Діаболік

21

Я ЗНОВУ ОПИНИЛАСЯ в сольових ваннах, навколо пінилася і текла вода. Усе тіло пульсувало від болю, і здавалося, наче це Донія страждала від болю, бо вона плакала так само, як того разу, коли консоль комп’ютера несподівано вдарила її струмом, а я нічого не могла вдіяти. Ми обидві були малими.

— Донія. Донія!

— Це твоя господиня?

Питання, яке пролунало ніби згори, змусило мене поглянути туди, і я побачила знайоме обличчя, що схилилося наді мною. На мить я відчула, як чиїсь руки підняли мене, а до щоки притиснулась груднина. Я побачила веснянки на переніссі й блідо-блакитні очі з безбарвними віями, що плавали в тумані наді мною.

А наступної миті на мене своїми широко розплющеними очима дивилася Донія, але я помітила, що вона занадто близько підійшла до тигрів. Я знала, що ці тварини ручні, а їхні інстинкти притупили за допомогою генної інженерії, але ті примітивні людські інстинкти, які властиві навіть Діаболікам, підказували мені, що в цих тварин є м’язи й сила, і вони можуть вбити Донію одним ударом.

— Не підходь до тигрів, — промовила я до неї. — Вони небезпечні.

— Ти мариш, — сказав голос Тайруса Домітріана. Він став на коліна перед ліжком, на яке щойно приніс мене, і приклав вологий рушник мені до лоба. Я не мала сил піднятися. Мої ребра ніби штрикали ножем. Хвилі жару й холоду омивали мене.

— Ти серйозно поранена. І можеш померти. Але це те, чого ти хотіла, чи не так? — хвилину він вдивлявся у моє обличчя.

А наступної миті мене оточили медичні боти, чиї генератори видували на мою шкіру слабке тепло. Мої зуби стукотіли, а думками я була з Донією: ось її очі наповнилися сльозами, коли я сказала їй називати мене лише Немезіда дан Імпірінс. Вона завжди хотіла від мене чогось більшого, але я не розуміла, чого саме, і тепер уже ніколи не зрозумію.

Тонкощі та нюанси думок, дій і відчуттів людей — справжніх людей — були поза межами мого розуміння. Можливо, у загонах нас спеціально виховували як найгірших монстрів, а можливо, там мене просто зламали, змусивши стати такою, навіть якщо це й не було закладено в мені природою...

Мене нудило, позиви до блювання не припинялися, і я забризкала кров’ю підлогу біля ліжка. Медичні боти все ще продовжували дзижчати навколо мене. Тайрус Домітріан стояв у дверях, склавши руки на грудях, і спостерігав за мною. Ясний розум і холоднокровне зважування ситуації, ознаки яких читалися на обличчі спадкоємця Домітріана, настільки відрізнялися від його повсякденного виразу обличчя, на якому грала шалена посмішка, що я не могла поєднати ці два образи у своїй голові.

— Сайдонія Імпірінс була твоєю господинею? — запитав він.

Я зрозуміла, що минули години з часу моєї сутички з Енміті. Він знову приклав рушника до мого чола.

Мене зв’язали простирадлами, що ніби душили мене. Я напружилася і спробувала піднятися, аби зрозуміти, що відбувається і де я.

— Вони гарно попрацювали, замаскувавши тебе, — сказав Тайрус, — Я підозрював, що з тобою щось не так, але я навіть не уявляв... — він криво посміхнувся. — Сенатор фон Імпірінс був далекоглядною людиною, Імпірінси завжди були розумними людьми. Це велика втрата для Імперії.

Це нагадало мені про нещодавні події і мені перехопило подих, ніби від удару. І я згадала про те, де я і що трапилося, згадала, що Сайдонія померла, позбавивши мене сенсу існування, а я навіть не змогла помститися її вбивці. Натомість я лежала тут... жива і, якби я могла плакати, я б заплакала. Але Діаболік не здатен пролити жодної сльози, і я ніяк не могла позбутися цієї огидної порожнечі й суму, що сповнювали мене всередині, тому я закричала.

З мене вирвалися жахливі, жалюгідні, тваринні крики.

Після цього я відчула вогонь, що ніби обпалював моє горло, а на зміну хвилям жару і холоду прийшло своєрідне фізичне полегшення.

Тайрус повернувся до кімнати.

— Накричалася? — відсторонено запитав він. — Навіть якщо ні, не страшно. Крики, що лунають із моєї кімнати, лише підтвердять мою погану репутацію.

Я поглянула на нього крізь злиплі повіки, біль продовжував пульсувати в моїй свідомості, але коли я спробувала поворухнутися, виявилося, що палаюча агонія зникла.

Медичні боти загоїли мої найважчі рани.

Тайрус завмер, коли я піднялася і сіла на ліжку. Я побачила синці на руках — у тих місцях, де мене зв’язували, але тепер мої руки були вільними.

— Ти не помреш, — сказав він. — Ти була на порозі смерті. Я впевнений, Енміті... Що ти робиш?

Похитуючись, я звелася на ноги і з усією сили відштовхнула його в бік. Я була дуже слабкою і мені бракувало сил, тому Тайрус встояв на місці і не впав. Мої м’язи дрижали від втоми.

Коли я хотіла вийти до сусідньої кімнати, дорогу мені перегородили кілька Служниць з невиразними обличчями. У моєму нинішньому стані вони навіть могли подужати мене.

— Куди ти зібралася йти? Хочеш знову спробувати вбити мого дядька? — позаду мене пролунав голос Тайруса. — Навіть якщо ти якимось дивом здолаєш Енгвіша, ти не пройдеш повз Хезерда. І навіть якщо тобі вдасться перемогти цих двох Діаболіків, хоча до цього ти не змогла здолати навіть одного, Імператор оточений цілою свитою Вельмишановного панства, не кажучи вже про ботів безпеки...

— Чого ти хочеш? — загарчала я, розвертаючись до нього.

— Твоє ім’я Немезіда, чи не так?

Я примружила очі.

— Я проглянув перелік зареєстрованих смертей з часів великої чистки Діаболіків. Діаболіка Сайдонії Імпірінс звали Немезіда. Підозрюю, що це ти.

— Яке це тепер має значення?

— Ненавиджу марнотратство, — Тайрус влаштувався на стільці й холоднокровно оглянув мене. Цей осмислений погляд здавався абсолютно недоречним на його обличчі, яке зазвичай світилося божевільним блиском очей. — У мене ніколи не було власного Діаболіка. Мій дядько потурбувався про те, щоб їх не було в жодної іншої царської особи. Діаболіки зазвичай стають на заваді, коли ви бажаєте вбити когось, а мій дядько з легкістю вбиває членів своєї сім’ї.

Я нічого не відповіла. Мені було байдуже до всіх його слів, окрім пояснень, чому він врятував мене, і коли я зможу піти.

— Мені жаль твою господиню, — сказав він, уважно роздивляючись мене. — Але подивись на це, як на нову можливість.

— Можливість? — пробурмотіла я.

— Ми прагнемо одного, Немезідо. Ти хочеш смерті мого дядька, а я хочу бути Імператором, що, звісно, вимагає попередньої смерті дядька й чимало інших маневрів і дій. Ти не зможеш досягти своєї мети самостійно так само, як і я. Чому б нам не допомогти один одному?

— Мені байдуже до твого дядька і політики. Мені зовсім не цікаво, чи станеш ти коли-небудь Імператором. Він убив Донію, і тепер я вб’ю його або помру. Випусти мене.

— Боюся, що це неможливо.

Я підійшла, грізно поглядаючи на нього.

— Я не прошу!

Тайрус клацнув пальцями.

Розпечені вібруючі вусики обвили мою шию, і я впала на землю, хапаючи повітря.

— Мені дуже шкода, — відсторонено, але непримиримо промовив він, — та я не хочу, щоб мені зламали шию. Я активуватиму їх тільки в тому разі, якщо ти наблизишся до мене.

Я схопилася рукою за шию, намагаючись локалізувати вогнище цього дивного відчуття.

— Ці електроди вживлені тобі під шкіру. Це майже єдиний спосіб контролювати Діаболіка. Я хочу, щоб ти мене вислухала.

Я підняла на нього очі, палаючи від гніву.

— Я вирву твоє серце!

— Одного разу, можливо, так і буде. Але не зараз, — він підійшов до дверей і помахав рукою в проході. — Ти не зможеш переступити через цей поріг. Я хочу, щоб ти добре подумала над моєю пропозицією, перш ніж ухвалювати рішення.

— Я вже все вирішила! — закричала я, але він вже вийшов за двері, залишивши мене одну, і його Служниці пішли за ним.

Я кинулася до дверей, але одразу впала на коліна, отримавши сильний удар електричного струму: моє серце шалено калатало, а легені сперло від браку повітря.

У цьому Всесвіті в мене не залишилося нічого, і я бажала лише одного: щоб цей біль і порожнеча нарешті зникли. Я не передумаю, хай скільки Тайрус не тримає мене тут, я не передумаю.