Діаболік

9

УСЮ ПОДОРОЖ я просиділа в каюті разом зі Служницями, повторюючи і пригадуючи все, що мені було відомо про Імператорський Двір. Я уявляла, як у цей час Донія схвильовано міряє кроками кімнату, чекаючи, коли наш корабель вийде із гіперпростору, і я зможу відправити їй повідомлення.

Я змушувала себе лежати в ліжку по вісім годин, так само, як це робила б Донія. Їла стільки ж, скільки потребував її організм. І боролася з бажанням рухатися і хоча б трохи напружити м’язи.

Під час процедури урізання м’язової тканини я з легкістю зменшила кількість фізичних навантажень, бо була слабкою. Але зараз мені здавалося, ніби я ось-ось вибухну від надлишку нерозтраченої енергії. Я не дозволяла собі піддатися спокусі, інакше всі зусилля, яких я доклала задля зменшення м’язів, виявилися б марними.

Сайдонія завжди розповідала мені, що Космос — безкрайній і безмежний, але дотепер я не усвідомлювала цього повною мірою. Ми летіли через гіперпростір із неймовірною швидкістю, і, тим не менше, подорож тривала вже не перший тиждень. Ми все ще мандрували просторами нашої Галактики, і за вікном лежала порожнеча темряви без зірок.

Часом у гіперпросторі траплялися нещасні випадки. У минулому, коли відбувалася космічний корабель ламався й розпадався на частини під час подорожі в гіперпросторі, Імператор завжди відкрито говорив про подібні інциденти й оголошував дні міжгалактичної скорботи. Однак, коли трагічні випадки почастішали, їх почали замовчувати. Жахіття засекречували і приховували. Сенатор фон Імпірінс вважав, що причина аварій полягає у застарілих технологіях, що зорельоти вже віджили своє.

Ці катастрофи не лише вбивали людей, які були на борту кораблів, вони руйнували космічний простір. У тій частині космосу, де трапилася трагедія, утворювалася так звана зона смерті, яка поглинала будь-який корабель або планетарне тіло, що перебувало поблизу. Ці зони стали називати «вбивчий космос».

Тепер, коли я стояла на борту корабля і вдивлялася в неосяжну темряву, усвідомлюючи, що будь-якої миті щось може піти не так, і тоді нас спіткає та сама доля, вбивчий космос лякав мене ще більше.

Вихід із гіперпростору став для мене справжнім полегшенням. Це відбулося раптово: тільки-но корабель увірвався в шестирічну зоряну систему, — місце локації Хризантеміуму, — темрява відступила й у вікна зорельоту полилося світло.

У двері постукали і досередини зайшли кілька найманих працівників.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, ми прибули до Хризантеміуму. Нам дали дозвіл на зближення.

— Добре, — а потім, пригадавши, що для Ексцесів дуже важливі безглузді люб’язності, я додала: — Дякую вам.

Робітники обмінялися поглядами, і чоловік, який стояв попереду, наважився запитати:

— Ви не будете проти, якщо ми подивимося на Хризантеміум із вашого вікна?

Оскільки я була високопоставленою особою, у моїй кімнаті був один із небагатьох оглядових отворів.

Я відійшла трохи вбік, щоб Ексцеси могли підійти до вікна і разом зі мною роздивитися Хризантеміум, до якого ми підлітали.

— Прошу.

Тільки-но зоряний корабель увійшов у зону дії гравітаційного поля, ми відчули сильний поштовх. Вікно затопило сліпуче світло трьох пар бінарних зірок, що оберталися навколо єдиного центру тяжіння.

Незабаром поміж сяючої білизни почали вимальовуватися темні обриси і корабель зайшов у такий собі стрій із зарядженої зброї, що дрейфувала у космосі, нагадуючи вишкірені зуби, які тільки й чекали на сигнал, аби вгризтися в нас.

— Боже мій, ми й справді тут, — прошепотіла одна із жінок-робітниць, — ми побачимо його на власні очі.

Решта лише мовчки кивнула, зберігаючи благоговійну тишу. Весь час, поки ми рухалися до місця стикування, судно злегка трясло. Гравітаційні поля в шести-зоряній системі були настільки хаотичними, що до Хризантеміуму можна було підлетіти лише через один вузький канал. Як пояснив хтось із робітників, навіть якби велика армада наважилася на атаку, кораблям, фактично, довелося б наближатися до фортеці колоною по одному, інакше зорі цієї системи просто розірвали б їх на шматки ще на підльоті.

— Хто зважиться на таке? — запитала я.

Ексцеси з подивом поглянули на мене, оскільки я ще жодного разу не зверталася до них першою. І тут мене осінило: інші імперські родини — ось хто становив загрозу для Хризантеміуму.

Родини на кшталт Імпірінсів.

Ці захисні заходи розвіювали будь-які помисли про заколот, знищувало бажання відсікти голову Імперії, влаштувавши різню серед членів королівської родини Домітріанів.

Наймані працівники не могли сказати цього вголос. Чоловік лише зніяковіло посміхнувся і вказав на вікно.

— Ну, звісно, ніхто не наважиться на подібне.

Наш корабель безупинно трясло, поки ми проходили через тисячі енергетичних консолей і ряди стаціонарної зброї, а потім на горизонті нарешті з’явився перший кронштейн Хризантеміуму. Серед найманих працівників пронісся благоговійний шепіт, коли перед їх очима постала найбільш приголомшлива і найколосальніша конструкція Імперії.

Хризантеміум був збудований у формі квітки, на честь якої його, власне, і назвали. Він був конструкцією із тисячі кораблів, що з’єднувалися в центральній частині, — найбільшій геліосфері Імперії. Основний сектор складався з менших, вигадливо вигнутих кронштейнів, що утворювали величезну житлову площу і, по суті, були суцільним кораблем під назвою «Валор Новус». На цьому судні проживали члени імператорської родини, водночас він слугував місцем для прийому вищих посадових осіб. Окрім того, у ньому розміщувалися палати Сенаторів і оперативний центр — бойовий командний пункт. Довгі кронштейни, що відгалужувалися від головного зорельоту, були частиною сполучних суден і простягалися на кілометри від центральної частини фортеці.

Хризантеміум був достатньо масивним, щоб утворювати власне гравітаційне поле без будь-якої сторонньої та штучної допомоги. Кожна секція могла відокремлюватися від решти споруди, тобто весь центр імперії міг розділитися на дві тисячі самостійних кораблів.

У моїй голові звучали відлуння поспіхом прочитаних історичних фактів й уроків, які я відвідувала останні кілька місяців, і я безперестанку думала про те, що планую зробити: я була Діаболіком, який збирався увійти в саме серце Імперії, де одне моє існування було рівноцінне смерті. Я збиралася вдавати із себе дочку Сенатора, якого охрестили Великим Єретиком, перед усім Імператорським Двором, повним політиків, які мріяли знищити його. Я мала обдурити людей, здатних управляти такою громадою, і якщо я зазнаю невдачі, Сайдонія може виконати свої погрози й померти слідом за мною.

У шлунку почалася «війна», яка не нагадувала про себе вже впродовж багатьох років.

Я одразу впізнала це відчуття: це був страх.

Не тупай, а рухайся плавно і граційно, наче лебідь...

Ці слова Сутери ну Імпірінс промайнули в моїй голові, коли найсильніші з моїх Служниць намагалися підняти церемоніальну сукню, яку я мала надягти для зустрічі з Імператором. Біля дверей стояли наймані робітники і чекали, поки я вийду, щоб супроводжувати мене, тому допомогти Служницям і полегшити їхній тягар було ризиковано.

Церемоніальні шати — це мудроване вбрання, вилите з дорогоцінного металу. Вони безжалісно стискали талію, а вага золота, з якого їх виготовляли, була вдвічі більша за вагу Вельмишановних Грандів і Вельможних панянок, які змушені були вбиратися в ці шати. Під сукню необхідно було надягати спеціальну нижню спідницю, що кріпилася до екзокостюму, — тонких металевих смуг, які застібалися на кінцівках і прилягали до хребта, виконуючи роль механічного скелета й приймаючи на себе основну вагу вбрання.

Враховуючи мою надзвичайну силу, я могла обійтися і без екзокостюму, але знову ж таки, я повинна була зображати із себе слабку дівчину, якою зроду не була. Тому я попросила Служниць потримати для мене сукню, граючи роль ідеальної спадкоємиці родини Імпірінс, і дозволила закріпити на собі церемоніальні шати. Холодний метал огорнув шкіру.

Тільки-но мудровані шати були вдягнені, я наказала Служниці подати пульти для палей у моєму волоссі. Одним натиском я перетворила свої пасма у складно заплетені коси і почекала, поки інша Служниця прикрасить їх нитками із самоцвітами.

Я оглянула результат приготувань. І не впізнала власного відображення у дзеркалі: на мене дивилася висока і струнка особа у сяючій церемоніальній сукні, її темно-коричневе волосся було укладене в дивну зачіску й уквітчане коштовним камінням, її шкіра — чиста бронза з медовим відтінком у тих місцях, де Сутера ну Імпірінс зробила додаткову пігментацію.

Від Немезіди дан Імпірінс лишився хіба що ніс.

Я торкнулася його, щоб нагадати собі, що це все ще я, не забуваючи при цьому про найманих робітників, які нетерпляче товклися біля дверей, бажаючи скоріше звільнитися, і промовила:

— Я готова.

Дорогою від стикувального відсіку «Валор Новуса» до приймальної зали мене супроводжував ескорт із шістьох найманих робітників і вісьмох Служниць. Як майбутній Сенатор фон Імпірінс я була досить важливою персоною, щоб Імператор особисто удостоїв мене аудієнції — навіть якщо наша сім’я перебувала в опалі.

Чи очікує на мене негайна страта під час цієї зустрічі... ще належало дізнатися.