Діаболік

4

КОЛИ я повернулася, Сайдонія була в студії й малювала вазу із фруктами. Силует тендітної фігурки Донії виділявся на тлі блідого світла зірок, яке лилося з вікон. Я вдивилася в це крихітне створіння, роль якого мені належало зіграти і спробувала уявити себе на її місці. Це було суцільним і абсолютним божевіллям: тигр зображає із себе кошеня. Ні, навіть не тигр, а щось більш жорстоке і жахливе.

Я згадала істоту, якою колись була, — створінням без імені, яке ще не навчили правилам поведінки в цивілізованому суспільстві.

Я згадала постійне відчуття голоду і страху. Згадала гнів, який охопив мене, коли я усвідомила, що світ — це в’язниця, а стіни — пастка. Я згадала той перший раз, коли вони випустили мене до іншої істоти. Я була такою голодною, що вбила її і з’їла її плоть. Усе, до останнього шматочка. Я знала, що це було правильне рішення, адже після того норма мого добового раціону збільшилася.

Тоді я багато чого не розуміла, але причинно-наслідковий зв’язок усвідомила. Коли потрібно було відсіяти слабших Діаболіків, їх віддавали на поталу сильнішим.

Інколи вони просто приводили нам на заклання щось жалюгідне і слабке, аби переконатися, що ми не виявимо милосердя. Я згадала дівчинку, яку заштовхнули до мене в загін. Дитина забилася в куток. Коли вона спробувала випити мою воду і з’їсти мою їжу, я озвіріла. Я вбила її, подібно до всіх інших.

Цією дівчинкою могла бути Донія. Така сама маленька і слабка.

Ось яким було моє існування. Смерть і страх. Я весь час боялася. Боялася наступної секунди, наступної хвилини, наступної години. Я нічого не відчувала, окрім цього, бо нічого в моєму світі не існувало.

Моє буття було беззмістовним, у ньому не було ні мети, ні гідності — до того дня, як у ньому з’явилася Сайдонія. У моєму житті не було місця співчуттю, і навіть натяку на сенс існування, — до того моменту, як мене з’єднали з нею і я вперше пізнала, що таке любов. Відтоді в мене з’явилося майбутнє — її майбутнє. Донія стала першопричиною всього доброго і світлого в мені.

Тепер я мала стати Сайдонією. Це здавалося немислимим і неможливим. Мені було гидко від самої думки, що така істота, як я, може зображати із себе щось настільки прекрасне, як вона — лише натяк на це здавався богохульством.

Коли вона підняла очі від малюнка, то підстрибнула з переляку.

— Немезідо! Я не чула, як ти ввійшла... Усе добре?

Вона схвильовано вдивлялася в моє обличчя.

Донія була єдиною, хто міг вловити найменші зміни в моєму настрої. Я проковтнула клубок у горлі.

— Так, усе добре. Усе буде добре, — відповіла я.

У мене не було душі і я мала дуже маленьке серце, але воно все, без залишку, належало їй.

Імператор воліє бачити Сайдонію при дворі, тоді я поїду замість неї. Я не відчувала страху. Я була вдячна, що можу зробити це.

Якщо, видаючи себе за Сайдонію, я врятую її, тоді в мене іншого вибору немає.

Я поїду замість неї.

Церемоніймейстер Етикету прибула за два тижні. Ми із Сайдонією спостерігали, як її корабель заходить до фортеці через двері відсіку. Сайдонія досі не знала, що її викликають до Хризантеміуму, тому зробила власні висновки щодо причини прибуття нової гості.

— Мабуть, матір хоче відправити мене в іншу сім’ю, — пробурмотіла Донія. — Інших причин вчити мене правилам етикету зараз я не бачу. Сподіваюсь, вона не збирається видати мене заміж.

На знак протесту, коли Сутера ну Імпірінс прибула, Донія повернулася до своїх покоїв, але я залишилася. Мати-Засновниця покликала мене до себе. Зрештою, наразі найважливішим було те, щоб я прислухалася до порад цієї жінки і вчилася в неї.

Сутера ну Імпірінс була однією з Ексцесів — жителів Свавільного Пустища, а не однією з Вельмишановних Панів. На відміну від більшості Ексцесів, вона щиро вірила в імперську систему, і дала клятву вірності та добровільного служіння сім’ї Імпірінс. Вона заслужила право носити почесний титул «ну» і родинне ім’я.

Ми з Матір’ю-Засновницею очікували на прибуття. І жінка нарешті з’явилася. На хвилину вона застигла в дверях, приклавши руку в дорогоцінних прикрасах до серця на знак відданості Матері-Засновниці, і стояла, з любов’ю роздивляючись свою колишню ученицю.

Спершу я подумала, що це створіння на ім’я «Сутера» — не справжня людська істота.

Її шкіра була не рівномірно коричневого кольору, як у Матері-Засновниці і Сенатора, а радше складалася з різнокольорових клаптиків: немов під час введення меланіну боти краси оминули деякі ділянки, а інші, навпаки, зробили занадто насиченого кольору. Крім того, її шкіра виглядала старою і розтягненою, ніби її було забагато, а місцями вона була зморшкуватою й рябою.

Навіть Мати-Засновниця була приголомшена її зовнішнім виглядом і якусь мить мовчки кліпала очима. Потім вона простягла до неї руки.

— Моя люба, Сутеро.

Сутера ну Імпірінс покірно перетнула кімнату, взяла Матір-Засновницю за руки і опустилася на коліна, щоб піднести долоні пані до своїх щік.

— О, Вельмишановна Пані Імпірінс, ви виглядаєте такою ж квітучою, як у день нашої першої зустрічі. А я — ви тільки погляньте на руйнівні наслідки земного життя!

— Нісенітниці, — відповіла Мати-Засновниця із ввічливою посмішкою. — Один сеанс із моїми ботами краси і лікування теломер мають допомогти.

— О, ні. Вітер, бруд, сонячна радіація. Це зневажене сонцем існування, проживання на планеті, — вона звелася на ноги, губи її тремтіли. — Сморід, запахи... вони всюди. А ступінь вологості! Ви навіть не уявляєте, моя Вельмишановна Пані, наскільки це жахливо. Якщо ступінь вологості занизький — шкіра тріскається і кровоточить, а за високої вологості кожен вдих — то зусилля. Це нелюдські умови існування. А безконтрольне розмноження: багато сімей мають по двоє, а то й по троє дітей... Тож не дивно, що постійно постає питання нестачі ресурсів! Я могла б розповісти вам такі історії...

Посмішка Матері-Засновниці потьмяніла.

— Мабуть, не варто. Можливо, вам слід відпочити перед нашою наступною розмовою і відновити сили після довгої подорожі.

Підтекст слів був зрозумілим: Сутера ну Імпірінс тут не як рівня або гість, вона тут задля того, щоб надавати послуги. Хоч Пані Імпірінс і любила свою стареньку Церемоніймейстера Етикету, Мати-Засновниця втомилася слухати її розповіді про себе.

Церемоніймейстер Етикету згадала своє місце. Вона підняла підборіддя, демонструючи гордість і професіоналізм.

— Не може бути й мови про відпочинок, доки я не побачу Сайдонію і не зрозумію, із чим нам доведеться працювати. Ви не покличете її... — вона перевела погляд на мене й одразу замовкла.

Я дивилася їй прямо у вічі, а Мати-Засновниця розважалася, спостерігаючи, як старенька Церемоніймейстер Етикету намагається зрозуміти, хто я така. Було очевидно, що я — не Служниця, але й аж ніяк не Сайдонія Імпірінс.

— Що це за істота? — запитала Сутера.

— Це Немезіда, — відповіла Мати-Засновниця.

Очі Сутери звузилися, поки вона намагалася пов’язати ім’я з видом відомих їй істот. Я не відводила очей, бо Мати-Засновниця розповідала, що жителі Свавільного Пустища знають про існування Діаболіків, але для них ми — туманний, страшний міф. Їм були невідомі правила іменування або особливості нашого зовнішнього вигляду, тож Сутера не повинна була здогадатися, чим я є насправді.

Мати-Засновниця знову заговорила, відволікаючи Сутеру від її роздумів.

— Це улюблениця й близька подруга моєї дочки. Сайдонія... — на хвилину вона замислилася над тим, як правильно охарактеризувати її. — Це вередливе дитя, схильне до дивацтв.

— Я вимуштрую її й позбавлю цієї згубної звички.

— На жаль, у вас нічого не вийде. Сайдонія не схожа на мене. Вона сором’язлива, але при цьому дуже вперта. Ви будете вчити Немезіду.

— Немезіду? — спантеличено перепитала Сутера.

— Ви будете вчити Немезіду разом із Сайдонією.

— Її? — запитала Церемоніймейстер Етикету, намагаючись зрозуміти, що це означає. — Сенатор також цього бажає?

— Бажання мого чоловіка не мають значення. Він довірив вирішення цього питання мені. А моє бажання вам відомо. Ви будете навчати їх обох.

Мати-Засновниця пильно поглянула на мене: нас об’єднувала спільна страшна таємниця. Сутера ну Імпірінс вірно служила цій родині, більше того, вона була дружиною молодшого Намісника короля на місяці в сусідній системі. Вона не становила загрози, і їй можна було довірити маленьку таємницю на зразок існування дивного гуманоїда в домі господині...

Але не могло бути й мови про те, щоб розповісти їй про намір відправити мене як заручницю до Імператора замість Сайдонії. Це безпосередня непокора родині Домітріан. Це — державна зрада.

Церемоніймейстер Етикету ніколи не повинна про це дізнатися.

— Немезіда і Сайдонія разом пройдуть курс навчання. Коли Сайдонія побачить, як Немезіда навчається і стає більш витонченою, моя дочка приборкає свої бунтівні пориви і теж погодиться на співпрацю.

— Навчати їх обох, — Сутера оглянула мене з голови до ніг. — Я можу це зробити, але...

— У вас є заперечення? — запитала Мати-Засновниця.

— Не маю нічого проти вашої пропозиції, пані, — вона повільно подалася вперед і злегка торкнулася моєї руки. Потім, осмілівши, почала обмацувати мене. — Така кремезна істота.

Я дивилася зверху вниз на дивне мале створіння і дивувалася її обвислій, нерівномірно забарвленій шкірі так само, як вона — моїм м’язам і статурі.

— Вона надзвичайно... велика. Як вона зможе досягти бажаної грації й витонченості.

Мати-Засновниця розсміялася. Вона обійняла Сутеру за плечі і повела до дверей.

— Ви коли-небудь спостерігали за тиграми? За справжніми тиграми, на зразок тих, що тримають у Хризантеміумі, а не за грайливими кошенятами, яких вирощують у нашій обителі? Їх тіло — це суцільні м’язи і сухожилки, а щелепи настільки масивні, що вони здатні роздерти найсильнішу людину, проте, якщо поглянути на них під час полювання, коли вони підкрадаються до жертви, то можна побачити, як справжня сила сповнює їх тіло грацією, непритаманною навіть найвишуканішим створінням. Це і є Немезіда.

Уранці Церемоніймейстер Етикету ввійшла до покоїв Донії. Минулого вечора боти краси попрацювали над зовнішністю Сутери. Вона створила собі новий образ — набір рецесивних фізичних рис: одинарні повіки замість подвійних, синій колір очей замість бурштинового і волосся нового яскраво-червоного відтінку. Її зморшки також розгладили, але ніщо не могло приховати факт старіння. Мабуть, ось що мала на увазі Мати-Заасновниця, коли говорила, що люди «виглядають старими».

Певно, Сутера ну Імпірінс очікувала найгіршого, бо коли вона побачила витончену красу Сайдонії, до якої мені було дуже далеко, її обличчя засяяло.

— Сайдоніє, для мене велика честь познайомитися з тобою. Я пам’ятаю ті дні, коли настав час твоїй матері подорожувати зірками.

— Настав час моєї подорожі? — різко вигукнула Донія. — Так я і знала. Матір хоче відіслати мене!

Сутера замовкла, приголомшена такою реакцією.

— Урешті-решт, тобі доведеться поїхати звідси. Ти ж не збираєшся прожити тут до кінця своїх днів.

— Я не хочу нікуди їхати.

— Але ти відіграєш значну роль в Імперії.

— Це мої батьки відіграють важливу роль в Імперії! А мені байдуже до політики.

Сутера насупилася і, відкривши віяло, почала ним обмахуватися.

— Твоя мати попереджала мене, що ти доволі... вперта.

Віяло прикувало мій погляд.

Ця зброя, прошепотів голос у моїй голові. Мої очі невідривно слідували за віялом. Я не могла відігнати нав’язливої думки. У цього інструмента не може бути іншого призначення. Гранди та Вельможні Пані знатного походження не повинні принижуватися до відкритого носіння зброї, тому — розповідала Донія — вони маскують її під невинні предмети. Оскільки Сутера провела все життя, вивчаючи звички Вельмишановного панства і навчаючи цьому, мабуть, вона перейняла і цей аспект їхньої поведінки.

Що може бути всередині віяла? Клинок? Батіг?

— Думаю, ми розпочнемо з вашої зовнішності, — мовила Сутера, вийшовши зі ступору. — Впевнена, ви знайомі з основами перукарського мистецтва і самозміни. Ви маєте визначитися з відмінними рисами своєї зовнішності.

Оскільки, по суті, я була єдиною, кому це було необхідно, я перебила її, запитавши: «А що це таке?»

Сутера обурено поглянула на мене. Хоча вона і мала навчати нас обох, було очевидно, що Сутера вважала мою присутність марною тратою свого часу і талантів.

— Вельмишановні Пани і Пані кожна можуть змінювати фізичні риси залежно від новомодних тенденцій. Нікому не відомі справжній вік, колір шкіри чи волосся, форма губ, вага, будова повік чи інші риси людини. Дитина зі знатної сім’ї може змінювати власну зовнішність за власним бажанням, але вона повинна усвідомлювати, що робити це до нескінченності не можна. До прикладу, будь-які модифікації мають завжди відповідати твоїй статі від народження. Змінювати послідовність хромосом заради примхи чи однієї вечірки вважають дуже нетактовно. Крім того, варто залишити кілька рис незмінними: для того, щоб вас можна було впізнати — це елементарні правила хорошого тону. Ось що таке відмінні риси. Скажімо, моїми відмінним рисами є губи і підборіддя, — вона граціозно вказала рукою на себе, і її пухлі губи викривилися в посмішці. — Я ніколи їх не змінюю.

Я підійшла ближче, вивчаючи її губи і підборіддя, намагаючись зрозуміти, що робить їх предметом її гордості.

— Я допоможу тобі визначитися з твоїми відмінними рисами, Сайдоніє Імпірінс, — а потім додала: — І тобі, Немезідо дан Імпірінс.

— Вона ніяка не «дан», — раптом мовила Донія. — Ви мали помітити, що вона не справжня Служниця.

— Не сміши мене, дитино, — защебетала Сутера. — Усі, хто належить вашій родині, — дан: Служниці й інші гуманоїдні створіння.

Донія стиснула свої маленькі ручки в кулаки.

— Немезіда — інша.

— Справді? — брови Сутери поповзли вгору. — Її купили твої батьки. Її розробили для тебе. Вона виконує задані функції. У цьому аспекті вона нічим не відрізняється від Служниці; відтак її ім’я — Немезіда дан Імпірінс.

— Припиніть використовувати «дан», або я скажу Матері, що з мене досить ваших уроків, — мовила Донія тремтячим від гніву голосом.

— Доніє... — застерегла я її. Це був не найкращий час, щоб гарячкувати, захищаючи мене.

Але в цій битві Донія завжди йшла до кінця. Вона задерла підборіддя.

— Немезіда Імпірінс. Ось як ви будете називати її у моїй присутності.

Сутера зайшлася сміхом.

— То тепер вона твоя кревна родичка?

— Я не це сказала.

— Гаразд, якщо ми вже говоримо дурниці, то давай називати її Немезіда фон Імпірінс, і вважати главою вашої сім’ї. У вас будуть якісь розпорядження для мене, Паннно фон Імпірінс?

Сутера глузливо вклонилася мені.

— Усе, з мене досить, — заявила Донія. — Я більше не терпітиму цього.

Вона розвернулася і вийшла геть.

Сутера вражено закліпала очима. А потім пробурмотіла: «О, зорі, схоже це безнадійний випадок».

Я пішла за Донією, похмуро розмірковуючи: якщо Церемоніймейстер Етикету вважала спадкоємицю сім’ї Імпірінс зовсім безнадійною, тоді добре, що вона не усвідомила справжньої мети свого перебування в домі — вимуштрувати Діаболіка, навчивши правилам поводження у світі Вельмишановного Панства.