Діаболік

20

— Я ЧЕКАЮ, — сказала я, даючи їй шанс піти. — Я маю поговорити з вашим господарем.

Енміті примружила очі.

— Ні. Ви підете звідси! Негайно!

Якщо я її вб’ю, то далі все піде по плану. Якщо Енміті не повернеться і не здійме тривоги, Імператор вийде з покоїв. Я зроблю вигляд, що налякана і почну битися в істериці, і тоді він запитає, де Енміті. Заїкаючись на кожному слові, я пробурмочу щось і вб’ю його.

— Ви мене чуєте? Я сказала вам піти звідси, Сенаторе фон Імпірінс, — мовила Енміті і рушила в мій бік, граючи своїми м’язами й не відводячи від мене крижаного погляду бездонно синіх очей. — Негайно зникніть звідси, або я сама усуну вас.

Я збираюся вбити її господаря. Навіть якщо вона проб’є мій череп, зніме з мене шкіру і зітре в порошок те, що від мене залишиться, до кінця сьогоднішнього дня її хазяїн буде мертвим. Так само, як і Сайдонія. Ця величезна і жахлива порожнеча, що відкрилася всередині мене, поглине і її.

Смерть — не завжди означає жорстокість. Я б радше померла тисячу разів, ніж пережила Сайдонію. Тому я зроблю Енміті послугу і вб’ю її прямо зараз.

Я схилила голову, зробила вигляд, що мої плечі здригаються від ридань і сховала обличчя, прикрившись однією рукою. Другою рукою я вхопилася за кинджал, захований у складках моєї сукні.

— Я сказала вам піти! — Енміті наблизилася до мене.

І я засадила кинджал їй у бік.

Мені не вистачило секунди, щоб дотягнутися до її аорти. В останню секунду вона — сповнений сил Діаболік із м’язовою масою, якої мені бракувало, — відхилилася. На її обличчі не залишилось і сліду від спокою, і вона штовхнула мене з такою силою, що я влетіла обличчям у стіну.

Від удару перед очима поплили зірочки, але біль не заважав мені. Я перекотилася і звелася на ноги, а розвернувшись до Енміті, побачила, що вона оглядає місце кровотечі.

Вона стиснула ліву руку в кулак і пригасла до пораненого боку, проштовхуючи кулак у рану, щоб спинити кровотечу. Потім вона поглянула на мене.

— Отже, я мала рацію. Ти не просто слабка дівчина.

— Так, — відповіла я. — Твоя правда.

Вона кинулася на мене. Ухилившись, я ще раз вдарила її ножем.

На її щоці з’явилася глибока рана, але вже наступної миті, вона вхопила мою руку і викрутила її мені за спину. Я скрикнула, рефлекторно випускаючи ніж із рук, і щосили вдавила підбор черевика їй у ногу. Почувся тріск кісток і вона заволала від болю. Я розвернулась і почала бити їй кулаком по обличчю, наносячи удар за ударом, доки врешті-решт не відштовхнула її від себе.

Вона спіткнулася, досі притискаючи кулаком криваву рану на боці.

— Ти занадто прудка, — захекавшись вимовила вона. — Ти не людина!

— Ти знаєш, хто я.

Вона підскочила до мене і я націлилася вдарити її в поранений бік, але вона очікувала цього і в останню мить ухилилася, заїхавши мені ліктем в обличчя. Від страшного болю я втратила рівновагу. Я завалилася на спину, і світ перевернувся з ніг на голову. Я спробувала звестися на ноги, але Енміті — гора м’язів — уже придавила мене до підлоги і почала завдавати удари. Вона без упину молотила по щоках, і мій череп розколювався від болю. Кров засліплювала мені очі, але я пам’ятала, де мої її ноги, тому я щосили вдавила черевики в її коліна, відчуваючи, як її колінні чашечки зміщуються з огидним тріском.

Енміті виставила лікті вперед і впала прямо на мене.

Коли вона навалилася на мене усією масою свого тіла, її лікті розтрощили мої ребра, і тут втрата м’язової маси далася в знаки.

Вона була важка, важча, ніж я сподівалася, і своєю масою вдавила мене в підлогу, осипаючи шаленими ударами, через що мої ребра так боліли, що світ навколо потьмарився і поплив, а коли я отямилася, то лежала на животі, але всі мої спроби піднятися були марними. Мої руки не слухалися мене.

А потім я побачила черевики Енміті, яка підійшла до мене й опустилася на одне коліно. Вона вхопила мене за комір і підняла, але ноги не тримали мене.

— Цікаво-цікаво, — промовила вона, вдивляючись своїми бездонними блакитними очима. — Ти — Діаболік, що пройшов через доволі серйозні фізичні модифікації. Кому ти належиш?

Я вкусила її за руку і спробувала штрикнути пальцями поміж очей, але не змогла поцілити туди, куди хотіла, і вона затрясла мене, закричавши:

— Хто твій господар?

— Моя господиня — Сайдонія Імпірінс! — крикнула я у відповідь. — Вона була... моєю господинею.

Повітря між нами задзвеніло від сказаних слів, і я відчула, що зовсім розчавлена і розбита, аж раптом на закривавленому обличчі Діаболіка промайнула якась емоція. Це не могло бути співчуттям. Ми не були створені, щоб відчувати подібне. Але це була емоція.

— Я розумію.

Енміті відпустила мене, і я впала на підлогу, а вона тим часом потяглася за моїм кинджалом. Усвідомлення того, що я так і не вбила Імператора, засіло в моєму мозку, але, незважаючи на сліпучий біль і відчай, я не відчувала люті.

І тоді я усвідомила, що бажала не помсти.

Я просто хотіла заповнити зяючу порожнечу існування без Донії.

Енміті також це розуміла.

Крізь пелену перед очима я побачила, як вона нахилилася до мене із занесеним ножем, лезо якого блиснуло у світлі коридору. За мить я помру. Я була готова до цього і вдячна їй за розуміння.

— Енміті! — пролунав голос у вузькому коридорі, і я почула звук кроків, що швидко наближалися до нас. — Енміті, що ти робиш із Сенатором фон Імпірінс?

— Це не Сайдонія Імпірінс, Ваше Високопреосвященство, — відповіла Енміті, завмерши. — Це Діаболік, який збирався напасти на Імператора.

— Ти впевнена у цьому?

— Так, Ваше Високопреосвященство. Вона повинна померти, — на хвилину запала тиша, а потім Енміті запитала, — Що це...

Вона не встигла договорити, бо в неї вистрелили з енергетичного пістолету.

На мить яскраве світло засліпило мене, і я засумнівалася в тому, що щойно побачила.

Енміті була не схожою на Лезер, яка померла після одного пострілу в груди. Енергетичний промінь змусив її відступити назад, але навіть із зяючою раною в боці й іншими ушкодженнями, яких я їй завдала, вона швидко відновила рівновагу і заревла від люті.

Вона кинулася на свого нападника, і той вистрелив знову, направивши на неї безперервний потік променя, що випалював у ній діру, доки вона продовжувала йти вперед. Потім кратер крові й плоті спікся, явивши світу її скелет і органи, і тоді Енміті впала на підлогу.

Запала тиша, а потім чиїсь руки підняли мене.

— Ходімо.

Я побачила обличчя Тайруса Домітріана.

Усі мої думки були про одне. Занімілими пальцями я ледве витягла його зброю, а потім через силу піднялася навкарачки.

— Що ти робиш? — здивовано запитав Тайрус.

Енміті була мертвою. А я все ще була жива. Я все ще можу рухатися, тому я завершу почате. Звестися на ноги я не змогла, тому поповзла до дверей. У мене не було часу чекати на прихід Імператора. До того часу я стечу кров’ю. Я сама прийду до нього. Очі застеляло густою темною пеленою.

— Ти не можеш навіть встати з колін. Ти ж не думаєш, що в такому стані зможеш вбити мого дядька?

— Не... підходь... буде боляче... — процідила я. А наступної миті все навколо застелила темрява, і мені назустріч помчала підлога.