Діаболік

41

ПІСЛЯ ПОДІЙ, що трапилися під час Великих Змагань, настало зловісне затишшя. Імператор ніяк не відреагував на те, що Тайрус за його спиною намовив Сенат проголосувати проти підвищення податків, і навіть бровою не повів, коли той — з власної ініціативи — продав кілька своїх колоній і влаштував сюрприз, вручивши всім ветеранам Імперських війн передріздвяні подарунки.

Передріздвяні подарунки були давньою традицією Імперії, але жоден із Домітріанів уже впродовж сотень років ігнорував її. Вони почувалися доволі безпечно, сконцентрувавши у своїх руках усю владу, і їм не потрібна була лояльність Вельмишановних Панів, які управляли найпотужнішими зорельотами і військовими машинами, що відбивали войовничі напади на кордонах Імперії.

Це був найбільш відкритий вияв ворожнечі з боку Тайруса, його виклик Імператору, після чого Спадкоємець Прімус майже цілий день протримав мене біля себе. Ми сиділи в його солярії на «Олександрії». Солярій розміщувався під небесним куполом із зеленим садом, який він недавно виростив із листочка, привезеного з Люміни. Поміж дерев протікала штучна річка — настільки повноводна, що невмілий плавець міг у ній втопитися.

— Я планував поселити тебе в одній із кімнат «Олександрії», — сказав Тайрус, дивлячись вниз на стрімкий потік, — але враховуючи обставини, я не стану цього робити.

— У всякому разі я б не хотіла спати на «Олександрії», — прямо заявила я. Я подумала про Сайдонію, яка ховалася на моїй віллі, і про те, що я не хотіла залишати її так надовго.

Хвилину Тайрус дивився на мене, і я не могла зрозуміти вираз його обличчя?

— Ні, — занадто швидко відповіла я.

— У будь-якому випадку, — сказав він, — бабуся може неправильно все зрозуміти. Вона бажає, щоб я був з Елантрою.

— Вона хоче, щоб ти одружився на змії.

— О, Геліоніка, — промовив Тайрус із посмішкою. — Принаймні Елантра добре впишеться в мою родину. Усі справжні політики — гадюки.

Від самої думки про те, що Елантра Пасус стане Імператрицею, я закипіла. Чи радше, Елантра Домітріан. Зазвичай у шлюбі люди беруть прізвище більш могутньої сім’ї. Саме так Салівар Фордайс став Саліваром Домітріаном.

— Як довго ми залишатимемося пліч-о-пліч? — запитала я Тайруса. — Урешті-решт вам доведеться публічно відмовитися від мене, якщо ви хочете піти до неї. Я не можу вічно грати роль Сайдонії фон Імпірінс.

— Але тобі доведеться. Ніхто ніколи не повинен дізнатися, що ти зробила.

— Або що? Вас допитуватимуть, бо ви приховали цей факт?

Він різко повернувся до мене.

— Або ти будеш у небезпеці, — виплюнув він. — Зображати із себе Сенатора — це найвища зрада.

— І що з того?

— Я буду змушений вимагати від Вельмишановного Панства твоєї страти. Переді мною і так постане багато труднощів, коли я створюватиму засади своєї влади в ролі нового Імператора. Я не зможу гарантувати тобі захист, якщо мої союзники виступлять проти тебе.

Я знизала плечима, що тільки ще більше його розпалило. Він примружив очі; загрозливо наблизився до мене, потім, ніби ще раз обдумавши свої дії, відступив на крок назад і зробив глибокий вдих.

— Я не дозволю, щоб із тобою сталося подібне, — хрипко промовив він. — Можливо, ти і не переживаєш за своє життя, але я за тебе боюся.

Наші погляди зустрілися. Тільки два кроки відділяли нас одне від одного. Повітря між нами й тиша навколо раптом стали важкими, ніби наелектризованими.

Це було схоже на ті відчуття, що охопили нас, коли ми відлітали з Люміни, у ті хвилини, коли ми піднялися над пурпуровими хмарами, увірвалися у великий космічний простір і він поцілував мене.

Я глитнула і відвернулася.

Він не розумів однієї простої речі: так чи інакше, мій обман буде розкрито, коли Сайдонія поверне собі статус Сенатора.

Я звелася на ноги, почуваючись дуже нещасною від потреби зберігати секрет. Поки я не зустріла Тайруса, служба Донії була моєю єдиною радістю. Якимось чином він став між нами. Я жадала його так само сильно, як і обурювалася на нього — за те, що він змушував мене відчувати вину та всі переживати інші, раніше незвідані емоції.

— Я буду ще в більшій небезпеці, коли залишуся Сайдонією Імпірінс після того, як Елантра стане вашою Імператрицею.

Його рука схопила мою, і він потягнув мене назад, коли я вже збиралася піти.

— Я ніколи не дозволю Елантрі погрожувати тобі, — тихо, але твердо промовив він. — Ніколи. — Вираз його обличчя був незворушним, і я повірила йому.

Тінь промайнула по залитому сонцем солярію, і ми з Тайрусом подивилися вгору. Купол неба складався з атмосфери, за якою відкривався простір синього зоряного неба. Тим не менше, зараз на горизонті виднілося ще щось...

Це було схоже на великий шматок сміття, що наближався до нас. Він підпливав усе ближче і ближче, доки не набув певної форми: довгої й циліндричної.

Я із жахом зрозуміла, що це було не сміття.

Це була ракета. І вона розірве цей купол на шматки.

Ми з Тайрусом усвідомили це одночасно.

— Біжи, — крикнув Тайрус, але я вже була на ногах, і ми помчали через мирний, ідилічний сад до дверей, за якими відкривався безпечний коридор...

Громовий вибух похитнув світ навколо нас. Коли в кристалічних вікнах відкрилася рвана діра, нас із ревом затопила синя атмосфера й купол розгерметизувався. Сильний вітер збив мене з ніг. Я відчула, як мене відриває від землі...

Його рука схопила мою долоню й потягнула мене вниз. Навколо, у шаленому вихорі кружляли потоки синіх газів і обпалювали мені очі. Я озирнулася і побачила, як блакитне небо витікає в порожнечу простору — у палаючу, надщерблену пробоїну, що утворилася в тому місці, куди вдарила ракета.

— Видихни! — прокричав мені Тайрус, його голос рознісся по вітру. — Видихни все!

Я відчайдушно видихнула все повітря з легенів. Хватка Тайруса ослабла, бо він намагався втриматися за стовбур дерева, за який попередньо схопився, тому я вчепилася в його одяг і видерлася по ньому на дерево. Потім вільною рукою я підтягнула Тайруса, дуже сподіваючись, що дерево достатньо надійно вкоренилося, аби протистояти зовнішньому тиску.

Воно пустило міцні корені.

Вітер стих, коли останні шматки атмосфери вилетіли у відкритий космос, і раптом ми з Тайрусом залишилися в кімнаті без тиску.

Мене охопив жах, коли я усвідомила, що ми оточені холодним космічним простором.

Моє серце почало шалено калатати тоді, як тиск пульсував під моєю шкірою і в очах, а потім я відчула зловісне поколювання під шкірою. Гази мого тіла прагнули вирватися назовні, і якби ми не видихнули, наші легені вже зірвалися б. У нас була лише мить, щоб утекти, перш ніж ми помремо. Обличчя Тайруса було спотворене від болю, але він намагався злізти з дерева, щоб дістатися до дверей, вказуючи на них рукою, аби я зрозуміла, куди йти.

О, яке полегшення. Як і в усіх зовнішніх приміщеннях, у цій кімнаті була шафа декомпресії, і відсутність тиску в куполі призведе до її відкриття.

Ми дуже повільно пливли до тієї шафи, тоді як відчуття поколювання наповнювало кінцівки, очі і вуха, пульсуючи й утворюючи пухирі на шкірі. Я побачила, що Тайрус, який плив поруч зі мною, перестав рухатися, і я зрозуміла, що він знепритомнів, тому схопила його і рушила далі, намагаючись побороти наступаючу темряву безсвідомості, тоді як моя голова ставала все легшою, а слина на язиці зашипіла й почала кипіти разом із рідиною в очах. Печіння в грудях наростало, я хапалася за все, що траплялося на моєму шляху, у боротьбі за обидва наші життя, у вухах несамовито відбивалося серцебиття, а потім я нарешті опинилася біля декомпресійної шафи.

Я відчинила її і заштовхнула всередину Тайруса, а потім підтягнулася сама і заблокувала двері, невелика шафа почала із шипінням герметизуватися навколо нас. Але дихати легше не стало. У наших організмах майже не лишилося кисню. У тьмяному світлі ламп я побачила, що Тайрус посинів, і я почала водити руками по стіні, шукаючи кисневу маску.

Тільки одна.

Одна.

Я натягла її на обличчя Тайруса, а потім підступила темрява й поглинула мене.