Діаболік

2

УВЕЧЕРІ ТОГО ДНЯ всі домочадці — люди і Служниці — зібралися в Геліосфері під прозорим куполом, розміщеним на верхніх ярусах орбітальної фортеці. Скільки Мати-Засновниця не благала Сенатора, він ніколи не відвідував служби, окрім тих випадків, коли в них були гості. Сьогодні Сенатор з’явився для проформи, навіть не приховуючи від Інквізитора своєї самовдоволеної посмішки.

Урешті-решт, Інквізитор щойно провів ретельну інспекцію фортеці і не знайшов нічого вартого уваги Імператора. Розумна людина не стала б зловтішатися, але Сенатор був дурнем.

На час служби Мати-Засновниця всадовила Інквізитора на почесне місце позаду сім’ї. У цілковитій тиші всі спостерігали, як над схилами планети сходить зірка. Прозорі, як кришталь, вікна заломлювали промені світла, розсіюючи і направляючи їх у задані точки — туди, де в приміщенні стояли дзеркала. На якусь мить усі промені зійшлися в одній точці — церемоніальній чаші в центрі кімнати. Проміння запалило олію всередині посудини. Усі зосередили свої погляди на палаючій чаші. А коли зірка рушила далі, ідеальний кут падіння променів змістився, і все навколо освітило яскраве сяйво вогнів. Почалося благословення.

— І тоді, за допомогою нашої новонародженої зірки, ім’я якій Геліос, — мовив вікарій, піднімаючи палаючу чашу, — Живий Космос вирішив запалити іскру життя на планеті Земля і породив наших вельмишановних предків. Це відбулося в ту далеку епоху, коли зірки були лише віддаленими точками посеред безмежної пітьмі. У ті дні люди жили в невігластві й усе життя присвячували поклонінню уявним божествам, яких вони створили за своєю подобою, бо були не спроможні пізнати істинну божественність Всесвіту.

Я обвела поглядом кімнату, зауваживши напружену настороженість на обличчі Матері-Засновниці і погано приховану зневагу на обличчі Сенатора. Тоді я поглянула на Інквізитора, який свердлив очима спину Сенатора, потім — на Донію, чиї широкі карі очі були прикуті до чаші, поки вікарій виголошував історію генезису людей. Сайдонія завжди надміру захоплювалася розповідями про походження людства із сонячної системи, про сонце і про Геліос, який годував перших людських істот.

Вона була набожною. Тільки-но мене придбали, Донія намагалася й мене навернути у віру Геліоніки: приводила на службу і просила вікарія благословити світлом зірок свого Діаболіка. Я ще не в повній мірі осягнула ідею Живого Космосу і душі, але сподівалася, що мені дарується благословення, бо Сайдонія бажала цього для мене.

Вікарій відмовився це робити. Він заявив Донії, що в мене немає душі, яку можна благословити.

— Діаболіки — це творіння рук людських, а не Живого Космосу, — сказав вікарій. — У них немає божественної іскри, яку можна освітити космічним світлом. Ця істота може спостерігати за благословенням з поваги до вашої сім’ї, але ніколи не зможе брати в ньому безпосередньої участі.

Поки вікарій говорив, на його обличчі, так само, як і на обличчі Матері-Засновниці, застиг дивний вираз. Я лише нещодавно почала розрізняти людську міміку, але цей вираз обличчя впізнала навіть тоді — то була абсолютна відраза. Їм була огидна сама думка, що Діаболік може бути благословенний їхнім божественним Космосом.

Чомусь від згадки про вирази їхніх облич, мої нутрощі зводило навіть тепер, коли я слухала вікарія. Тож я вирішила продовжити спостереження за Інквізитором — людиною, яка повідомить деталі свого візиту Імператору. Одне його слово може стати вироком для Сенатора фон Імпірінс, якщо Інквізитор вирішить, що Імпірінси недостатньо набожні. Гірше того, його слово може стати вироком для Сайдонії.

Якщо з нею щось трапиться, будь-що, я вистежу цього чоловіка і вб’ю його: про всяк випадок я запам’ятала його зарозумілі й холодні риси обличчя.

Монотонний голос вікарія звучав доти, доки зірка милостиво не опустилася за схили планети. Світло в Геліосфері згасло. Лише в чаші продовжував горіти вогонь: для того, щоб загасити його, вікарій накрив її глиняною кришкою.

У темряві запанувала глибока тиша.

Потім одна зі Служниць знову ввімкнула світло. Спочатку з геліосфери вийшли люди — Імпірінси, Інквізитор і вікарій, опісля — я і Служниці.

Сенатор провів Інквізитора до дверей відсіку, навіть не запропонувавши йому залишитися на ніч у фортеці, як того вимагали правила хорошого тону. Я йшла за ними на безпечній відстані, і мій гострий слух вловив слова, сказані ними на прощання.

— То який вердикт? — різко запитав Сенатор. — Я достатньо благочестивий для Імператора? Чи ви теж бажаєте назвати мене «Великим Єретиком»?

— Саме ваша манера поведінки і ображає Імператора. — відповів Інквізитор. — І я не думаю, що Імператор помітить якісь покращення. Щойно мені здалося, ніби ви вихваляєтеся ненависним ім’ям, яким вас нарекли! Єресь небезпечна, Вельмишановний, тому я раджу вам остерігатися.

— Сенатор. Називайте мене Сенатор.

— Звісно, Сенаторе фон Імпірінс, — його слова прозвучали як насмішка.

На цьому Інквізитор і Сенатор розпрощалися.

Я знайшла Донію біля вікна, де вона стояла, спостерігаючи за дверима відсіку. Вона відмовилася рушити з місця, доки корабель Інквізитора не відшвартувався і не зник у чорній безодні. Потім вона закрила обличчя руками й залилася сльозами.

— Що трапилося? — запитала я з наростаючим почуттям тривоги.

— О, Немезідо, це таке полегшення! — вона підняла своє заплакане обличчя і розсміялася. — Ти в безпеці!

Вона кинулася вперед і обняла мене.

— О, хіба ти не розумієш? Хоч він і злиться на батька, тим не менше, ти в безпеці.

Вона уткнулась головою в моє плече.

— Я б не змогла жити без тебе.

Я ненавиділа, коли вона так говорила, ніби я була для неї всім, коли насправді, саме вона була всім для мене.

Донія продовжувала плакати. Я обняла її. Цей жест усе ще здавався мені неприродним і дивним. Яка дивна річ — сльози. У мене не було слізних проток, тому я була не здатна плакати, але бачила достатньо сліз, щоб знати, що вони бувають від болю і страху.

Але, здається, бувають і сльози радості.

Оскільки Донія була єдиним спадкоємцем Сенатора Галактики, після відставки свого батька вона мала обійняти його місце. Це означало, що наразі їй потрібно було розвивати інстинкт політика і навчитися спілкуватися з іншим Вельмишановним Панством із правлячого класу Імперії. Це пов’язано з тим, що її соціальні навички сформують майбутні альянси сім’ї і забезпечать їхній подальший розвиток.

Відтак, її єдиною можливістю попрактикуватися в тонкощах соціального спілкування були віртуальні форуми.

Я ніколи не бачила цих форумів на власні очі, але Донія пояснила мені, що вони відбуваються у віртуальній реальності, де люди використовують для спілкування аватари.

Два рази на місяць Донія була змушена відвідувати офіційні збори на форумах, де вона зустрічалася з іншими молодими Вельмишановними панами з далеких зоряних систем, які мали успадкувати владу в Імперії. Ці зустрічі були для неї неприємною необхідністю. Протягом дня, поки вона готувалася до форуму, її плечі були згорблені і в кожній лінії тіла відчувалася пригніченість.

Мати-Засновниця, як і завжди, проігнорувала її пригнічений настрій.

— Рапорт про візит Інквізитора вже має бути в Імператора, — мовила вона до Донії. — Якщо твій дурень-батько створив нам нові проблеми...

— Будь ласка, мама, не називай його дурнем! Насправді він дуже далекоглядний... по-своєму.

— Якщо він створив проблеми, то Імператор розкаже про це своїм довіреним особам. Їхні діти мали щось чути. Ти повинна слухати, Сайдонія. Слухай, що вони кажуть, і про що мовчать. Від інформації, яку ти збереш на цих форумах, може залежати виживання нашої сім’ї.

Мати-Засновниця так високо цінувала ці збіговиська, що завжди сиділа поруч із Донією і підключала власну гарнітуру до додаткового каналу передачі. У такий спосіб вона контролювала взаємодію дочки з іншими учасниками і нашіптувала їй на вухо поради чи то, радше — накази.

Сьогодні вони знову сіли біля панелі комп’ютера і вдягли свої гарнітури, щоб почати спостереження за світом, видимим тільки їм одним. Я слухала, як Донія нервово запинається, підтримуючи світську бесіду. Іноді вона припускалась якоїсь помилки, і в покарання Мати-Засновниця щипала її.

Мені знадобилася вся моя витримка, щоб не зробити крок уперед і не зламати Матері-Засновниці руку.

— Що я тобі казала про уникнення деяких тем? — зашипіла Мати-Засновниця. — Навіть не питай її про туманності!

— Я просто запитала, чи це насправді так красиво, як я чула, — запротестувала Донія.

— Мене не хвилює, чому ти про це запитала. Дочка Великого Єретика не має права ставити запитання, які можуть невірно зрозуміти й інтерпретувати як наукову цікавість.

Потім Мати-Засновниця сказала: «Це аватар Салівара Домітріана. Скоро всі почнуть битися за його аудієнцію. Вислови йому свою повагу, перш ніж вони оточать його».

А кілька хвилин потому: «Чому ти в перших рядах цього натовпу, Сайдоніє? Ти в оточенні нікчем! Йди звідси, доки хтось не подумав, що твоє місце тут!»

У цей момент Донія і Мати-Засновниця напружилися. Я випрямилася, спостерігаючи за їх спинами й питаючи себе, хто міг вибити їх обох із колії. Рука Матері-Засновниці опустилася на плече Донії і стиснула його.

— Будь дуже обережною із цим дівчам Пасус...

Пасус.

Мої очі звузилися, коли Донія почала нервово розмовляти з Елантрою Пасус. Я добре знала її сім’ю, тому що поставила собі за мету зібрати інформацію про всіх ворогів Імпірінс — ворогів Сайдонії. Рік тому я дивилася пряму трансляцію із Сенату і була свідком того, як Сенатор фон Пасус радо засудив батька Сайдонії. Пасус і його союзники — найпалкіші прихильники Геліоніки в Сенаті, й у них вистачило голосів, щоб офіційно звинуватити Сенатора фон Імпірінс у «єресі». Це стало страшним ударом для репутації родини Імпірінс, і Мати-Засновниця досі не пробачила цього чоловіку.

Правду кажучи, я також зневажала Сенатора фон Імпірінс, бо він поставив під загрозу життя власної дочки, коли робив публічні заяви з тих питань, про які кращі мовчати. Він висловив сумніви в доцільності заборони на вивчення наук, будучи одержимим дивними ідеалами й абсурдно відданим процесу пізнання. Це була одна з причин, чому він збирав старі бази даних, у яких зберігалися наукові знання — ті бази даних, що ми з Матір’ю-Засновницею поспіхом ховали від Інквізитора. Він вважав, що людство повинно знову вивчати науки і ніколи навіть не замислювався над тим, як його вчинки можуть позначитися на благополуччі сім’ї.

Він був безрозсудним.

І ось тепер через нього Донія змушена була спілкуватися з дочкою Сенатора фон Пасус так, ніби їхні батьки не були суперниками.

Після короткої розмови Донія поспіхом попрощалася, посилаючись на зайнятість.

Як не дивно, Мати-Засновниця схвально поплескала її по плечу.

— Молодець.

Похвала з її вуст була великою рідкістю.

Здавалося, пройшла вічність, перш ніж Донія витягнула свою гарнітуру. Під її очима пролягли темні тіні.

— Давай обговоримо твої дії й поведінку, — сказала Мати-Засновниця і владно звелася на ноги. — Ти доволі вдало уникала заборонених тем і твої репліки були дуже обережними, але що ти зробила не так?

Донія зітхнула.

— Я впевнена, ти мені скажеш.

— Твій голос звучав м’яко, — посварила дочку Мати-Засновниця, — самозневажливо. Я навіть чула, як ти заїкалася кілька разів. Ти — майбутній Сенатор. Ти не можеш дозволити собі бути слабкою. Слабкість — це ознака низького соціального становища, а сім’я Імпірінс із вищих кіл. Одного дня ти станеш головою родини, і якщо ти не навчишся демонструвати силу, то втратиш усі надбання предків, які вони залишили тобі! Через ідіотизм твого батька деякі члени Вельмишановного панства вже облизуються на те, що належить нам по праву, жадібні Гранди і Вельможні Пані з радістю подивилися б на падіння сім’ї «єретика»! Твій батько має намір привести цю сім’ю до краху, Сайдоніє. Ти не підеш по його стопах!

Донія знову зітхнула, але я спостерігала за Матір’ю-Засновницею з того кутка кімнати, у якому причаїлася так, що про мене зовсім забули. Іноді мені здавалося, що я цінувала мудрість Матері-Засновниці більше, ніж її дочка. Зрештою, у Донії був дуже низький інстинкт самозбереження, адже він їй був непотрібен, бо її завжди опікали і захищали. Думка про ворогів, які підкрадаються вночі, була їй невідома.

Я не була схожою на неї. Мене ніхто не опікав і не захищав.

Хоч я й була готова розірвати Матір-Засновницю на шматки і переламати їй усі кістки, коли вона ляскала або щипала свою дочку, тим не менше, я погоджувалася з холодною, нещадною мудрістю її пересторог. Вона вважала, що діє на благо Донії, коли бувала суворою і жорстокою з нею, і я це розуміла. Нахабна й самовпевнена поведінка батька Донії поставила сім’ю в небезпечне становище, і Мати-Засновниця відчувала це завдяки інстинкту самозбереження. Вона була єдиною з родини Імпірінс, хто був здатний оцінити загрозу, яку становив візит Інквізитора.

Мати-Засновниця потягла Донію з кімнати, щоб розкритикувати її дії перед Сенатором фон Імпірінс — без сумніву, вона планувала показати чоловікові, що він не зміг навчити свою дочку поводитися серед Вельмишановного панства. Зазвичай я йшла за ними, але сьогодні мені випала рідкісна нагода.

Сканер сітківки Донії все ще залишався на панелі комп’ютера.

Лише один погляд, подумала я, простуючи до панелі управління. Це може бути моєю єдиною можливістю: на власні очі побачити аватари дітей цих аристократів... Єдиною можливістю оцінити небезпеку на горизонті Донії. Я ні з ким не говоритиму.

Я вдягла гарнітуру, і зміна оточуючого середовища мене дезорієнтувала. Я увірвалася в нову реальність, у якій аватар Донії стояв на одній із численних скляних платформ, що рухалися в пустоті.

Відчуття невагомості заповнило мій шлунок. Я насилу ковтнула, намагаючись позбутися цього відчуття. Коли перше здивування минуло, я помітила інші аватари... Мене оточували вишукано вдягнені юні Гранди і Вельможні Панни імперії, які сміялися в порожнечу, що убила б їх у реальному житті. Надміру яскраве неприродне зоряне світло підкреслювало штучну красу комп’ютеризованих образів, які вони обрали для себе.

Чітко усвідомлюючи, що використовую аватар Донії, я повільно піднялася кришталевими сходами, що з’єднували між собою платформи. Я рухалася туди, куди бажав мій розум, проходячи повз аватари, які, здавалося, не звертали на мене уваги. Я мовчала, сподіваючись уникнути зайвої уваги. Пролунало кількох здивованих привітань через несподіване повернення Сайдонії, але, здається, ніхто ні про що не здогадався.

До мене долітали уривки розмов:

«...найспокусливіший інтоксикант...»

«...імплантацію світлих пластів потрібно робити зі смаком, щоб не переступити межі між підкресленням достоїнств і кричущим несмаком...»

«...який вульгарний аватар. Не уявляю, чим вона думала...»

Я відчула полегшення, коли усвідомила безглуздість їхніх розмов. Після кількох хвилин підслуховування, я не почула нічого, що б насторожило мене або попередило про будь-яку хитрість чи обман. Це були діти. Зіпсуті, бездарні діти з могутніх сімей, що вихвалялися своїм високим соціальним становищем.

Якщо серед цього юного Вельмишановного панства і були гадюки, вони або настільки вправно замаскувались, що їх зуби залишилися невидимими, або ще не достатньо виросли для наявності в них отрути.

А тоді за моєю спиною пролунав голос.

— Ви так уважно за всіма спостерігаєте, Вельмишановно Панно Імпірінс.

Від переляку я підскочила в реальному житті, бо вірила, що перебуваю подалі від натовпу. Я б ніколи не допустила, щоб у реальному світі хтось підкрався до мене, але мої віртуальні почуття були недостатньо розвинені й повністю викривлені.

Я повернулася — перед моїми очима постав аватар, зовсім не схожий на інші.

Дуже не схожий на інші.

Цей молодик був абсолютно голим.

Він посміхнувся, побачивши мій приголомшений погляд, і томно пригубив келих вина, який був відображенням того, що його тіло споживало в реальному житті.

Його аватар відрізнявся від блиску явної досконалості інших. Натомість він був демонстрацією недоліків: волосся — подібне до брудної швабри кольору міді, очі — вражаюче, майже лякаюче, блідо-блакитні, обличчя — злегка поцятковане сонячними плямами. Це веснянки, згадала я, роздивляючись його. Навіть м’язи — і ті були сформовані некрасиво, і якщо пильно придивитися, можна було побачити їх незначну асиметрію. Його боти краси зазнали невдачі... або він наростив м’язи під час справжніх фізичних навантажень.

Це неможливо. Жоден із цієї пустоголової кампанії не захоче добровільно навантажувати себе.

— А тепер, Вельмишановна Панно, — весело зауважив молодик, — ви пильно дивитеся на мене.

Так, я робила те, чим славилися Діаболіки: зупинила на ньому пильний, хижий погляд — занадто непорушний для справжньої людини. Мої очі були порожніми і бездушними, якщо я не імітувала почуття. Мати-Засновниця стверджувала, що від цього погляду волосся на потилиці стає дибки. Навіть крізь аватар Сайдонії моя справжня сутність просочилася назовні.

— Пробачте мені, — сказала я затинаючись, промовляючи незвичну для мене фразу. Ніхто не вимагав вибачень від Діаболіків. — Ви повинні розуміти, що на це важко не дивитися.

— Моє вбрання настільки вражаюче?

Це збило мене з пантелику.

— Ви не вдягнені.

— Це просто смішно, — сказав він із щирим обуренням у голосі, ніби мої слова образили його. — Мої техніки запевнили мене, що запрограмували цей аватар згідно з найвищою імперською модою.

Я завагалася, справді збита з пантелику — це було незнайоме, зовсім неприємне відчуття. Звісно, він міг просто поглянути вниз і побачити, що був голий. Чи це був гумор? Можливо, він жартує? Інші вже мали сказати йому, що він неодягнений. Мабуть, це жарт.

Я не була впевнена, що зможу зімітувати сміх; Діаболікам не вдавалося природно зобразити звук. Тому я зупинилася на нейтральному зауваженні.

— Яке чудове видовище ви влаштували.

— Видовище? — у його голосі з’явилися різкі нотки, але вони пом’якшали, коли він продовжив. — Що ви маєте на увазі?

Як би відповіла Сайдонія? У голові було пусто, тому я змусила себе посміхнутися, роздумуючи, чи правильно я його зрозуміла.

— Той, хто бажає привернути увагу стількох очей, безумовно, грає на публіку.

У мене виникла дивна здогадка, що ґрунтувалася на моєму досвіді битв і вбивств. Відволікальний удар з одного боку часто відкриває слабкості з іншого боку супротивника.

— Чи, можливо, ви хочете, спрямувати увагу в одному напрямку, щоб ніхто не подивився в інший бік.

На його обличчі промайнув дивний вираз: він звузив свої світлі очі, погляд став більш жорстким, різкі риси обличчя стали помітнішими. На мить я уявила, який він матиме вигляд, коли стане дорослим. Він нагадав мені когось, але я не могла зрозуміти, кого саме.

— Моя Вельмишановна Панно Імпірінс, — дуже м’яко мовив він, — якої ви цікавої думки про мене. — Його аватар занадто наблизився до мого, і невідривно дивився на мене. — Можливо, деякі з близьких вам людей повинні перейняти вашу тактику.

Ця заява привернула мою увагу й у мене в горлі застрягло запитання. Що він хотів цим сказати? Це був натяк? Попередження? Але я не насмілилася запитати. Донія б не спитала, а якщо я була неправа...

Я не змогла продовжити розмову. У цю мить до нас підійшли кілька аватарів. Вони опустилися на коліна перед оголеним юнаком, притискаючи кісточки його пальців до своїх щік. До мене долетіли їх глузливі слова:

— Ваше Високопреосвященство, ви удостоїли нас честю, вшанувавши своїм візитом!

— Яке чудове вбрання ви обрали для свого аватара!

— Така тонка тканина!

Раптом я усвідомила, кого він мені нагадував. Він був схожий на свого дядька — Імператора.

Переді мною стояв голий і безсоромний Тайрус Домітріан. Тайрус, Спадкоємець Прімуса... Юнак, який одного дня успадкує трон.

Навіть я знала про Тайруса. Мати-Засновниця і Сенатор фон Імпірінс щовечора сміялися, обговорюючи його останні витівки. Він був ганьбою Імперії через своє абсолютне безумство. У цьому стані він імовірно не усвідомлював, що голий, а зважаючи на його соціальний статус, ніхто не наважувався вказати йому на це.

Ніхто, крім мене.

Я відімкнула гарнітуру, з жахом усвідомивши, що я накоїла.

Ще довго після того, як я вийшла із системи, усередині вирував жах. Я хотіла більше дізнатися про зіпсуту молодь Вельмишановного панства, щоб мати змогу краще захистити Сайдонію. Натомість я привернула до неї увагу сумнозвісного безумця, у якого було достатньо влади, щоб її знищити.