Діаболік

34

НАВКОЛО не було нікого, хто б міг побачити нас, нікого, кому потрібно було демонструвати наші почуття. Але губи Тайруса притиснулися до моїх, його рот був м’яким і теплим.

Я зніяковіла і завмерла, коли його рука торкнулася мого волосся. Коли він ковзнув губами по моїх вустах, мені здалося, ніби мої кінцівки почали танути. Його пальці теж це відчули. Вони викарбовували в мені це відчуття, погладжуючи мою шию. Він не був слабким. Я відчувала силу в його руках, коли він обхопив пальцями мою шию. Але в цьому жесті не було загрози. Почуття були солодшими, ніж від будь-якого дотику, які я знала до цього.

Його рот став більш вимогливим. Мої руки якимось чином опинилися на його тілі, випробовуючи міцність його м’язистих плечей. Внизу, під нашими ногами, планета ставала все меншою, і нас охоплювала п’янка темрява простору. Я притулилася до нього. Кожна частина мене ніби прокидалася і бриніла життям. Я не знала, що подібні відчуття можливі. У цей момент я сама собі здавалася чужою, і буденність повсякденної реальності видавалася немислимою.

Я подивилася на його тіло, як на чудо. Я провела долонями по його розпашілій шкірі, по його широких грудях. Він підійшов до мене й притис спиною до стіни. За його плечем я побачила, як Люміна віддаляється все далі від нас і простір навколо сповнюється зірками.

Його губи розімкнули мої вуста, і я відчула його язик.

Ось! Ось це було життям. Ось, що значить бути живою, бути людиною.

Я не хотіла, щоб це закінчувалося.

Але врешті-решт Тайрус відсторонився, пильно вдивляючись мені у вічі. Я відчула слабкість у ногах. Подібна вразливість мала стривожити мене, але в цей момент усе здавалося дріб’язковим і неважливим порівняно з одкровенням, що відбувалося прямо зараз. Я теж поглянула йому у вічі. У цю мить мені здалося, що я ніколи не бачила його по-справжньому. Сотня деталей кинулися мені в очі, вимагаючи уваги: блідо-зелені цяточки в його сіро-блакитних очах, сила його погляду, відчуття, ніби він зазирає в глибини мого єства. Як я могла раніше не відчувати аромату його шкіри або не помічати сили, майстерності та впевненості його рук? Мої пальці пробігли його біцепсами, від чого шкіру ніби обдало мільйонами іскор.

Тепер, принаймні, я знала, що таке стан сп’яніння. Я розуміла, чому в людей крутилася голова й паморочилося в очах, і чому вони заходилися дурним сміхом. Можливо, я навіть краще зрозуміла блискавку: моя пізнавальна активність була відкрита і здатна охопити весь світ.

Коли Тайрус підняв моє підборіддя, я побачила на його обличчі таємничу посмішку. Він знову притиснувся губами до моїх губ.

Так.

Ми дійшли до його розкішного шезлонга і разом потонули в ньому, не відриваючись один від одного, наші тіла притягувались, як два магніти. Чи було це розумно? Я не могла відповісти на це запитання. Незвичний, але чудовий туман заполонив мій мозок. Це було правильно. Це єдине, що мало значення. Відчуття цілісності сповнило все моє єство.

Пізніше, після довгих хвилин, Тайрус провів пальцем по опуклості на моєму переніссі.

— Звідки в тебе це? — пробурмотів він.

— Бійки в загонах, — я вивчала ямку на його підборідді, розсип його веснянок. — Ти не змінюєш зовнішності, як інші.

— Марна трата часу. А що? Думаєш, мені варто це зробити?

Я замислилася.

— Ні. Я ототожнюю кожну твою рису як відмінну ознаку твоєї особистості, за якими і впізнаю тебе. Веснянки, волосся, підборіддя... Твої очі.

Такі незвичайні очі. Вони ніколи не ховалися від мого погляду.

— Ти спостерігала за мною? — спитав він.

— Я спостерігаю за всіма. Але так, особливо за тобою.

Я побачила, що він бореться з посмішкою, але програє у цьому двобої. Він уткнувся головою в моє плече і видихнув, від чого по моїй шкірі побігли мурахи. Я запустила пальці у його мідне волосся і відчула, що він усе ще напружений і бореться з утомою, намагаючись приховати це.

— Людям потрібен сон після стресових і небезпечних авантюр, — сказала я тихо. — Поспи.

Тайрус розвернув мене так, щоб я лежала біля його грудей, а потім притягнув мене до себе, лоскочучи мою шию своїм подихом. Ніколи раніше я не спала так близько до когось, але через деякий час усвідомила, що не маю нічого проти. Коли тебе так обіймають, ти почуваєшся дуже спокійно і безтурботно.

Його губи торкнулися моєї потилиці.

— Добраніч, Немезідо.

Я посміхнулася, хоча він і не бачив цього. Я посміхнулася пустій кімнаті й холодній, бездушній мантії зірок за вікном і лежала, почуваючись повністю задоволеною й прислухаючись до його дихання, яке стало глибоким і рівним.

Уже засинаючи, я відчула ще дещо. Відчуття, які з’являлися від того, що його тіло притискалося до мене. Моя шкіра вся бриніла, кожна клітина бажала дослідити і пізнати людину, яка лежала поряд.

Дуже обережно, щоб не розбудити сплячого, я розвернулася з наміром добре його роздивитися. Сріблясте світло зірок ластилося до нього, покриваючи позолотою різкий виступ його вилиці й гордий квадрат щелепи. Я провела пальцями по його руці.

Раптом я усвідомила, яке це диво. Діаболіки не були створені, щоб бажати. Але я не могла знайти іншої назви для цієї п’янкої жаги пізнати його.

Дивна напруга поширилась моїми грудьми. Я не була пов’язана з Тайрусом. Для моїх почуттів не було жодних генетичних причин.

Це могла бути тільки моя людяність. Чиста, вроджена людяність.

Донія мала рацію. Весь цей час я була здатна на подібні почуття.

Я глитнула, коли почуття нахлинули на мене. Я хотіла збудити Тайруса, щоб подякувати йому, як він подякував мені за порятунок свого життя, бо він теж врятував мене.

Дуже обережно я доторкнулася до його обличчя. Йому було потрібно більше часу на сон, ніж мені. Він здавався дуже блідим. Страта, що мало не відбулася, завдала йому більшої шкоди, ніж він думав.

І тому я дозволила йому ще поспати.

Тільки-но ми влетіли у гіперпростір, сріблясте світло за вікном змінила непроглядна пітьма. Я тихо встала й востаннє поглянула на нього, перш ніж вийти з кімнати.

Мені все здавалося іншим: я бачила красу за кожним звичним поворотом. Гладкість консолей, що вишикувалися в коридорі, коливання сукні навколо моїх кісточок. Мені здавалося, ніби я — в дивовижному сні. Моє примарне відображення промайнуло на консолі, повз яку я проходила, і я зупинилася, щоб роздивитися його. Я дивувалася цьому усміхненому створінню. Воно зовсім не було схоже на ту неживу істоту з порожніми очима, відображення якої я бачила в дзеркалах у фортеці Імпірінс.

Вона була живою.

Зайшовши до своєї кімнати, я плеснула в долоні, щоб Дедлі підійшов до мене і ми могли погратися: він полюбляв гавкати на мої пальці, якими я танцювала по підлозі, ніби вони були маленькими тваринами. Мій погляд зупинився на суцільній темряві за вікном, і я із захопленням відзначила, що навіть порожнеча може бути прекрасною у своїй пустоті. І в цей момент моє створіння повільно пришкутильгало до мене.

Я пильно подивилася на нього, затримавши погляд на долю секунди довше — достатньо, щоб побачити хворобливий блиск його очей і те, як важко він пересуває лапами, а не підстрибує, як зазвичай. Він нерішуче махнув хвостом один раз, а потім його лапи підкосилися і він впав.

— Дедлі! — я сіла на підлогу поряд із ним, і відчула, як він тремтить і здригається всім тілом, яке ніби закостеніло й стало занадто слабким.

Я витягла скриню з медичними ботами, яку ми з Тайрусом використовували під час наших тренувань, і відкрила кришку. Вони здійнялися вгору і підлетіли до Дедлі, виблискуючи аварійними світловими індикаторами, але відступили не полікувавши його. Що б не трапилося з ним, це було поза межами їхніх можливостей.

Він важив дуже багато, але я взяла його на руки й вибігла в коридор. Мені знадобилася хвилина, щоб згадати, де кімната лікаря Тайруса.

Лікар нан Домітріана злісно поглянув на мене, бо я розбудила його серед ночі, але ткнув пальцем у Дедлі, якого я досі тримала на руках.

— Він нічого не їв на планеті?

Я безпорадно і здивовано поглянула на нього. Я не була поряд із ним після того, як ми розділилися під час грози.

— Можливо.

— Якщо медичні боти не можуть допомогти йому, я не знаю, чого ви очікуєте від мене. Ось чому небезпечно брати своїх улюбленців на планету. У дикому середовищі існує безліч збудників інфекції й мікроорганізмів, яких ви не зустрінете в космосі.

— Але ж він одужає, чи не так? — стривожено запитала я.

— Сенаторе фон Імпірінс, ці звірі були створені для боїв. Ніхто не закладав у них здатність до довголіття.

— Має бути якийсь спосіб вилікувати його! Він не може ось так просто захворіти.

У цей момент щось на поясі лікаря задзижчало. Він поглянув на пристрій і рушив до дверей.

— Мене чекають в іншому місці. Мені дуже шкода, але я нічим не можу допомогти.

Я дивилася йому вслід. Потім Дедлі почало лихоманити, підкидати, і я притисла його до себе.

— Спокійно. Я тут, я захищу тебе. Заспокойся, — я не знала, де знайшла ці слова, але вони зірвалися з моїх губ, наче спів. Я віднесла його у свою кімнату, принаймні там він перебував у знайомому середовищі.

Його очі закочувалися, білки стали хворобливого жовтого кольору. Час від часу погляд Дедлі концентрувався на моєму обличчі, і він безпорадно дивився мені у вічі, ніби запитуючи, чому я нічого не роблю, щоб йому стало краще. Єдине, що я могла — це дивитися на нього з німим жахом, поки він здригався і тремтів у моїх руках, задихався і сходив піною.

Я була надто безпечною. Я думала йому сподобається на планеті, де він зможе відчути нові запахи й дослідити нові місця. Це була моя вина. Краще б я залишила його помирати в бою на рингу, ніж допустити подібне.

Я не могла плакати. Єдине, що я могла, — це гладити його за вухами і сподіватися, що він знає: я не кинула його, але незабаром напади стали безперервними, і він прикусив собі язика. І тоді я повернулася в реальність: я не могла дозволити цьому продовжуватися.

Я поклала руку на його шию й міцно стискати її, поки його лапа не перестала здригатися.

— Пробач мене, — прошепотіла я йому на вухо, усе ще міцно притискаючи до себе.

Я не відпускала його. Тіло Дедлі задерев’яніло й охололо в моїх руках. Я так і не дізналася, що з ним трапилося: чи він з’їв щось не те на планеті, чи підхопив якусь хворобу, але думка про те, що життя можна просто вкрасти, відкрило в моєму шлунку глибокий колодязь.

У той час, як він страждав у моїй кімнаті, мене не було поряд. Я була з Тайрусом.

Тайрус.

Я маю його побачити. Я маю знову обійняти його і опинитися в тому місці млості й задоволення, де смерть не має значення. Я обережно загорнула Дедлі в ковдру і вилетіла в коридор.

Коли я ступила на поріг кімнати, я почула голоси Тайруса і Лікаря нан Домітріана.

— Помаленьку, Ваше Високопреосвященство.

Звуки блювотних позивів.

Холодний серпанок застелив мені очі. Я згадала, як лікар отримав виклик, хтось покликав його до себе. О, ні.

Дедлі був не єдиним хворим на цьому кораблі.