Діаболік

19

ЦЕ НЕПРАВДА. Це не може бути правдою. Я сиділа на своїй віллі й відправляла повідомлення за повідомленням, але відповіді на жодне з них так і не отримала.

Я не звертала уваги на своїх Служниць, і хотіла лише швидше прокинутися від цього страшного кошмару.

Я відправляла чергове повідомлення, коли до вілли увійшов Гладдік. Я не чула сповіщення домофону.

— Сайдоніє, мені дуже шкода, — його обличчя було заплаканим.

Я поглянула на цього незнайомця, якого раніше ніколи не бачила, і відправила чергове повідомлення.

Цього разу вони обов’язково надішлють відповідь.

— Я не мав жодного уявлення про те, що станеться.

Мої батьки знали заздалегідь, але нічого мені не сказали, — Гладдік продовжив говорити: — Якби я знав, то попередив би тебе. Клянусь. Будь ласка, повір мені.

Я тут заради тебе!

— Тихо. Це просто якась гра. Це неправда, — загарчала я на нього. — Ти заважаєш мені.

Ніякої відповіді. Я відправила ще одне повідомлення.

— Послухай мене. Я — спадкоємець Сенатора, — сказав Гладдік, звертаючись до мене і наполегливо шукаючи своїми очима мої. — Одного дня я зможу самостійно ухвалювати рішення, і коли це станеться, у тебе буде союзник у родині Атон. Ти не одна...

— Мені байдуже до родини Атон. Ти говориш нісенітниці. Сенатор фон Імпірінс — це єдиний союзник, який мені потрібен.

— Твій батько помер. Тепер ти — Сенатор фон Імпірінс. Мені дуже шкода.

— Я сказала, тихо!

Він дратував мене тому, що змушував повірити в реальність побаченого: у те, що Імператор справді знищив родину Імпірінс тоді, коли мене не було поряд із ними. Змушував повірити, що Сайдонія померла, а я — та, яка перебувала тут заради того, щоб захистити Донію і стати жертвою замість неї, залишилася в живих, і всі мої старання тепер марні. Як я могла бути живою, якщо Сайдонія померла. Це було просто неможливо. Я б знала, якби вона померла. Я б це відчула. Я б знала про це. Всесвіт не може залишитися незмінним, якщо сама причина його існування зникла.

— Будь ласка, ти засмучена, — рука Гладдіка лежала на моїй руці, він намагався відірвати мене від панелі управління. — Ти повинна відпочити. Ми можемо поговорити про це...

— Відпусти мене.

Різкі слова зірвалися з моїх вуст, і коли я поглянула на це створіння, у мені більше не залишилося ні терпіння, ні бажання дослухатися до нього.

Якщо Сайдонія справді була мертвою, — мені була огидна сама думка про це, але, якщо це правда, тоді він мені більше не потрібен. У мене більше не залишилося причини бути з ним привітною. А якщо це було неправдою, тоді, як він посмів заявити, що це правда, як він посмів відривати мене від панелі управління.

— Сайдоніє, — він смикнув мене за рукав.

І тут я зірвалася.

Скочивши на ноги, я вдарила його кулаком прямо в обличчя. Хрускіт носа, який зламався після мого нищівного удару, сповнив мене таким задоволенням, що коли він закричав, я схопила його за волосся й потягла до дверей.

— Що ти робиш? Що ти робиш? Припини! Припини! — кричав Гладдік, намагаючись вирватися.

Я виштовхала його за поріг.

Гладдік схопився за своє закривавлене обличчя, шоковано дивлячись на мене.

— Якщо ти прийдеш ще раз, я тебе вб’ю, — із цими словами я зачинила двері.

Потім я відправила ще одне повідомлення у фортецю Імпірінс.

Відповіді не було.

Я не спала п’ять діб, і правда нарешті почала проникати в мою свідомість, нудотно прогризатися в мої нутрощі, душити моє горло. Навколо мене юрмилися Служниці, немов бездумні автомати, — якими, по суті, вони і були, — займаючись простими хатніми справами, на зразок підготовки мого одягу, щоб він мав належний вигляд, коли я надягну його наступного разу. Я не забувала наказувати їм вигулювати Дедлі. Незважаючи на всі тренування і дресуру, для того щоб вивести і загнати Дедлі назад до його кімнати, потрібно було кілька Служниць.

У всіх інших випадках мої думки хаотично блукали деінде.

Я усвідомила, що стою посеред кімнати, розгублено озираючись навколо. Кров Гладдіка перетворилася на темні бурі плями на килимі. Я стояла і витріщалася на них.

Усе здавалося сюрреалістичним і неправильним. Іншим.

Я вийшла за поріг вілли під великий небосхил куполу, у який лилося світло чотирьох сонць, і дивилася на них доти, доки очі не почали сльозитися. Я не знала, куди йти і що робити.

— Сайдоніє.

Я була готова вбити цю людину, ким би вона не була, але крізь завісу мого божевілля виринуло обличчя Невені. Її очі були червоними й запаленими від сліз.

— Тепер я — Намісник Люміни, Сайдоніє, — прошепотіла вона.

Я просто мовчки дивилася на неї.

Її нижня губа затремтіла.

— Я додзвонилася додому. Вона мертва. Імператор відправив своїх воїнів, і вони просто вбили мою матір. Він призначив мене Намісником замість неї, але мені заборонено повертатися на Люміну. Я запитала, тому що... тому що не знала, що мені робити далі. Але я повинна залишатися тут. Ти коли-небудь чула про Намісника, який віддалено керує планетою? Намісники — це не Сенатори. Вони мають бути там, де правлять. І... і як я поясню Ексцесам, які обрали мою матір Намісником, що відтепер я займу її місце? Мені лише сімнадцять років. Це схоже на жарт. Ця посада навіть не повинна передаватися у спадок, — вона поглянула на мене. — А ти відтепер — Сенатор фон Імпірінс, — вона зайшлася істеричним сміхом, а я просто стояла і дивилася на неї. — Сенатор Сайдонія фон Імпірінс!

Ось тоді я нарешті усвідомила: це був не кошмар і не галюцинації. Імператор зробив це. Він убив Сайдонію. Він убив Матір-Засновницю і Сенатора і планував посадити на їх місце дівчину, яка була в його руках. Мене. Він хотів, щоб я стала наступним Сенатором.

— Що нам тепер робити? — прошепотіла Невені. — О Боже, що нам тепер робити?

Я заплющила очі й відчула жар сонця на своїй шкірі. Тепер я стала Діаболіком без господаря. У мене більше не було причини продовжувати своє існування. Те, що я прибула сюди врятувати Сайдонію, і тим самим прирекла її на смерть, було схоже на якийсь злий космічний жарт. Це вона повинна була стати уповноваженим Сенатором. Вона повинна була жити. А натомість, вижила я.

Хоча, це не надовго.

З мене досить. Більше ніяких вдаваних посмішок і привітності: я більше не прикидатимуся тихою і слабкою. Перш ніж Імператор знищить мене, я скину свою маску і посію стільки руйнації, скільки зможу.

— Я вб’ю Імператора.

Я усвідомила, що сказала це вголос, лише тоді, коли Невені роззявила рота від здивування. Розплющивши очі, я побачила, що вона перелякано озирається.

— Не можна казати такі речі вголос. Це державна зрада! Тебе можуть заарештувати!

Я схопила її і рвонула на себе.

— Якщо ти хоч комусь перекажеш мої слова, — прошепотіла я, до болю стискаючи її плечі, — я розтрощу тобі череп. Зрозуміло?

У Невені відвисла щелепа. Вона швидко закивала головою.

— Не розкажу. Я нікому нічого не скажу.

Мені спало на думку, що її варто вбити, так само, як я вбила Сутеру ну Імпірінс. Це не буде складно: один рух, і я скручу їй шию. Якщо я цього не зроблю, вона може їх попередити.

Щось зупинило мою руку.

Я відштовхнула Невені і пішла геть, всередині мого серця утворилася порожнеча, і я знала, що вона нікуди не зникне, залишиться в мені до останнього подиху.

Тільки-но я ухвалила рішення вбити Імператора, моторошне відчуття дезорієнтації зникло, тепер я точно знала, у якому напрямку рухатися далі.

Я вб’ю Імператора. Я зроблю це сьогодні. А потім його Діаболіки знищать мене. Тепер моє життя вимірювалося не днями, а годинами, і я прийняла це.

Тільки-но я розробила план, я знала, що маю робити. Я зможу вбити Імператора, скориставшись ефектом несподіванки, до того ж, я достатньо добре знала схему Імператорського Двору, щоб здійснити свою безжалісну місію.

Я встигла вивчити модель поведінки Імператора. Після зустрічі зі своїми радниками він дозволяв собі кількагодинний відпочинок. До своєї опочивальні він завжди йшов вузьким коридором. Там я до нього і підійду. Я чекатиму на нього неподалік від опочивальні. Я зроблю вигляд, що гірко плачу. А потім впаду на коліна, як перелякане дівча, і мої плечі будуть здригатися від ридань. Після цього безпорадна, новоспечена спадкоємиця родини Імпірінс, — покірна і боязка Сайдонія, — почне благати вислухати її, заливаючись гіркими слізьми.

Імператор, переконаний в тому, що вже переміг родину Імпірінс, і впевнений, що податлива та слабка дівчина відтепер повністю в його руках, відішле Діаболіків геть і дозволить спадкоємиці підійти ближче, щоб почути її слова і насолодитися кожним звуком, що злітатиме з моїх вуст, коли я благатиму... про що? На що він сподівався? Побачити мій страх перед ним чи, можливо, розпач і бажання отримати його заступництво?

Це не мало значення. Я думала лише про той день, коли Імператор наказав Лезер зрізати із себе шкіру, і про те, наскільки жадібно він вдивлявся в моє обличчя в ту мить. Він був людиною, яка отримує насолоду від страждання й страху інших людей, або, можливо, саме страждання молодих дівчат дає йому найбільшу насолоду. У будь-якому випадку, я виконаю обіцянку і дам Імператору те, що йому найбільше подобається.

А потім він опиниться в моїх руках. Я засаджу кинджал прямо йому в серце. Якщо він буде достатньо близько, а його Діаболіки достатньо далеко, я зможу зробити так, що рана виявиться смертельною, яка подарує йому кілька хвилин агонії, перш ніж по нього прийде неминуча смерть. Якщо ж мені не пощастить, доведеться завдати удару прямо в аорту.

Коли я кралася коридором, засідання таємної ради було в самому розпалі. Я завжди уявляла, що останні години свого життя, які я проведу в очікуванні смерті, промайнуть дуже швидко, але зараз час здавався мені вічністю.

Я замислилася над тим, чи отримала Сайдонія відповіді на свої запитання про сенс життя і причини нашого існування, якщо не в загробному світі, то хоча б у хімічному імпульсі мозку, в останні хвилини перед смертю. Вона розповідала, що деякі люди перед смертю бачать світло, що відкриває всі таємниці Космосу. Сподіваюсь, вона його побачила. Я розмірковувала над тим, чи було їй страшно в останні хвилини життя. Розмірковувала, чи...

Ці думки краяли мені серце.

Чи був у неї час, щоб згадати про мене, і подумати, чому її Діаболіка немає поряд, щоб захистити її?

Двері відчинилися і за поріг вийшла Енміті, щоб оглянути коридор. У напівтемряві Діаболік рухалася, немов великий тигр.

Вона побачила мене.

— Сенаторе фон Імпірінс, що ви тут робите?

Ми дивилися одна на одну, і в мене не було виправдань.

Вона завжди ставилася до мене з підозрою. Настав час виправдати її очікування. Я була її ворогом. І за хвилину я стану її смертю, або вона стане моєю загибеллю.