Діаболік

30

КОЛИ МИ НАБЛИЗИЛИСЯ до Люміни, корабель зменшив швидкість і почав обережно маневрувати в зоні вбивчого космосу, що залишив по собі зорельот, який вибухнув у цій точці Галактики кілька років тому. Тайрус підійшов до найбільшого вікна на «Олександрії», щоб на власні очі побачити це.

Я приєдналася до нього, зацікавлена явищем, що сповнювало людей таким невимовним жахом.

Побачене здивувало мене. Вбивчий космос нагадував стрічку світла, що розвивалася на тлі безмежного зоряного неба. Скільки б я не повторювала собі, що дивлюсь на щось небезпечне, я бачила лише смужку яскраво палаючої енергії, яка нагадувала великі сонячні спалахи. Я поділилася своїми думками з Тайрусом.

— О, зовнішність оманлива, — зауважив Тайрус. — Ось те світло? Воно йде не від вбивчого космосу. Це газоподібний водень зірок, які вибухнули через те, що були занадто близько від нього. Світло втягується в розриви, інакше кажучи, з’їдається. Ми бачимо смерть Сонячної Системи, Немезідо. Ось, що лякає Люмінарців. Вони живуть на відстані трьох світових років від цієї точки. Ми використовували одні й ті самі двигуни впродовж тисяч років, а нині забули навіть, як вони влаштовані і за рахунок чого функціонують. Те, що ти зараз бачиш, — це наслідок нашого невігластва: проблема, яку ми не здатні вирішити.

Я знову подивилася на мертві зірки, що утворювали віртуальну рану в просторі, чисте світло з палаючими краями фіолетового кольору. Тепер, здається, я була здатна усвідомити весь жах ситуації. Я знала, що дивлюся на саме забуття.

— Тільки подумай, скільки часу ми витрачаємо на поклоніння зіркам і вдосконалення хімічних нейро-токсинів для власних утіх, — сказав Тайрус, — а тим часом, подібні жахіття, на які ми просто заплющуємо очі, трапляються все частіше. Більшість Вельмишановних Панів ігноруватимуть загрозу доти, поки не залишиться ні місця для втечі, ні вільного простору в цій злоякісній пухлині.

У його голосі почулися гіркі нотки.

— У певному сенсі, ми заслуговуємо на це... Але всі інші, які будуть страждати через нашу недбалість, — ні. Якщо я можу це зупинити, я повинен це зробити.

Тайрус відвернувся від вікна, і я помітила пульсуючу вену в нього на лобі.

— Я побачив достатньо і більше не можу на це дивитися. Хочеш іще раз потренуватися?

Його витривалість мене просто вражала.

— Ви вже оговталися після останнього бою?

— Я б із радістю відволікся від сумних думок.

Коли ми з Тайрусом билися в перший раз, я тримала руки за спиною. Дуже швидко стало зрозуміло, що для нього було б краще, якби натомість я стримувала удари ногами.

Він рухався доволі швидко, як для звичайної людини. Сила його ударів вражала, і якби я не була достатньо швидкою, аби ухилятися від них, він, напевно, відправив би мене в нокаут.

Але коли я вдарила його ногою з розвороту, почувся тріск його ребер.

Тайрус пролетів через усю кімнату і з глухим стуком врізався в стіну. Кілька секунд він лежав нерухомо, намагаючись зробити вдих і хапаючись за ребра, доки медичні боти не відреагували на життєво важливі сигнали його тіла і не заметушилися навколо нього.

Я ж залишилася стояти, не в змозі рушити з місця від шоку. Нарешті, коли я побачила роботу медичних ботів, то вийшла із трансу.

— Ваше Високопреосвященство? — кинулася я до нього.

Я знала, що це станеться. Я так і знала! Навіщо я погодилася на цей ідіотизм?

Коли медичні боти наповнили повітрям його ушкоджену легеню, зростили ребра і він зміг говорити, Тайрус нахилився, щоб сплюнути кров, а потім сів і, витерши рота тильним боком долоні, сказав:

— Ти надзвичайна.

— Що? — приголомшено прошепотіла я.

Я з острахом чекала на будь-яку реакцію, але аж ніяк не на захоплення.

Він знову виплюнув згусток крові.

— Я розумію, звідки в тебе груба сила і швидкість, але де ти навчилася такій техніці?

Я кліпнула очима. Зазвичай я не любила, коли мене запитували про моє виховання і життя в загонах, але, оскільки я щойно ледь не вбила його, то відчувала, що маю відповісти на запитання.

— Коли я розвивалася, нас забезпечували візуальними матеріалами.

— Що це означає? — скривившись, він підвівся на ноги. Медичні боти продовжували кружляти навколо нього, наче великі комахи, які намагалися дістатися до інших травм, яких він отримав після польоту через усю кімнату.

— У загонах були голографічні проектори, — затинаючись промовила я. Важко було підібрати слова для опису того, про що хотілося забути. — На них показували людей, які демонстрували різні бойові прийоми. Я дивилася ті відео. Там більше нічим було зайнятися. Я помітила: коли імітую їхні рухи, мене винагороджують.

— Винагороджують... як? — Тайрус присів навпочіпки, з цікавістю розглядаючи мене і дозволяючи медичним ботам лікувати себе. Спадкоємець Імператора, якого я ледь не вбила, бажав почути мою розповідь про себе.

— Годували кращою їжею, — зніяковіло відповіла я. Чому він цікавиться історією мого життя? — Зменшували шум.

— Шум?

Я кивнула.

— Неприємне дзижчання. Звук ставав гучнішим, якщо хазяїну загону не подобалися мої вчинки.

— Це жахливо.

Так. Це було жахливо.

— Але це давало результати, — тихо промовила я.

Він спохмурнів.

— Наскільки я розумію, у Діаболіків хороша візуальна пам’ять, інакше кажучи, надзвичайно висока нейронна здатність до відтворення рухів, які вони раз побачили, але я поняття не мав, що навчання відбувається примусово і під тиском.

— Це давало результати, — повторила я і простягнула йому руку. Тайрус схопив мою долоню і звівся на ноги.

— Повторимо? — запитав він.

Я здивовано поглянула на нього.

— Зараз? Після того, як ви ледь не...

— Я відчуваю себе набагато краще, — сказав він. — Тепер я знаю, на що ти здатна, і готовий до цього. Ще один раунд?

Хіба він нічому не навчився, побувавши на порозі смерті? Можливо, він дійсно був не сповна розуму. На щастя, у мене з головою все добре.

— Ні.

— Немезідо, я наполягаю.

Я вже почала звикати до цього впертого погляду.

— Ні, доки ви не вдягнете бронежилет.

Раніше він відмовлявся його вдягати.

— Добре.

— І я не буду завдавати ударів, — додала я.

— На це я не можу погодитися. Я повинен навчитися витримувати удари, — він витер з лоба засохлу кров. — Я багато чому навчився під час цього двобою. У мене ніколи не було спаринг-партнера, готового ризикнути і поранити мене. Я відкритий для твоїх найстрашніших ударів.

Божевільний.

— Вам краще не робити цього, Ваше Високопреосвященство, бо це може мати плачевні наслідки.

Але наполегливості Тайруса та його вмінню переконувати не можна було довго протистояти. Зрештою я погодилася на ще один раунд. Цього разу, незважаючи на його вмовляння, я не наносила удари і навіть дозволила кільком ударам Тайруса досягнути цілі — просто щоб оцінити його силу. Вона була чималою. Один із його ударів навіть вибив з мене дух, після чого я інстинктивно кинулася вперед і зламала йому руку.

Жоден м’яз не сіпнувся на обличчі Тайруса, який намагався приховати біль, поки медичні боти роїлися навколо нього, лікуючи його зламану руку, вивихнуте плече, розтрощене ребро, зламаний ніс і розбиті губи. Спостерігаючи за цією картиною, я зціпила зуби від роздратування.

— Задоволені? — запитала я.

Його сміх був майже беззвучним.

— Я хоча б зачепив тебе?

— Мої кулаки болять від нанесених ударів.

Він посміхнувся, виглядаючи неймовірно щасливим. Нарешті медичні боти відлетіли, і він поворушив рукою.

— Ну що, — промовив він, скривившись від болю, — іще один раунд?

— Ні! — швидко відповіла я і додала: — Я... втомилася.

Його очі заблищали.

— Звісно, ти стомилася. Ти часом не жалієш моє его, бо бачиш, що я на межі своїх можливостей. Не потрібно цього робити, Немезідо, хоча я вдячний за цей жест.

Я опустилася на коліна, щоб подивитися на цього дивного юнака. Хіба я єдина, хто здатен побачити його справжню сутність? Розумний і далекоглядний, неймовірно витривалий, готовий витримувати удар за ударом, сподіваючись, що це зміцнить його, навіть якщо ніхто ніколи не побачить його хоробрості.

Цікавість була мені не властива. Я не часто чимось цікавилася. Та цього разу всередині все чесалося від інтересу, тож я не витримала і запитала:

— Навіщо, Ваше Високопреосвященство? Навіщо Вам вчитися, як захищатися від мене? Вам слід більше турбуватися про отрути або про ніж у спину. Сила і м’язи не захистять вас від них.

Тайрус прихилився головою до стіни, обмірковуючи свою відповідь. Бліде світло над головою підкреслило веснянки на його обличчі. Зараз він мав дуже юний вигляд.

— Небезпека може чатувати де завгодно і у будь-якому вигляді, і якщо мені судилося померти, я хочу, щоб це сталося після того, як я зроблю все, що в моїх силах, аби захистити себе, а не тому, що здався, бо виявився безпорадним, — він міцно стиснув губи і ніби повернувся у своє далеке минуле. — Моя мати померла, коли мені було вісім років. Я впевнений, ти знаєш цю історію.

— Ні, — сказала я. Історію вчила Сайдонія, а не я.

Він подивився на мене. Беззахисність і смуток на його обличчі змусили мене пошкодувати про своє невігластво, і я б воліла позбавити його необхідності переказувати події минулих днів.

— Причиною її смерті стала не хитрість і не отрута, — мовив він. — Моя мати була дуже розважливою, обачною і обережною. Ми приїхали з візитом до Намісника, але бабка підкупила його. До нашої вілли увірвався натовп людей. Найманців. Я нічого не міг зробити.

Він гірко скривив губи, спантеличивши мене.

— Звичайно, ви не могли нічого вдіяти, — сказала я. — Вам було лише вісім років.

— Звичайно, — безсило повторив він. Через деякий час, він знизав плечима і продовжив: — Як би там не було, вони її зарізали. А я сховався, — він поглянув на свої стиснуті кулаки. — Відтоді я продовжую ховатися, просто в інший спосіб, — пауза. — Мабуть, ти вважаєш мене боягузом.

— Ні, — здивовано відповіла я. Але він не підняв голови.

Я простягла руку, щоб торкнутися його. Але цей імпульс збентежив мене, тому я себе зупинила. — Ви вчинили правильно, — повільно мовила я, — зробивши все необхідне, щоб залишитися в живих. Я просто не розумію, чому ваша родина така...

— Кровожерна?

— Численна. Навіщо ваша бабуся народила стількох дітей, якщо планувала виступити проти всіх, окрім одного спадкоємця? Імпірінс Мати-Засновниця завжди говорила: великосвітські імператорські родини обмежують кількість нащадків, щоб уникнути подібної проблеми в майбутньому.

Тайрус зітхнув.

— Це справа рук мого діда. Він прожив недовго, — йому було дев’яносто три, коли по нього прийшла смерть, але він наполягав на тому, щоб вони мали стільки дітей, скільки він подужає. Така собі збочена форма чоловічої гордості, як на мене. Моя бабуся погодилася виносити тільки одну дитину.

Цим дитям був Рандевальд. Тому дідусь взяв її яєчники і створив нових дітей без її згоди. Єдине, на чому він наполягав, це, щоб немовляти народжувалися через людську утробу, а не в інкубаторах. На щастя, в іншому разі нам би довелося мати справу з іще сотнями Домітріанів. Коли з віком він почав слабшати, бабця взялася проріджувати лави нащадків, які могли стати суперниками для Рандевальда у праві сходження на трон.

— Але Імператор не довіряє їй. Я бачила на власні очі. Вона дала йому владу, а він її боїться.

Тайрус зміг видавити посмішку, коли останні медичні боти закінчили лікувати великий розріз на його грудях.

— Коли ти бачиш, як убив десятки людей, важко повірити, що він стане твоїм союзником. Ти не здатен позбутися думки, що можеш стати наступним. Це одна з причин, чому Рандевальд так і не одружився й чому він не має прямих нащадків. Він боїться, що бабуся вирішить, ніби вони кращі претенденти на трон, ніж він, і тоді на нього чекатиме доля всіх інших членів нашої сім’ї.

— Саме через це Імператор благоволить до тебе.

Тайрус кивнув.

— Бабуся мене зневажає. Я протримався досить довго і вижив усупереч усім її спробам прибрати мене, тому дядько впевнений у мені, а завдяки моєму божевіллю, я зберіг його довіру і отримав заступництво. Зараз бабця не сміє відкрито виступити проти мене. Не раніше, ніж я посковзнуся або покажу, що становлю загрозу для свого дядька. Тоді вона зможе завдати удару. Наразі він цінує мене, тому що я — його щит проти неї.

Я дивилася на нього і дивувалася. Очевидно, це було благословенням, що я ніколи не мала такого тягаря, як родина. Найближчою моєю родиною по ДНК були мої колеги Діаболіки.

— Тепер ти розумієш, чому я хочу тренуватися з тобою, Немезідо? — запитав Тайрус. — Якщо в бою ти становиш страшну загрозу, тоді я з радістю прийму твій виклик. Врешті-решт, навчання в найнебезпечніших зробить мене іще сильнішим.

Його слова зародили дивне тепло в моїх грудях. Ніхто, крім Донії, не цінував того, що я могла дати і чого здатна була навчити, інші дивилися на мене лише як на слугу.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — пообіцяла я.

Решта днів нашої мандрівки перетворилися на рутину. Служба в геліосфері, спорадичні обіди з Невені, якщо вона була в настрої, що траплялося рідко. Тренування з Дедлі, під час яких ми бігали по периметру судна, щоб дати вихід зайвій енергії собаки. Потім були зустрічі з Тайрусом і тренування впродовж усього вечора.

Я завжди стримувала свої сили. Іноді я використовувала паски, щоб обмежити свої рухи. Я наполягала на тому, щоб Тайрус вдягав бронежилет. Іноді я давала йому зброю і йшла в бій з голими руками. З часом мені доводилося все менше йому потурати.

Це не означало, що Тайрус став таким само сильним, як і я. Це було не так. Просто він навчився прораховувати мої рухи і використовувати це в бою. Він передбачав кожну мою наступну дію. Одного дня, коли ми вирішили надягти екзокостюми, — щоб збільшити нашу силу, завдяки чому ми з Тайрусом билися майже на рівних, — він мене переміг.

Я опинилася притиснутою до землі, одна металева рукавиця придавила мою руку, ноги в металевій броні затисли мої ноги, а Тайрус навис наді мною — занадто далеко, щоб я могла зробити його захопити й перекинути через голову.

Я оцінила ситуацію, у якій опинилася, і змушена була визнати, що програла.

— Я здаюся.

— Здаєшся? Правда? — він вдивлявся в моє обличчя, хрипко дихаючи за забралом шолома.

— Ви перемогли мене, Ваше Високопреосвященство.

— Отакої. Це ж треба... Ви тільки уявіть собі, — він відпустив мене і звівся на ноги. Цього разу він нахилився і, вхопивши мене за руку, поставив на ноги.

— Немезідо, наодинці називай мене Тайрус.

— Тайрус, — повторила я незвичне для мене ім’я.

— Це ж треба, — він стояв і щасливо посміхався до мене. — Без екзокостюма, звичайно, я б ніколи не переміг.

— Звісно, ні.

— Немезідо, — щиро промовив він, — дякую тобі.

Тепер настала моя черга посміхатися. Під час нашої подорожі він не лише тренувався зі мною, а й постійно відпрацьовував бойові навички самостійно. Я не була певна, що його перемога — лише моя заслуга. Але його відкрита повага все одно зігрівала мені серце. Це було невимовне задоволення — відчувати себе досвідченою і потрібною. Бути потрібною було дуже приємно.

Я милостиво схилила голову й урочисто промовила:

— Будь ласка, Тайрусе.

Тієї ночі, коли я повернулася до своєї кімнати й оглянула синці на шкірі, мені спало на думку, що я впродовж кількох годин не думала про Донію. Уже декілька днів поспіль у мене не виникало бажання закричати і згорнутися калачиком від горя.

І не лише тому, що я тішила себе майбутньою помстою.

Ні, це було щось більше. Я заплющила очі й згадала моторошні спалахи світла. Вбивчий простір. Тепер я знала, як виглядає справжня загроза, поширенню якої Тайрус хоче запобігти. Якщо людство продовжить рухатися в тому самому напрямку, на нього чекає забуття, що поглине і знищить усе навколо.

Я можу допомогти запобігти цьому.

Я. Діаболік. Істота, яка була створена, щоб жити і померти лише заради однієї людини, здатна вплинути на долю трильйонів.

Я зігнула коліна, поклала на них голову і прошепотіла слова, які ніколи не будуть почуті:

— Дякую, Тайрусе.

Я досі любила Сайдонію, але моє життя з нею було обумовлене іншими.

Віднині я сама обирала свій шлях. І я хотіла допомогти Тайрусу зійти на трон і розпочати боротьбу з реальною загрозою. Це був новий сенс мого життя, моя нова мета, що наповнювала його новим змістом.