Діаболік

10

ВРАХОВУЮЧИ, що на мені було металеве вбрання вагою під сотню кілограмів, рухатися плавно, немов лебідь, було доволі складно, навіть у екзокостюмі, але головна проблема полягала в необхідності зберігати при цьому безтурботний і розслаблений вираз обличчя — на цьому особливо наголошувала Сутера. Я не знала, що таке безтурботність і розслаблений стан, так само, як не розуміла, що таке гумор.

Незважаючи на те що мої інстинкти волали про необхідність розвідати навколишню обстановку, оглянувши все і вся у «Валор Новус», я змушувала себе дивитися прямо і просто йти за своїм екскортом. «Валор Новус» — центр і основна Хризантеміуму — було найбільшим за розміром судном, що кріпилося безпосередньо до величезної геліосфери. В якусь мить я не втрималася й поглянула вгору — побачене настільки приголомшило мене, що я завмерла на місці.

Відкрите небо.

Мій погляд потонув у блакиті штучної атмосфери, у глибинах якої зникали верхні вікна і стеля цієї величезної зали. Крізь вікна, розташовані поза межами мого поля зору, лилося сяйво пари бінарних сонячних дисків, і на мить мені здалося, що я опинилася на планеті, а не на кораблі. Мені ще ніколи не доводилося бувати в кімнаті, де неможливо розгледіти стелю. Жодні з моїх інстинктів і навичок виживання не були пристосовані до відкритого й безмежного простору. Мені стало душно і тісно в путах церемоніального одягу.

Ексцеси здивовано поглянули на мене, і я змусила себе рушити далі: крок за кроком, ігноруючи ілюзію бездонного неба. А потім величезні двері переді мною відчинилися і я увійшла до приймальної зали Імператора.

Усі тривоги розвіялися, щойно я оглянула приміщення і побачила тлум народу. Люди розступилися, щоб звільнити для мене прохід у дальню частину кімнати, де виднілися великі вікна, у які заглядали чотири зірки цієї системи. Я одразу зрозуміла, хто із цих вельмож — Імператор Рандевальд фон Домітріан, оскільки погляди тих, хто не дивився на мене, були спрямовані на нього, так само, як і погляд його матері — Сигни Домітріан, котра стояла праворуч від нього.

Перш за все, не забути про поважну ходу Вельмишановної Панни.

Мої наймані працівники відступили вбік, пропускаючи мене вперед, щоб я могла наблизитися до Імператора. Отже, зробити три кроки й опуститися на коліна. Я виконувала все так, як нас вчила Сутера ну Імпірінс: щоразу, піднісши долоні до серця, я зводила очі вгору і дивилася на здорованя з довгим білявим волоссям, що вкривало плечі немов плащ.

Подорож до підніжжя трону Імператора, яку я здійснила під супровід шепоту і глухого гуркоту голосів Вельмишановного Панства, здалася мені безкінечною. У мене ще буде час, щоб оцінити цих людей. Наразі ж, уся моя увага була зосереджена на одній людині — на чоловікові, від якого залежало, житиму я, чи помру.

Тож я опустилася на коліна перед Імператором, який дивився на мене своїми чорними очима й здавався оманливо молодим — йому можна було дати не більше двадцяти років, якби не холодний, цинічний погляд. Імператор був кремезним, наче брила, а шкіра його точених рук, які він простягнув до мене, була м’якою і ніжною. Я взяла його долоні, щоб піднести до своїх щік.

Але в останню хвилину Імператор відштовхнув мої руки і схопив мене за волосся.

Шалена хвиля люті здійнялася в мені, і я зібрала всю свою волю в залізний кулак, пригнічуючи відповідну реакцію й нагадуючи собі, що наразі я — Сайдонія Імпірінс, а не Діаболік. Тож навіть коли він відтягнув мою голову назад, щоб роздивитися обличчя спадкоємиці Імпірінс, я залишилася покірною, як лялька-мотанка.

— Отже, — заговорив Імператор, і підвищив голос, щоб його почули всі присутні, — це і є Сайдонія Імпірінс. Як поживає твій батько?

Питання прозвучало безтурботно і ласкаво. Тільки рука, що безжалісно стискала волосся і смикнула мою голову до болю в шиї, ніби застерігала: у цьому невинному запитанні немає жодного натяку на доброту.

— У нього все добре, Ваше Високопреподобство, — я подивилась йому прямо у вічі, сподіваючись, що цей погляд не видасть бездушного холоду мого серця. — Він дуже пишається тим, що ви вшанували його, запросивши мене до Двору.

Гірка посмішка з’явилася на нестаріючому обличчі Імператора.

— Це було не вшануванням його заслуг, дівчинко. Твій батько скоїв великий злочин — він поширював єресь.

У мене за спиною прокотилася хвиля сміху. Заява Імператора застала мене зненацька. Я сподівалася, що справжня причина мого візиту залишиться таємницею, принаймні, саме на це розраховувала Мати-Засновниця.

Але вона помилялася.

— Я... — я намагалася знайти слова, які б сказала Сайдонія на моєму місці. Але нічого не спадало на думку. Зрештою мені це вдалося:

— Сподіваюсь, я не повторю помилок свого батька і не завдам подібної образи Вашому Високопреподобству.

— Це ми ще побачимо. Твоє життя буде запорукою того, що в майбутньому таке не повториться, — сказав Імператор, відпустивши мене.

Отже, мене викликали сюди не для страти, з полегшенням подумала я. Імператор оглянув мою свиту.

— Скажи мені, Вельмишановна панно Імпірінс, хто з них твоя улюблена Служниця?

Я кліпнула очима. Улюблена Служниця? Я ніколи не сприймала їх, як індивідуумів. Для мене вони були лише покірними суб’єктами, що здатні виконували накази, але неспроможні на самостійні дії та вчинки.

— Ну ж бо, — посварив мені Імператор, скрививши вуста у глузливій посмішці. Він схопив мене за руку і підняв з колін. — У кожного є улюблене звірятко. Позаду мене стоять три моїх улюбленці: Хезерд, Енгвіш і Енміті.

Я вперше поглянула за спину Імператору і звернула увагу на двох чоловіків і жінку, які стояли, наче вартові за його троном. Усі вони дивилися на мене, не відводячи очей, як безстрашні хижаки: під їхньою шкірою грали м’язи, і в кожному поруху тіла відчувалася сила.

Я покрилася брижами від шоку і потрясіння.

Ці троє були Діаболіками.

Імператор хотів налякати мене одним їхнім виглядом і це йому вдалося, але з причин, про які він навіть не здогадувався. Мене охопила страшна параноя: що, як причина їхніх допитливих поглядів криється в тому, що Діаболіки здогадалися, чим я є насправді, так само, як я з першого погляду зрозуміла, що вони таке. У них відчувалося щось тваринне: Діаболіки нагадували зграю левів, яка готова будь-якої миті зірватися з місця, і мені здалося, що вони побачили в мені ту саму сутність. Один із чоловіків був смаглявий і кароокий, інший — чорнявий із світло-блакитними очима. Жінка нагадувала мене в моєму первинному вигляді: бліда і світлоока. Вочевидь, ми були створені одним і тим самим селекціонером.

Серце шалено калатало в грудях, і я знову поглянула на Імператора. Невже вони з першого погляду здогадалися, що я таке?

— Я прикипів душею до кожного з них, — промовив Імператор, зазираючи мені у вічі. — Я не зміг змусити себе позбутися власних Діаболіків, до того ж як Імператор я можу дозволити собі зробити виняток. Врешті-решт, моє життя набагато цінніше за життя звичайної людини.

— Безперечно, Ваше Високопреподобство.

— Тож, хто зі Служниць твоя улюблениця?

Він не міг знати, що я таке. Не міг. Інакше його Діаболіки вже б убили мене. Я б учинила так само, якби якийсь Діаболік наблизився до Донії. Я вказала пальцем на першу-ліпшу Служницю.

— Чудово, — сказав Імператор. Він поманив її пальцем, і Служниця покірно вийшла вперед. Слуги не могли не підкоритися наказам. — Скажи мені, Вельмишановна панно Імпірінс, як звати цю Служницю?

На мить я заклякла, намагаючись пригадати її ім’я. На щастя, мені це вдалося.

— Лезер, — відповіла я. — Її звати Лезер дан Імпірінс.

— Значить Лезер. У мене з’явилася чудова ідея. Передай Лезер ось це лезо, — сказав він і простягнув мені кинджал.

Спантеличена його діями, я прийняла кинджал з його рук і простягнула Служниці. У залі запала тиша, повітря наелектризувалося від недоброго передчуття.

Імператор поклав руку мені на плече і прошепотів на вухо:

— Накажи їй здерти із себе шкіру. Нехай почне з рук.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що це за вимога. Він міг сам наказати Лезер зробити це.

Імператор поглянув мені у вічі і на його оманливо молодому обличчі розповзалася безжалісна посмішка.

— Ну ж бо.

Отже, він бажав, щоб саме я була відповідальною за те, що станеться опісля. Гаразд.

— Лезер, зріж шкіру зі своїх рук! — наказала я.

Лезер підкорилася. Вона почала звиватися в агонії.

Потім Імператор сказав мені віддати наказ, щоб вона перейшла до білування ніг, і я виконала його настанови. Шкіра Служниці відпадала кривавими шматками, її обличчя заливали сльози, та вона продовжувала зрізати шматок за шматком.

Увесь цей час Імператор не зводив із мене очей.

Я схаменулася, раптом усвідомивши, що маю якось відреагувати на цю картину. Зважаючи на те, чим я була, подібні звірства не викликали в мене жодних емоцій, але це, безперечно, мало підняти бурю емоцій у Сайдонії. Це б схвилювало будь-яку нормальну людину. Тим не менше, я відчувала, що вияв страху тільки підігріє азарт Імператора, а можливо, надихне на продовження тортур задля власної втіхи.

Що зробила б Сайдонія на моєму місці?

Я дивилася, як Лезер завиваючи від болю, продовжувала покірно виконувати наказ. Її крики заглушали всі інші звуки. Я намагалася збагнути, як саме маю відреагувати. Більшість із Вельмишановного Панства почувалися недобре. Інші потайки відводила очі. Були й такі, хто дивився на Лезер і ніби не помічав її. А решта, здавалося, отримувала задоволення від видовища.

Сайдонія б не стала мовчки спостерігати за цим.

Вона закричала б на Імператора і спробувала б захистити Лезер. Донія не могла спокійно дивитися на те, як знущаються над безпомічними створіннями. Саме тому тут замість неї була я.

Як ще могла відреагувати Сайдонія? Як?

Вона могла розплакатися.

Я не вміла плакати. Я просто була не здатна на це.

У цій ситуації я могла зробити тільки одне.

Тож я закотила очі, відкинула голову назад і дозволила своєму тілу осісти на підлогу, намагаючись зобразити, нібито більше не в змозі витримати це. Церемоніальні шати були настільки важкими, що коли я впала, у залі пролунав гучний брязкіт, а я залишилася лежати на підлозі: кожен мій м’яз був розслаблений, а дихання сповільнене — такий собі образ приголомшеної вразливості й слабкості. Роль була зіграна доволі правдоподібно. Я вправно обіграла ситуацію, уникнувши жорстокості Імператора і нейтралізувавши її. Можливо, це спрацює.

На хвилину в залі запала тиша, а потім роздався вибух сміху.

— Ми налякали дівча Імпірінсів? — вигукнув Імператор, — Підозрюю, що так і є. Де ж її наймані працівники? Підійдіть, не бійтеся, — у його голосі почулися нотки роздратування. — Я не збираюсь білувати жодного з вас. Розваги скінчилися.

Імператор, який тепер перебував у доброму гуморі, наказав їм віднести мене в нові покої.

Я не розплющувала очей, продовжуючи зображувати непритомність. Одягнена в екзокостюм і церемоніальні шати, я важила забагато, тож робітники зняли з мене найважчі деталі вбрання. Лезер продовжувала стогнати, тому в той час, як мене готували для транспортування в покої, я не втрималася і розплющила очі, щоб крадькома поглянути на Служницю — й роздратовано усвідомила, що Імператор збирається залишити її в такому стані.

Вона корчилася на підлозі, бо втратила забагато крові й більше не могла стояти на ногах, а її сукня наскрізь просякла кров’ю. Інші Служниці пройшли повз неї, ніби Лезер там і не було. Мене вразило, наскільки безпорадною стає істота, позбавлена свободи волі. Вона навіть не здатна на самозахист. У найпростішої комахи, і то є інстинкт самозахисту, але не в подібних істот.

— Коли вона нарешті замовкне і стихне цей пекельний крик? — запитав юнак, який підійшов до Лезер, щоб роздивитися її.

Я одразу впізнала його.

Високий, широкоплечий і рудоволосий. Соціальний статус Тайруса Домітріана видавала сама лише кількість очей, що були спрямовані на нього. У його зовнішності були неприховані вади, так само, як і в його аватарі: веснянки і ямочка на підборідді. На відміну від аватару, його очі блищали, майже сяючи від божевілля. Кожна клітина його тіла випромінювала шалену енергію — від цієї картини майже перехоплювало подих.

— Це так неблагородно. Зараз же припини скиглити, — мовив Тайрус до Лезер, ніби Служниця була в змозі його почути. — Хіба можна так себе поводити при Вельмишановному панстві?!

Біль повністю затьмарив залишки свідомості Лезер і вона була не здатна почути його або виконати його накази, тож юнак закотив свої блакитні очі, витягнув із кишені тонку циліндричну зброю і вистрілив спалахом світла їй у груди. Вона затихла. Я одразу зрозуміла: Служниця померла.

— Тайрусе! — з докором мовив Імператор. — Що я тобі казав про вбивство людей?

— Так, так, знаю, спершу слід отримати твій дозвіл, дядьку, — пробурчав Тайрус, зігнувшись у поклоні. — Але на свій захист можу сказати, що вона дратувала мене.

— Ех ти... — з ніжністю промовив Імператор, — вона й так уже була живим мерцем. Навіщо було пришвидшувати її смерть?

Тайрус схилив голову на бік: його блакитні очі з блідими віями блищали, а на губах грала божевільна посмішка.

Я пригадала все, що мені було відомо про Тайруса Домітріана. Після зустрічі з аватаром цього безумця я з цікавістю слухала розповіді Сутери ну Імпірінс про нього. Він був одним із найбільших посміховиськ Імперії. Призначення божевільного племінника своїм спадкоємцем було одним із найбільш правильних рішень Рандевальда Домітріана. Навіть його найзапекліші вороги не наважаться вбити Імператора, побоюючись його спадкоємця.

Я не помітила, як мої очі розплющилися ширше. Я усвідомила це, лише впіймавши на собі скептичний погляд дівчини, яка перебувала на іншому боці кімнати й дивилася прямо на мене — здається, вона була єдиною, хто звернув на мене увагу. Її чорне волосся спадало на плечі акуратними кучерями, а очі пильно мене вивчали.

Я знову зімкнула повіки, розсерджена, що вона помітила мій фарс. Мене понесли геть із кімнати, а Імператор тим часом продовжив головувати на зібранні. Усі й думати забули про знущання над Служницею.

Ці люди справді були жорстокими.

Але якщо вони становитимуть хоч найменшу загрозу для Сайдонії, вони довідаються, що я набагато жорстокіша.