Діаболік

22

МИНАЛИ ГОДИНИ. Приходили Служниці й мовчки приносили напої та їжу. Мені хотілося кинути все це їм в обличчя і лише розуміння того, що вони навіть не ухиляться і ніяк не відреагують, зупиняло мене. Знущання над безтурботними й беззахисними створіннями — сумнівне задоволення.

Я знову вирішила оглянути дверний отвір, намагаючись вирахувати момент, коли можна вислизнути за двері, щоб не потрапити під електричний струм.

Саме в цей час повернувся Тайрус Домітріан.

— Усе ніяк не заспокоїшся?

У відповідь я лише мовчки глянула, уявляючи, як приємно було б розтрощити йому череп.

— Я хотів, щоб у тебе був час для роздумів. Ходімо зі мною.

— Куди?

Він розвернувся, даючи мені можливість пройти через дверний отвір.

— На мій корабель.

Корабель «Олександрія», так само, як і судно «Тігріс», що належало Салівару та Дівайні, з’єднувався безпосередньо з однією із секцій «Валор Новус» у Хризантеміумі. Єдина різниця полягала в тому, що у володіння божевільного спадкоємця не ступала нога людини. Фактично, судно Спадкоємця Прімуса було безлюдним, бо управляли кораблем машини, а обслуговували його — Служниці.

Коли я наблизилася, Тайрус відступив убік, пропускаючи мене вперед — на кілька кроків — і пішов за мною, тримаючись на відстані. За весь цей час, він жодного разу не повернувся до мене спиною.

— Тобі варто знати, що я доклав максимум зусиль, аби стерти будь-які сліди наших із тобою ДНК з місця загибелі Енміті, проте мені не вдалося приховати сам факт убивства. Наразі відбуваються ретельні перевірки Вельмишановних Панів, особливо тих, чиї сім’ї було знищено. У всіх конфіскували таємну зброю. Найповажніші особи в Імперії були публічно принижені, коли Діаболіки мого дядька провели обшуки їх маєтків. У результаті обшуків Хезерд та Енгвіш знайшли: сережки, що насправді виявилися отруйними стрілами, шнурки з колючого дроту, нейротоксини, сховані в різних засобах особистої гігієни... Ми, вельможі, насправді недалеко відійшли від первісних дикунів і в нас більше від варварів, ніж ми намагаємося показати.

Мені було байдуже до цього. Я не мала наміру затримуватися при Імператорському Дворі: тільки-но я виберусь звідси, одразу перейду до реалізації свого плану. Мене цікавило, чи вдасться мені наблизитися до Тайруса і звернути йому шию до того, як він активує електроди в моїй шиї.

Ніби прослідкувавши хід моїх думок, Тайрус сказав:

— Ти можеш вбити мене, але в такому разі електроди надішлють електричний імпульс до твого серця і зупинять його. Не думаю, що заради моєї смерті варто ризикувати своїм життям. Щоб на це сказала Сайдонія?

Мене сповнила сліпа лють, коли я почула її ім’я з його вуст. Він не мав права вимовляти його вголос.

— Пробач, що тримаю тебе під замком, як тварину, але я хотів поговорити з тобою раціонально. Під час створення Діаболіків у них закладають здатність розумно мислити й аналізувати. Я хочу апелювати до твого здорового ґлузду, але при цьому не наражати себе на смертельну небезпеку. Я рідко недооцінюю своїх ворогів, повір мені.

— А як щодо ваших друзів? Напевно, всім уже відомо, що я перебуваю тут. Як ви поясните той факт, що утримуєте Сайдонію Імпірінс на «Олександрії» впродовж... скільки це вже триває?

— П’ять днів. Усе дуже просто, Немезідо. Вони подумають, що божевільний спадкоємець Імперії викрав тебе. А пізніше ми вигадаємо інше пояснення... Ніхто не стане на заваді у Спадкоємця Прімуса, щоб він не творив у своєму безумстві.

Я примружила очі.

— Ви не божевільний. Тепер я це розумію.

Хвилину Тайрус вагався, а потім відповів:

— Правильно. — Він одвернувся, і ми пройшли вздовж величезних вікон, з яких було видно судно «Берневал Стрітч». — Більшість членів моєї родини померли молодими і в основному від рук моїх родичів. У дитинстві я зрозумів, що єдиний спосіб вижити — це продемонструвати свою слабкість, тож я почав вдавати божевільного.

— І люди завжди вам вірили.

— Солодку брехню легко проковтнути. Династію Домітріанів не люблять. Це секрет Полішинеля, що мій дядько розтринькав королівську казну, витрачаючи кошти на задоволення власних забаганок, а тепер обкладає податками Ексцесів, щоб поповнити дефіцит бюджету. Він ховається за своєю вірою, щоб виправдати репресії проти Ексцесів, так само, як і його мати, і її батько до цього. Ми, — Домітріани, — це токсин, який не одне століття отруює Імперію.

— Ви справді зображали із себе божевільного половину свого життя? — мені стало цікаво.

— Налякане дитя заради виживання здатне на різні подвиги. Якби я цього не зробив, то, напевно, наразі був би мертвим, а не чинним спадкоємцем Імперії. Спочатку мені доводилося докладати багато зусиль, особливо коли медичні боти не змогли вилікувати мою «хворобу», але останнім часом достатньо якоїсь публічної витівки, і люди одразу вірять у моє безумство. Ось як я поясню викрадення Сайдонії Імпірінс на цілих п’ять днів.

Я пригадала його вчинки, свідком яких стала. Його зневажливу поведінку під час служби у Великій Геліосфері.

— Лезер, — згадала я.

— У будь-якому разі Служниця помирала страшною смертю. Я вирішив, що вбити її буде актом милосердя. До того ж це підкріпило мою репутацію, і ми обоє лише виграли від цього.

— А Ексалтід?

На його обличчі з’явилася відраза.

— Я не насильник. Жертвоприношення в День Вшанування Пам’яті — це варварство, тому я збрехав, і в мою брехню з готовністю повірили. Звісно, перш ніж ти стрибнула на арену, дівчина Пасус ледь не звела нанівець усі мої старання. До речі... — він підійшов до мене. — Що трапилося з моєю двоюрідною сестрою та її чоловіком?

Брехати не було сенсу.

— Я напоїла їх їхнім же вином.

Він посміхнувся.

— Справедливо.

Ми зайшли в кімнату з прозорою скляною підлогою, де під ногами в нас розміщувався безмежний небесний купол. Коли я побачила внизу синє небо, мене охопило відчуття дезорієнтації в просторі, бо складалося враження, ніби я стою посеред неба. Стіни кімнати під нашими ногами були заставлені полицями і зникали далеко в глибинах синьої атмосфери, посеред якої сяяло сонце.

— Ти знаєш, що це таке? — запитав Тайрус, вказуючи вниз. — На цих полицях, у статичному полі?

— Ні.

— Це цінні артефакти, які називають книгами. Це стародавні сховища знань, що зібрані в портативному вигляді.

— Це якісь... наукові тексти? — припустила я, згадуючи заборонені матеріали Сенатора фон Імпірінс.

— Деякі з них, — відповів він з напівусмішкою. — Втрачені бази даних з Наднової зірки були на електронних носіях. Ті, які не знищила Наднова зірка, були видалені за допомогою лише кількох натисків кнопки. Проте ці книги містять знання в реальній фізичній формі. Після заснування перших колоній, багато книг було вивезено із Землі, але з плином часу ними перестали користуватися. Ніхто не взяв на себе клопіт знищити їх, тому я зібрав книги в себе. Це одне з моїх... дивацтв. Ніхто не переймається, коли безумець виявляє інтерес до таких речей.

Я згадала Матір-Засновницю та її «безцінні» старі речі, що, ймовірно, тепер були знищені разом із нею. Як не дивно, хоч я й не була прив’язана до неї, при згадці про те, що вона померла, мене пронизав гострий біль.

— Ти знаєш історію людства, Немезідо?

— Звідки я можу знати?

— Це і твоя історія також. Кожний ланцюг ДНК у твоєму організмі виник на Землі.

Я ніколи не дивилася на це з такого боку, але все одно не розуміла, чому це повинно мене цікавити. Я поглянула йому прямо у вічі, очікуючи на продовження.

Більшість людей починали нервувати від подібного погляду. Погляд хижака, як сказала Мати-Засновниця. Занадто прямий, занадто непорушний погляд, як для людської істоти. Я відучила себе витріщатися, але тепер у мене не було необхідності приховувати, що я таке.

Тайрус своєю чергою теж роздивлявся мене, його погляд був не розважливим, а якимсь замисленим. Юнак, який був другою найвпливовішою людиною в Імперії, живучи під постійною загрозою смерті й вдаючи із себе божевільного.

Раптом я зрозуміла, що він ніколи не боятиметься мене.

— Людська історія, — почав Тайрус, — це повторюваний сценарій подій. Імперії досягають вершини свого розвитку і занепадають та гинуть. Знову і знову. Багато століть тому людські технології розвинулися зі швидкістю геометричної прогресії. Ми вийшли в безмежний космос, покинули Землю і почали подорожувати Галактикою. А потім сталося те, що зазвичай і відбувається: ми зледачіли. У нас є технології, якими ми не вміємо користуватися. Ми дозволяємо машинам думати і діяти за нас. Наднова зірка і розквіт віри Геліоніки лише загострили існуючу проблему. Наші предки шукали нових знань, але ми, їхні нащадки, славимо невігластво. Обійди хоч всю Імперію, ти не знайдеш жодної людини, яка здатна відремонтувати машину, яку побудували наші предки.

— А навіщо це людям? Чому це важливо? — запитала я. — Машини здатні все робити самостійно.

— Тому що це не може тривати вічно, — відповів Тайрус. — Наші технології застарівають. Із кожним роком усе більше машин виходить з ладу і їх неможливо відремонтувати. Коли наші старі кораблі ламаються, вони роздирають сам космічний простір. Нам потрібне наукове відродження, однак воно не відбувається, тому що Вельмишановне Панство, — тому що моя сім’я, — розуміє, що будь-яка інтелектуальна революція неминуче призведе до революції політичної.

Тайрус зараз з точністю повторив слова Сенатора фон Імпірінс. Саме ці переконання стали причиною смерті Сенатора і його родини.

Сама думки про це завдала мені нестерпного болю.

Я більше не могла його слухати.

— Мене це не цікавить, Ваше Преосвященство, — різко мовила я. — Діаболіки — не філософи.

— Я просто хочу, щоб ти зрозуміла мою мету: я прагну трону Імператора не заради себе, а заради майбутнього людства. Я хочу, щоб люди стали створіннями, які мислять, планують і бажають більшого, хочу, щоб вони перестали бути ледачими, бездіяльними істотами, які повільно зводять нанівець усі інноваційні досягнення наших предків й ігнорують небезпеку, що нависає над нами. Але я не зможу стати Імператором без твоєї допомоги.

— Що ви таке кажете? Як я можу вам допомогти?

Він одвернувся від мене і поглянув униз — на небо під нами й на книжкові полиці, що зникали далеко в синіх глибинах.

— Я так довго жив, зображуючи з себе божевільного. Імператор призначив мене Спадкоємцем Прімусом, бо впевнений, що його вороги за всяку ціну схочуть уникнути мого сходження на трон. Настав час продемонструвати свою силу, аби переконати людей, що я стану гідним спадкоємцем. Проте тільки-но я здобуду підтримку, я одразу стану загрозою для мого дядька, і мені залишиться жити лічені дні, — він підійшов до мене. — Якщо мій дядько вирішить позбутися мене, я не зможу його зупинити. Він створить ситуацію, у якій я опинюся без зброї. Він спробує підловити мене, коли я найменше цього очікуватиму або буду зовсім беззахисним, — він узяв мене за руку і міцно її стиснув. — І ось тут на арену виходиш ти. Ти — Діаболік, замаскований під звичайну людину. Це робить тебе найсильнішою зброєю. Ти зможеш гарантувати, що я виживу. Стань моїм Діаболіком, Немезідо!

— Це працює не так. Я була пов’язана із Сайдонією.

— Тоді вибери мене. Сайдонії Імпірінс більше немає серед живих. Ти можеш зробити вибір самостійно.

Я похитала головою.

— Як я зможу перебувати біля вас увесь час? Якщо все, що ви говорите, — правда, Імператор ніколи не дозволить вам мати власного охоронця, тоді як ви поясните мою постійну присутність поряд із вами?

— Ти будеш моєю дружиною.