не виносила всього того, що могло позбавити її здатності контролювати себе.

Я знову прислухалася до розмови.

— Ви не знаєте, що робить зі мною поєднання безволосого тіла і невинності, — продовжував Тайрус. — Просити мене приборкати свої пориви — це те саме, що поставити перед голодним рідкісний делікатес і вимагати, щоб він приборкав бажання скуштувати шматочок. Очікувати подібного самоконтролю жорстоко і якось не по-людськи.

— Ти — ганьба цієї Імперії! — сварилася глава сім’ї Домітріан, Вельмишановна Пані Сигна. — Ти навіть не наніс ритуального малюнка на тіло.

Обличчя Сигни, на відміну від лиця її онука, було прикрашене вишуканим візерунком зі сліз.

— Ці чорнила страшенно подразнюють мою шкіру.

Тайрус безтурботно посміхався. Його блакитні очі здавалися світлими і майже сором’язливими на тлі короткого мідного кольору волосся. Його ніс був довгим, а на підборідді виділялась немодна ямочка, яку він ніколи не модифікував за допомогою ботів краси. Невені розповіла мені, що Тайрус жодного разу не змінював своїх рис, навіть заради урочистих подій. Як і більшість безумців, він не зважав на свій зовнішній вигляд. Мабуть, він не вперше накликав на себе гнів дядька, і йому вже не раз доводилося висіти навпроти цього вікна, судячи з кількості веснянок. Загадка полягала в тому, чому він ніколи їх не прибирав.

— Хіба в тебе немає поваги до пам’яті твоєї покійної матері? — допитувалася Сигна. — До твоїх братів і сестер? Свято Вшанування Пам’яті проводиться на честь наших померлих!

Тон голосу Тайруса трохи змінився, дещо зменшилась безтурботність.

— Бабуся, думаю смерть моїх батьків — це велика трагедія, з якою не зрівняється жоден День Вшанування Пам’яті... І я абсолютно впевнений, що ти і мій дорогий дядечко погодитесь із цим.

Усім було відомо, що мати Імператора доклала руку до вбивства інших претендентів на трон, у тому числі й власних, менш улюблених дітей. Імператор Рандевальд відплатив матері, призначивши божевільного племінника Прімуса своїм Наступником, аби переконатися, що матір ніколи не виступить проти нього.

І от щойно цей душевно хворий кинув їй в обличчя небезпечне звинувачення, ніби не усвідомлюючи цього. Я не могла втриматися від спокуси озирнутися назад, щоб побачити реакцію Сігни.

Обличчя глави родини Домітріан налилося кров’ю. Вона примружила очі й поглянула на Тайруса.

— Ти на щось натякаєш, дороге дитя? Адже ти говориш про мою плоть і кров!

— Я ні на що не натякаю. Я лише кажу, що ви не пояснили мені, чому я повинен знову вшановувати їхню пам’ять? Подивіться, як щедро ви прикрасили себе, оплакуючи їх: підозрюю, що вашої жалоби вистачить на нас обох, — після цього його голос знову змінився, набувши безтурботності. — Крім того, що означає загибель кількох членів сім’ї? Мої батьки пишалися б, дізнавшись, що породили Живого Бога — такого, як я.

Підозра зникла з очей Сигни, натомість з’явилося роздратування.

— О, Геліосе, допоможи мені. Ти — божевільний дурень і загибель для цієї сім’ї! Горе цій Імперії, якщо ти зійдеш на трон! Космосе, я клянуся, якщо настане цей зневажений сонцем день, я відлечу в ореол зірки! — Сигна відвернулася від онука.

Очі Тайруса зустрілися з моїми, і я швидко відвела погляд. Він не міг знати, що я чула їхню розмову. Ніхто, крім Діаболіків, не міг вловити суть діалогу з такої відстані.

Невені нарешті позбулася дурману і підштовхнула мене, пропонуючи рухатися далі, чому я неймовірно зраділа. Але було запізно.

— Ти! — пролунав у повітрі голос Тайруса. — Дівчинка Імпірінс! Підійди і розваж мене. Наказую тобі!

Ми з Невені переглянулися і рушили до вікна, біля якого був прикутий Тайрус Домітріан, і вже почали опускатися на коліна, коли почули:

— Ні, ні, — нетерпляче сказав Тайрус, поглядаючи то на мене, то на Невені. — Це зайве, коли я в такому становищі. Давайте не будемо влаштовувати ще більший фарс. Ми зустрічалися багато разів, моя Вельмишановна Панно. Але ти... — звернувся він до Невені. — Що ти за людина? Я не знаю тебе.

— Я не Вельмишановна Панна, — Невені випросталася на повний зріст. — Я — дочка Намісниці Люміни, Ваше Високопреосвященство.

— Території Пасусів, — він заплющив очі і надовго замовк. — Ах, звісно. Та жінка, яка хотіла побудувати бібліотеки і почати викладати природничі науки.

— Так, Ваше Високопреосвященство, — відповіла Невені, розправивши плечі.

Я скоса поглянула на дівчину, розмірковуючи над тим, як вона триматиметься перед Домітріанами.

— І що ти думаєш про дії твоєї матері? Тільки чесно, — запитав Тайрус.

Це була сміховинна вимога. Божевільний він чи ні, але чесність із спадкоємцем Імператора могла дорого коштувати. Невені поглянула на нього, і в її погляді можна було прочитати це, а вголос вона обережно промовила:

— Ваше Високопреосвященство, ви ж не очікуєте, що я наговорювати на власну матір.

— Звичайно, ні.

— У такому випадку, — сказала вона, набравшись сміливості, — моя матір присвятила своє життя роботі на благо Люміни. Вона не збиралася виказувати неповагу до вашого... до нашого божественного Космосу або до родини Пасус. Вона лише прагнула покращити життя на Люмінії.

— Планетарне існування — це найгірше і найбезвідрадніше життя, — поспівчував Тайрус.

— О ні, це зовсім не так, — заперечила Невені.

— Ні? Хіба там немає ураганів, землетрусів і хвороб?

— Погода дуже мінлива, але це саме можна сказати і про форми життя на планеті. Існує безліч тварин і садів, що ростуть самостійно, до того ж Люміна має два супутники, що контролюють морські припливи. Усе дуже непередбачувано, Ваше Високопреосвященство, але саме це й робить життя на планеті цікавішим, аніж у космосі.

— Ти говориш як Партизан, шалено закоханий у свою планету.

Невені зблідла, і я теж напружилася. Він говорив відсторонено, ніби його зовсім не цікавили ці питання, але попри те кидав серйозні звинувачення, тут же забуваючи про них, тоді як Невені не знала, куди себе подіти.

Він зосередився на розгляданні своїх нігтів.

— Але, звісно, ти не Партизан. Це було б божевіллям. Особливо тут, у Хризантеміумі. Це жахливе непорозуміння і неправильне тлумаченням твоїх слів.

Якби я не знала його краще, я б подумала, що він дає їй завуальовану пораду бути обережнішою в розмовах.

— Звісно, це жахливе непорозуміння і неправильне тлумачення моїх слів, Ваше Високопреосвященство. Запевняю Вас, я — не Партизан, — швидко знайшлася Невені.

Тайрус відкинувся на вікно і підняв руки настільки, наскільки дозволяли його ланцюги, щоб сплести пальці за головою.

— Зірки промовляють до мене, а твій голос заглушає їх. Помовч хвилинку, щоб я міг їх розчути. Помовчіть обоє. Особливо ти, моя Вельмишановна Панно Імпірінс. Ти дуже голосно дзижчиш.

Його заява спантеличила мене. Я сказала лише кілька слів. Ми з Невені мовчки дивилися на нього.

— Зірки кажуть... Вони кажуть, що я сьогодні напрочуд гарний, — оголосив Тайрус. — Як мило з їхнього боку. Ти теж вважаєш мене вродливим, Вельмишановна Панно Імпірінс?

Питання було сміховинним. На тлі людей з Імператорського Двору, які модифікували свою зовнішність, доводячи власний зовнішній вигляд до досконалості, його недосконалість робила його схожим на звичайного Ексцеса. Я довго підбирала слова, намагаючись не образити його.

— Зірки не стануть брехати вам, Ваше Високопреосвященство.

— Гадаю, ти маєш рацію, — мовив Тайрус, — тільки-но я звільнюся від цих пут, клянуся, я покажуся у всій красі перед своїми ближніми й дальніми шанувальниками...

Цієї миті здоровий ґлузд залишив Спадкоємця Імперії. Він почав приймати дивні пози, щоб якнайкраще продемонструвати м’язи й інші принади зовнішності, поблажливо приймаючи компліменти від уявної аудиторії. Ми з Невені повільно відійшли, лишивши його спілкуватися з повітрям і вихвалятися своєю зовнішністю. У вікно лилося світло шести сонць, що продовжувало обпікати його шкіру.

Раптом натовп заворушився, оскільки згори на своєму антигравітаційному кріслі спустився Імператор, розпочавши справжнє дійство: під стелею спалахнуло світло, стіни Великої Геліосфери розсунулися, щоб явити зору грандіозні картини — образи членів королівської родини, які давно загинули, сцени великих битв із минулого Імперії, світлини кораблів, що заблукали у вбивчому просторі, і обличчя найсановитіших померлих людей Імперії.

Я помітила тріо Діаболіків Імператора. Хазард і Енгвіш стояли по обидва боки від Імператора, а Енміті...

Стояла осторонь і дивилася прямо на мене.

Я швидко відвела очі.

— Це було дуже дивно, — повільно промовила Невені, коли ми підійшли до святкового столу. — Чутки не перебільшують. Він і справді не сповна розуму.

Завдяки Тайрусу святкового жертвоприношення не відбулося через відсутність жертви, але оскільки їжу приготували заздалегідь, то столи накрили. Спостерігаючи за тим, як Невені нанизує шматочок справжньої смаженої качки, я пригадала її слова про планету Люміну, що були сказані з великою гордістю.

Я мусила запитати:

— Ти Партизан?

Мені було байдуже, чи бажає Невені, щоб її планета була незалежною від Імперії. Мене цікавило, чи вистачить їй розуму тримати свої думки при собі. Якщо вона зізнається, що належить до Партизанів, їй доведеться дуже швидко померти. Я не можу довіряти дурню, який володіє небезпечними знаннями про те, що я зробила із Дівайні та Саліваром.

Але Невені лише скоса поглянула на мене і запитала:

— Що насправді сталося з Домітріанами?

Моє серце пропустило удар, і я озирнулася навколо. Чи не було поряд когось, хто міг почути Невені? Ні, Невені не була настільки дурною, щоб говорити так відверто в присутності інших.

— Давай не ставитимемо одна одній запитання, на які не хочемо відповідати, — безтурботно запропонувала Невені.

Але я більше не слухала її. Так, поблизу не було нікого з людей, хто міг би нас почути, але крізь натовп я помітила Енміті. Вона все ще спостерігала за мною, але тепер була набагато ближче, досить близько, щоб розчути слова Невені, якщо прислухатися.

Вона стояла... на тій самій відстані, яка нещодавно відділяла мене від Тайруса, коли я підслуховувала його розмову із Сигною. Вона рушила в мій бік, і в мене не залишилося сумнівів, що вона чула кожен звук.

А я наразі не могла вигадати нічого для свого виправдання.