Діаболік

47

ОХОПЛЕНА ПАНІКОЮ ДОНІЯ дивилася на мене широко відкритими очима, і я побачила, як шкіра на її шиї і грудях теж вкрилася плямами.

Підхопивши Донію на руки, я миттю помчала до ванної кімнати. Шкіра на моїх плечах пекла, але я не зважала на це, підводячи Донію до умивальника й підставляючи її руки під кран. Я увімкнула воду і почала щосили їх терти.

— Немезідо... не можу... дихати... — вимовила вона задихаючись, і коли я підвела очі, то побачила, що її обличчя стало сіро-блакитного відтінку.

Почувся шум, я повернулася — двері до умивальної кімнати зачинялися. Я кинулася до них, але замок уже клацнув, і двері не піддавалися. Ми опинилися в пастці.

У домофоні прозвучав злісний голос Елантри.

— Марно сподіваєтесь, — радісно викрикнула вона, — отрута вже проникла у ваші організми. Я перевірила її, щоб переконатися, що вона дійсно смертельна. Минула година, перш ніж отрута подіяла на шкіру Ексалтіда і він почав помирати, але гуманоїдні створіння витриваліші й подібні речі діють на них повільніше. Думаю, з вами двома все відбудеться набагато швидше.

Я розлючено кинулася до дверей. Мої руки відскакували від них, а кулаки пронизував гострий біль. Донія задихалася і я повернулася до неї. Вона стояла на колінах біля підніжжя умивальника — рукава її сукні промокли, шкіра вся покрилася плямами, і тут я почула, як шалено гупає моє серце, відчула, що моя шкіра спітніла, а біль у плечах посилився.

Жах усвідомлення пройшов тілом.

Елантра щойно замкнула нас.

Вона отруїла нас. Мабуть, це була та сама отрута, якою Тайрус планував скористатися, щоб отруїти Імператора.

Я обмила шкіру Донії, але отрута вже потрапила до її організму.

Сайдонія може померти.

— Елантро, будь ласка! — закричала я. — Елантро, прошу тебе, випусти нас звідси! Або хоча б мою компаньйонку. Будь ласка, даруй життя моєму Церемоніймейстеру Етикету. Благаю, випусти її! Елантро! Елантро!

У відповідь на свої голосіння я почула лише в’їдливі слова:

— Скоро сюди завітає Вельмишановна Пані Сигна, щоб провести майбутню невістку до Геліосфери. Гадаю, натомість їй доведеться допомогти мені вирішити, що робити з вашими тілами.

— ЕЛАНТРО, ЗА ТЕ, ЩО ТИ ЗРОБИЛА, Я ВИРВУ ТВОЄ СЕРЦЕ!

Відповіддю мені була тиша. Я почала вибивати двері, усвідомлюючи, що це наш єдиний шанс. Мені потрібно доправити Сайдонію до лікаря. Я повинна віднести її до медичних ботів. Я маю зробити хоч щось.

— Н-Нем...

Я обернулася — усередині все обірвалося від її вигляду. Обличчя Донії стало восковим, а очі — скляними і порожніми. Вона була схожа на ляльку-мотанку, яка впала під раковину, а плями на її шиї почали набрякати і перетворюватися на пухирі.

— Обмий.

— Я вже вмила тебе, — мій погляд затуманився. Я не могла відвести від неї очей. — Я все змила, Доніє.

— Себе.

Мої плечі горіли. Я подумала про того Ексалтіда, у якого була година, перш ніж отрута почала діяти. Діаболіки, безсумнівно, мали таку саму систему організму. Я заслуговувала на смерть за те, що завела Донію в цю пастку. Я не знала, що робити. Я молилася всім можливим богам, особливо божественному Космосу, який уже одного разу повернув мені Донію, я благала їх явитися і допомогти нам, бо я не зможу пережити це ще раз. Я не винесу цього знову.

Слабкою рукою Донія вказала на умивальник.

— Змий.

— Я не заслуговую на це, — викрикнула я. — Доніє, сподіваюся, ця отрута вб’є мене.

— Змий, — продовжувала наполягала вона. — Прошу тебе.

У голові туманіло. Я поливала плечі водою, поки біль не вщух.

Фізіологічні особливості Діаболіків. Отрута вийшла з мого організму, ніби її й не було. Я б віддала все, щоб помінятися своїм імунітетом із Донією.

— Я... Я не знаю, що робити, — сказала я їй. Подивившись на свої руки, я помітила, що вони всі в крові від моїх спроб вибити двері.

Тепер Донія стала сіро блакитного кольору, білки її очей почервоніли. Тремтячою рукою вона торкнулася мене, і я сіла навпочіпки — її тіло здалося мені тендітним і слабким, наче у птаха, бо насправді цього просто не могло бути, ні, ні, це відбувається не з нами...

— Люблю, — прохрипіла вона.

Я міцніше обняла її.

І вона обняла мене у відповідь так міцно, як змогла, їй дихання стало уривчастим і важким.

— Люблю... тебе...

А потім вона захрипіла і прихилилася до мене, а я знову згадала про Дедлі й міцно стисла Донію в обіймах, охоплена жахом, бо насправді це відбувається не з нами, ні, не з нами...

Вона перестала дихати і більше не рухалася, і тоді я зазирнула їй у вічі — поглянула в її очі, що стали мутними, як захмарене небо, у цих очах більше не було тієї іскри, яка була Сайдонією, ні, ні, цього не повинно було статися.

— Доніє! ДОНІЄ!

Я підняла і потрясла її. Я кричала на неї. Я щипала її шкіру, розвертала її, намагаючись добитися хоч якоїсь реакції: почути її плач або відчути, як вона поворухнеться, або хоч якось відреагує, але вона залишалася млявою і безвольною, вона померла, померла, і з мене вирвався пронизливий крик.

А потім усі сили разом залишили мене, і я змогла лише прихилити свою голову до Донії й прошепотіти:

— Я теж тебе люблю. Я люблю тебе. Я так тебе люблю. Пробач мене...

Але Донія померла — цього разу дивовижного порятунку не буде.

Я оніміла і просто сиділа й чекала, майже не рухаючись і не дихаючи, не в змозі зрозуміти, як усе могло трапитися так швидко, коли все пішло не так. Я чекала, прислухаючись до свого тихого, рівного серцебиття.

Я не розуміла, як це трапилося. Я не розуміла, як доля може бути такою жорстокою і гіркою.

А потім я почула звук кроків за дверима.

Я принишкла, сповнена темної, розплавленої злоби. Я почула, як Елантра зупинилася біля дверей і прислухається. А потім двері відчинилися, і вона наказала Служницям:

— Заберіть тіла. Скажіть Вельмишановному Пану Тайрусу...

Коли Слуга підійшов до мене, я підскочила на ноги й відкинула його до дальньої стіни. Крик Елантри пронизав повітря, але було надто пізно, я вже була поряд і тримала її за шию, як маленьку безпорадну дівчинку, якою вона і була поряд зі мною, я кинула її на стіл, що розколовся надвоє від сили мого удару. До мене наблизилися інші Слуги, але я відбилася від них і знову зосередила свою увагу на їх господині.

Елантра завивала і кричала від переляку, коли я пригасла її, і я знала, що щойно зламала їй кілька ребер, але мені було байдуже. Я роздряпала їй обличчя і викрутила руки в суглобах. А потім я взяла її за підборіддя і розвернула, щоб вона дивилася прямо мені у вічі.

— Будь ласка, — слізно благала вона.

Я запустила руку в м’яку плоть тіла Елантри Пасус і вирвала її серце, я була вся в крові, але гнів і злоба в мені не згасли, і все інше більше не мало значення. Гарячий і слизький орган був у моїх руках, а я дивилася на тіло, що лежало біля моїх ніг, і не могла зрозуміти, як це могло статися.

Що тепер?

Що тепер?

ЩО ТЕПЕР?

Я випустила з рук серце і пішла похитуючись, тіло Елантри незграбно лежало на підлозі. Мої руки й одяг були просякнуті кров’ю. Світло сліпило очі, а у вухах стояв шум, і на цей раз Сайдонія померла, вона була мертва, я бачила, як вона померла...

Я впала на коліна і мене знудило. Уся гниль і жовч вийшли з мене, але це ще було не все, бо як могло статися подібне, як...

Мене охопив жах, коли я почула кроки Вельмишановної Пані Сигни, а потім вона предстала переді мною: її обличчя посіріло зі страху, а подих перехопило від видовища бійні. Коли я підняла своє закривавлене обличчя, щоб поглянути на неї, вона вихопила енергетичну зброю.

— Не підходь до мене.

— Вона вбила її, — видихнула я. — Елантра вбила Донію.

Сигна обійшла мене, тримаючись на безпечній дистанції, і зазирнула в кожну кімнату. А потім дійшла до вмивальні. Вона довго вдивлялася всередину, а потім пішла геть.

— Значить, дівчина Імпірінс урешті-решт померла... — мовила Сигна.

А потім вона засміялася.

Вона сміялася.

Сміялася.

Сміялася!

Я кинулася на неї, але електричний імпульс відкинув мене, резонуючи в кожній клітині мого тіла, і я побачила, як Вельмишановна Пані Сигна наближається до мене зі зброєю в руках, не зводячи з мене свого яструбиного погляду.

— Це твоїх рук справа, чи не так? — закричала я, закипаючи від люті. Я звелася на ноги і поглянула на неї: обриси кімнати розмилися й потьмяніли, тепер єдине, що я бачила, це її жорстоке, безжалісне обличчя. — Ти все спланувала!

Сигна примружила очі.

— Дурненька, невже ти гадаєш, що я спробувала б отруїти Діаболіка? Я знаю, хто за цим стоїть, і це точно не я. Мертва Сайдонія Імпірінс, мертва Елантра Пасус... Два зайці одним пострілом. Це в стилі мого внука.

Її... онук...

Я заклякла.

— Ні, — сказала я.

Сигна підняла голову.

— Я знала, що він не пожертвує тобою, але мені було цікаво, як він вийде із цієї ситуації, — її тонкі брови злетіли вгору, коли вона оглядала сліди кривавої розправи. — Але тепер бачу, як. Здається, він вирішив, що дівчині Імпірінс краще померти замість тебе.

— Ні, — видихнула я.

— Мертва Сайдонія Імпірінс означає, що один Діаболік може зайняти її місце, — голос Сигни пульсував від отрути. — Звісно, цей Діаболік, без сумніву, помститься за смерть своєї господині, тож Тайрус зміг позбутися ще й Елантри, вирішивши, що я не зрозумію, чиїх рук ця справа... Але дарма він так вважав. Насправді, мене дуже ображає його самовпевненість: невже від справді думав, ніби зможе обманути мене. Я сама придумала цю комбінацію.

— Це неправда, — хвилі жару і холоду накривали мене, і я зазирнула в себе, аналізуючи почуте. Я схопилася кривавими руками за волосся, і у моїй пам’яті сплив спогад.

Просто він викликав у мене замішання, коли почав говорити про вибір, — сказала мені Донія. — Думаю, йому не подобається ідея повернути мені статус Сенатора фон Імпірінс, адже це призведе до багатьох проблем...

Значить... він вирішив діяти по-іншому.

Він попросив Елантру запросити мене на ритуал помазання, знаючи, які питання й одкровення це викличе... Він міг підштовхнути Елантру до думки, що й досі любить мене, не кажучи цього прямо. І тоді Елантра вирішила вбити мене. А коли вона почала ставити питання, він показав отруту, яка подіє на Сайдонію, але не на мене. Йому були відомі тонкощі церемонії помазання: він знав, що під час нанесення візерунків мені знадобиться допомога Сайдонії. Урешті-решт, Діаболіки нічого не знають про подібні церемонії. Сайдонія обов’язково б запропонувала руку допомоги, а отруту можна легко приховати в олії...

Якщо Елантра вб’є Сайдонію, то я зможу й надалі залишатися Сайдонією. А якщо я вб’ю Елантру, то йому не доведеться з нею одружуватися. Здавалося, що його вини в цьому немає, і ні я, ні Сигна не здогадаємося про те, що він зробив. Це було... Це було так схоже на Тайруса. Блискучий, підступний план.

Сигна обійшла тіло Елантри.

— Мабуть, він ніколи не збирався з нею одружуватися. Він так і не зрозумів, що я його перевіряла. Він провалив іспит, — вона поклала підборіддя на руки, і її губи викривилися у загрозливій посмішці. — Я б могла знайти його і покарати за скоєне, але не смію відбирати в Діаболіка радість помсти. Після служби сім’я збереться за обіднім столом... Сподіваюсь, я побачу тебе там.

Вона пішла до дверей, і я не стала її зупиняти. Я не могла зрушити з місця, я ніби перетворилася на льодяну статую. На віллі Елантри запала тиша, сонячне світло з вікна лилося на плями крові, що вкривали мою сукню, і на понівечене тіло, яку лежало поряд. А в сусідній кімнаті... У сусідній кімнаті! Дівчина, яку я повинна була захищати, тепер була мертва.

Я відчула гострий біль у грудях. Провела рукою по ключиці, задихаючись.

І єдине, про що я могла думати — це клятва, яку Тайрус дав Сайдонії.

Немезіда житиме. Клянусь вам.

Він поклявся їй у цьому.

Поклявся.

Тайрус говорив так впевнено, бо знав, що зробить усе можливе, аби це було правдою.

Він пожертвував її життям заради мого.