Діаболік

43

ОДНІЄЮ З ОСОБЛИВОСТЕЙ характеру Тайруса була здатність зберігати спокій перед обличчям смертельної небезпеки. Лише значно пізніше я побачила в нього прояви фізіологічних реакцій у стані стресу: бліде обличчя або тремтіння в кінцівках.

Він рушив до своєї кімнати на «Олександрії», пробурмотівши щось про уникання вікон, які виходять у відкритий простір. Коли він наливав у келих вина, його широкі плечі виглядали напруженими. Він зробив великий ковток, вилив залишки вина і жбурнув келих у голографічний камін. Коли келих розлетівся на друзки, він обернувся, дивлячись на мене палаючими очима.

— Скажи мені, — голос був спокійним і зовсім не відповідав виразу його обличчя, — чим ти думала? Ми обоє повинні були дихати! Якби люди бабусі прийшли на трохи пізніше, ти померла б!

Я дивилася на нього, дивуючись, як він може запитувати подібне.

— Ви — майбутній Імператор. Я — Діаболік. Ваше життя значно важливіше за моє.

Він не розумів, що я не лише пожертвувала своїм життям, а й відмовилася від Донії. Я зробила це заради нього, і втратила своє право захищати її. А тепер він кричить на мене за це?

— Якби люди Сигни прийшли трохи пізніше, — зауважила я, — ви були б мертвим, і все тому, що відмовилися визнати: інколи жертви неминучі. Моя жертва була неминучою. Я вчинила так, як було краще для нас обох.

— Я сказав тобі не робити цього!

— Ви мені не наказ! Ви не мій господар. Ми — партнери. Я ухвалила рішення, і воно було правильним! Майбутній правитель повинен навчитися жертвувати.

— Жертвувати? — закричав Тайрус. — Я вже приніс свої жертви. Не кажи, ніби я не розумію, що означає жертвувати чимось, — він знову і знову куйовдив своє волосся. — Я пожертвував роками, прикидаючись божевільним. Я пожертвував потребою помсти заради того, щоб прожити достатньо довго й дочекатися змін, необхідних для втілення в життя свого великого плану. Я знаю, що означає йти на жертви!

Він повернувся до мене.

— А щойно я погодився запрягти себе в ярмо й одружитися на дівчині, яку для мене обрала бабуся. Я приніс достатньо жертв. Але на цю жертву я не погоджуюся. Я не стану жертвувати твоїм життям, і ти теж не станеш цього робити! — він підійшов до мене, взяв моє обличчя долонями і з відчаєм зазирнув мені у вічі. — Ти пожертвувала своїм життям заради мене. Я не можу дозволити тобі зробити це знову. Я не переживу, якщо ти знову це зробиш!

Я згадала той несамовитий і божевільний поцілунок у темряві декомпресійній кімнаті, те розділене безумство, коли смерть дихала нам у спину.

Бачиш? — сказав він тоді.

Але я не бачила. Я заплющила очі, і насолоджувалася теплом його рук.

— Отже, ви справді збираєтесь одружитися з Елантрою.

— Так, — відповів він грубо, — здається.

Я відсахнулася від нього.

— Мої вітання, — голос прозвучав різко. — Сподіваюсь, ви проживете багато щасливих років, перш ніж вона вдасться до першої спроби вбити вас.

Він гірко розсміявся.

— У той день, коли вона вирішить мене убити, вона стане справжньою Домітріан, — вираз його обличчя пом’якшився. — Незабаром мені більше не знадобляться твої послуги. Ти станеш вільною і зможеш робити все, що забажаєш. Зможеш втекти від мене далеко-далеко.

Якісь чорні, примітивні емоції закипіли в мені — занадто темні для гніву, занадто різкі для болю. Я ненавиділа його за те, що він розбудив у мені ці почуття. Я стиснула кулаки і змусила свій голос звучати рівно.

— Я радо зроблю це зараз. Відійдіть і дозвольте мені піти.

М’яз на його щелепі сіпнувся, але він не зрушив із місця.

— І куди ти підеш?

— На свою віллу.

Він зціпив зуби.

— Після всього, Немезідо? Після всього, що сталося?

— Це вас не стосується.

— Якщо в тебе немає плану або чіткої мети, це дуже мене стосується.

— Ні, не стосується. Я сама розберуся зі своїми справами. Бажаю щастя вам і вашій майбутній Імператриці, — я відвернулася, усередині все кипіло. Якби я тільки могла стерти спогади про відчуття його губ на моїх у декомпресійній кімнаті! Навіщо він мене поцілував? Навіщо він іще більше все заплутав?

Я хотіла піти, але щось зупинило мене — спогад про ті останні хвилини, коли я почала задихатися. Я нарешті зрозуміла той страх, той первозданний страх, що керував стількома моїми вчинками і діями. І я не бажала, щоб мною знову управляв страх.

Тому я розвернулася до нього.

— Знаєш, чому я хочу бути подалі від тебе, Тайрусе? — тихим голосом запитала я. — Тому що ти робиш велику помилку, збираючись одружитися на Елантрі. Так, ти отримаєш трон і підтримку бабусі, але ніколи не довірятимеш їй, ніколи не поважатимеш свою дружину, і ніколи не зможеш спати спокійно у своєму ліжку. Ти гідний більшого. Ти заслуговуєш на краще. Я не хочу бачити, як ти це робиш, тому я буду вдячна, дуже вдячна, Ваше Високопреосвященство, якщо не буду тут найближчими роками!

Він підійшов і схопив мене за плечі, пильно вдивляючись у мої вічі своїми палаючими очима.

— Чому це тебе турбує?

— Як ти можеш мене про це запитувати? — закричала я на нього. — Ти розмовляєш зі мною так, ніби я людина, а потім розвертаєшся і поводишся як з істотою, що абсолютно позбавлена почуттів! Хто я для тебе, Тайрусе? Хіба так важко повірити, що я переживаю за тебе? Що я можу...

Я схаменулася, злякавшись.

Його пальці вп’ялися в мою шкіру.

— Що ти можеш? Що ти можеш, Немезідо?

У моєму горлі застряг клубок. Я не могла вимовити ні слова. Ці підступні склади хотіли зірватися з моїх вуст.

Що я можу любити тебе.

— Немезідо, — м’яко почав Тайрус, — на кораблі ти сказала мені, що ніколи не зможеш пережити почуття любові. Ти сказала, що не здатна переживати за мене або відчути хоча б крихту тієї любові, що я відчуваю до тебе, — він притягнув мене ближче, наші вуста були на відстані одного подиху. Він відчайдушно вдивлявся в моє обличчя. — Це було брехнею?

Клубок у горлі піднявся вище.

— Скажи чесно. Будь ласка, просто скажи мені, що ти відчуваєш, і якщо на кораблі ти дійсно говорила правду, я більше ніколи не потурбую тебе цим запитанням.

Слова ніби витягали з мене кліщами.

— На кораблі... я сказала неправду.

Його великий палець погладив мої губи, його очі засяяли.

— Тобто ти здатна на почуття й емоції. Я можу сподіватися, що ти відчуваєш до мене те саме, що і я до тебе?

Я зазирнула йому у вічі, миттю пригадавши відчуття його губ на моїх вустах у декомпресійній кімнаті.

— Ти все ще відчуваєш те саме? — прошепотіла я.

— Я ніколи не переставав відчувати це. І ніколи не перестану.

Усередині мене наростав страх, але я більше не буду боягузкою. Не цього разу.

— Не одружуйся з Елантрою, Тайрусе. Я... я не хочу, щоб ти одружувався з нею.

Він розплився в посмішці.

— Тоді я не стану цього робити.

І його вуста накрили мої, його руки стисли мене в обіймах. Він обхопив мою потилицю і я вигнулась, щоб якомога ближче притиснутися до нього, ніби намагалася злитися з ним в одне ціле. Щетина на його підборідді шкрябала мені щоки; його наполегливі губи відкрили мої вуста і наші язики переплелися. Кожен сантиметр його тіла був теплим, сильним, притягував як магніт, і моя настороженість зникла, коли я нарешті прийняла почуття, котрих жадала, як наркотику, відтоді, як він востаннє торкнувся мене.

Тайрус підхопив мене на руки і притис до столу, а його гарячі губи цілували мою шию. Я запустила пальці в його мідне волосся, і те, наскільки владно я схопила його за пасма, злякало мене. Тепер він був моїм, він був моїм. І він був досить розумним і хитрим, щоб вберегти своє життя, навіть якщо кине виклик Сигні й відмовиться виконати її вимогу одружитися з Елантрою.

— Ти... ти любиш мене? — запитала я його, не наважуючись сказати ті слова, що не властиво говорити відносно Діаболіка. А потім я зрозуміла, що сказала. Але перш, ніж я відчула страх, він відповів:

— О, так, я люблю тебе, — він відсторонився, щоб поглянути на мене своїм шаленими очима. — Я любив тебе, коли ми покидали Люміну, коли ми боролися зі смертю, намагаючись не вилетіти у відкритий космос, і коли ми розділяли наш останній ковток повітря. Ти хоробра, чесна і сильна, ти єдина, хто здатен розгледіти справжнього мене. Скажи, що ти теж любиш мене.

У ту мить почуття затопили мене з нищівною силою.

— Так. Я люблю тебе, Тайрусе.

Його спокійну, обережну поведінку, що так не подібна до моєї. Його вміння прораховувати вчинки всіх оточуючих на десять кроків уперед, що так відрізняється від моєї необачності й поспішності. Його здатність сприймати мене не як істоту, і його ставлення до мене як до людини, а не як до тварини або нижчого створіння, хоч за походженням він вищий за всіх інших. Його відмову пожертвувати життям Діаболіка заради власного виживання в декомпресійній кімнаті.

Усі ці маленькі вчинки означали так багато, тому ніхто й ніколи не зміг би зайняти його місце в моєму житті. Так, я любила його так само сильно, як любила Сайдонію, але в певному сенсі почуття до нього дуже відрізнялися від почуттів до неї. Він був голодом, спрагою і потребою, і я навіть не думала, що здатна на подібні почуття.

Його губи знову були на моїх губах, вони спивали мої гарячі поцілунки, але думками я вже була далеко звідси. Сайдонія. Сайдонія, яка хотіла разом зі мною відновити фортецю Імпірінс. Зараз я не могла навіть подумати про повернення назад, але залишитися з Тайрусом, означало залишити Сайдонію. Я повинна зробити вибір.

Колись зробити цей вибір було так само легко, як дихати. Але тепер... тепер, коли я почувалася завершеною і коханою, як ніколи раніше...

Тепер я не бачила можливості продовжувати рухатися в тому самому напрямку.

Щоб не трапилося, Сайдонії доведеться повернути свою справжню особистість, а мені — свою. Це факт. Це був корінь і причина складного питання, що стояло переді мною.

Тому я сказала йому:

— Тайрусе, ти повинен дещо знати. Це може все змінити.

Він ніжно обхопив моє обличчя, вдивляючись в мене своїми щирими очима. Чи бачила я його коли-небудь таким беззахисним? Без виразу спокою й настороженої відстороненості, котре він так старанно демонстрував, він мав напрочуд молодий вигляд і був нестримно близьким.

— Я не можу зображати із себе Сайдонію Імпірінс вічно, — я дозволила собі простягнути руку і торкнутися веснянок на його щоці, провівши рукою до куточка рота. — Розумієш, — я зробила глибокий вдих і вимовила: — вона — жива.