Діаболік

44

ТІЛЬКИ-НО ТАЙРУС переступив поріг моєї вілли, Сайдонія впала на коліна і простягла руки до його долонь, щоб прикласти їх до щік й виказати йому свою повагу.

— Ваше Високопреосвященство, Сенатор фон Імпірінс наразі не...

Я вийшла з-за спини Тайруса.

— Доніє, усе гаразд. Він усе знає.

Донія звелася на ноги й поглянула на Тайруса своїми великими переляканими очима, поки він здивовано розглядав її, продовжуючи тримати за руку.

— Він знає?

— Мені все відомо, — запевнив її Тайрус. На тлі його високого зросту й розвинутих м’язів вона виглядала такою маленькою. — Сенаторе фон Імпірінс, прийміть мої співчуття з приводу загибелі вашої сім’ї.

— Дякую, — промовила Сайдонія.

Тайрус напівобернувся до мене: він виглядав схвильованим і розгубленим, що було йому не властиво. Раптом я все зрозуміла й відчула гострий біль. Ще кілька хвилин тому він вважав, ніби ми порозумілися і вирішили всі питання. Тепер він знав, що це не так.

— Немезіда пояснила мені, у якій ситуації ви опинилися. Мушу визнати, я й досі здивований.

Донія сором’язливо кивнула.

— Сподіваюся, що я не створю зайвих проблем Вашому Високопреосвященству.

Тайрус пройшовся по кімнаті, роздивляючись навколо. Якою б гарною не була моя вілла, вона тьмяніла порівняно з пишністю його судна.

— Розумієте, — промовив він, — це може спричинити серйозні проблеми. Видавати себе за представницю Вельмишановного Панства — це злочин, що карається смертю. Коли ви розповісте, ким є насправді, — якщо трапиться така нагода — зрозумійте, що більшість Вельмишановних Панів бачили і спілкувалися з Немезідою... Після того, як я зійду на престол, має минути певний час, поки я не здобуду справжню силу й владу, тому на початку мені знадобиться підтримка вельмож. Я не зможу просто взяти й оголосити Немезіду самозванкою, очікуючи при цьому, що це зійде їй з рук. Той факт, що вони спілкувалися з Діаболіком, як із рівнею, Вельмишановні Пани сприймуть як особисту образу. Вони захочуть побачити, як покарають винних.

Донія прикрила рота рукою.

— О, Ваше Високопреосвященство, не дайте їм заподіяти шкоди Немезіді! — вона знову впала на коліна. — Ви повинні захистити її. Я не можу жити без неї.

Ці слова прозвучали як відлуння давніх спогадів: останні тижні у фортеці Імпірінс; її погрози вбити себе, якщо я помру. Стривожена, я впала на підлогу поряд із нею і обійняла її. Вона не зводила очей із Тайруса.

Він схвильовано дивився на неї згори вниз.

— Я зроблю все, що в моїх силах, аби врятувати Немезіду, Сенаторе фон Імпірінс. Але ця розмова буде марною, якщо я не здолаю свого дядька.

— Але якщо здолаєте...

Він став на коліна і знову взяв Сайдонію за руку.

— Тоді Немезіда житиме. Клянусь вам, — він поглянув на мене й немов зазирнув у саму душу.

Я глибоко вдихнула. Мені здавалося, що єдине, у що я можу вірити у цьому Всесвіті — це в любов Тайруса до мене.

Мабуть, він прочитав мої думки, тому що вираз його обличчя став ніжнішим.

— Її життя для мене значить більше, ніж ви можете собі уявити, — сказав він.

Донія відсторонилася від мене.

— Немезідо, — мовила вона, усе ще не зводячи очей з Тайруса, — мені потрібно поговорити з Його Високопреосвященством наодинці.

Я не одразу зрозуміла, що це був наказ.

— Ти хочеш, щоб я вийшла?

— Так, — відповіла Донія, навіть не поглянувши в мій бік.

Довгий час я була Сайдонією Імпірінс. Тривалий час я сама віддавала накази. Було дивно знову опинитися в ролі підлеглої. Ні, не просто підлеглої. Я була Немезідою дан Імпірінс, а Донія була моєю господинею.

Раптом думка, яка ніколи раніше не турбувала мене, здалася неприємною і дивною. Я знала, що Сайдонія ніколи не сприймала мене як власність. І я ніколи не повинна була виконувати її накази — наші відносини були не такими. Але в подібних випадках вона сприймала як належне той факт, що її воля не обговорюється.

Здається, Тайрус здогадався, про що я подумала.

— Це має безпосереднє відношення до Немезіди. Вона повинна залишитися.

— Ні, — сказала я. Сайдонія бажає поговорити з ним на самоті, отже, так і буде. — Я залишу вас наодинці.

Із цими словами я вийшла, давши змогу двом Вельмишановним Панам поговорити один з одним без мене.

Минали хвилини. Потім минуло півгодини. Весь цей час я робила підтягування. Нарешті Донія зайшла в кімнату і стояла мовчки, спостерігаючи за мною, а на її обличчі застиг вираз, який я не могла зрозуміти.

Я опустилася на підлогу.

— Тайрус уже пішов?

— Так. Я сказала йому, що тепер бажаю поговорити наодинці з тобою.

Тобто вона не збирається розповідати мені, про що вони розмовляли. Мабуть, моє незадоволення відобразилося на обличчі, тому що брови Донії злетіли вгору й вона насупилася.

— Він дуже переживає за твоє майбутнє.

— Так, звісно.

— Дуже переживає, — наголосила вона, а потім невпевнено промовила: — Він... любить тебе. Сильно.

Рум’янець залив моє обличчя.

Вона уважно поглянула на мене.

— І ти теж до нього не байдужа, — вона нахилила голову і хвилину стояла, розгладжуючи свою спідницю. — Ти довіряєш йому? — нарешті запитала вона.

— Я вже говорила тобі, що довіряю.

Вона стисла руки в маленькі кулачки і підняла голову.

— Я пам’ятаю твою здогадку щодо Великих Змагань. Ти сказала, що Тайрус має відношення до тієї аварії.

— Звісно, — відповіла я, не розуміючи, чому вона про це згадала зараз, — він сам мені розповідав.

— Ти усвідомлюєш, що Дандрас помер, Немезідо. Тебе не бентежить, що Тайрус здатний відібрати в людини життя?

— Це був нещасний випадок.

— Та невже? Він знав про ризик. Він пожертвував життям людини заради політичних ігор. Той, хто з такою легкістю здатен пожертвувати життям однієї людини, може легко піти на більші жертви.

Подібні вчинки були властиві таким людям, як я і Тайрус, але для Донії, вони могли здатися справжнім варварством. Я ретельно продумала свою відповідь.

— Тайрус не бажав його смерті. А я вірю, що наміри мають значення. Крім того... — я іронічно посміхнулася, — я сама не безневинна. Ти на власні очі бачила, як я вбила людину.

— Це була зовсім інша ситуація, — м’яко відповіла вона і скривилася.

Я не сказала вголос те, про що думала. Ні, це не було іншою справою. Сутера ну Імпірінс не повинна була помирати. Це не було нещасним випадком.

— Я лише... я хвилююся, Немезідо...

— Якщо ти переживаєш за мене, то дарма. Це я повинна захищати тебе, а не навпаки. Про що ви розмовляли? Тепер у тебе якийсь дивний настрій.

Вона підійшла до одного з вікон, що виходило на небесний купол, сонце освітило її волосся, яке все ще залишалося штучно знебарвленим.

— Пам’ятаєш, що я сказала тобі перед твоїм від’їздом із фортеці? Я сказала, що радше помру, ніж втрачу тебе.

— Як я можу таке забути? — тремтячим голосом відповіла я.

Вона знову поглянула мені у вічі.

— Я люблю тебе, Немезідо. Дуже. Мабуть... якщо бути відвертою до кінця, я люблю тебе так само, як і Тайрус.

— Я не думаю... — я замовкла. Спершу я подумала, що Донія неправильно зрозуміла почуття Тайруса до мене.

Але, можливо, це не так. Я згадала її реакцію на мою пропозицію зблизитися з Гладдіком. Тоді я вирішила, що вона засмутилася, бо не бажала ні з ким його ділити.

Мені не спадало на думку, що вона засмутилася, бо не бажала ні з ким ділити мене.

— Ти завжди була зі мною, — промовила Донія, її голос прозвучав глухо і відсторонено. — Коли мати кричала на мене, а батько пропадав на роботі, ти була поряд, і мені більше нічого не було потрібно. Коли на соціальних форумах я повинна була шукати собі партнера серед вищих Вельмишановних Панів, то розуміла, що мені ніхто не потрібен. У мене вже було все, чого я бажала. Я хотіла лише одного — щоб ми з тобою завжди були разом. Мені важко бачити, як ти дивишся на нього, Немезідо. Знати, що ти здатна на подібні почуття — це чудово, але мені боляче це бачити.

— Ох, — це все, що я змогла сказати. Я не знала, що робити. — Доніє...

Донія підняла тремтячу руку, її щоки покрилися яскравими плямами.

— Ти не повинна нічого казати. У тебе ніколи не було вибору: любити мене чи ні. Ти була змушена мене любити. Це несправедливо. Це ніколи не було твоїм особистим вибором, і я завжди знала, що не можу скористатися цим. Я ніколи не стану цього робити, ти це знаєш. Я ніколи цього не зроблю.

— Мені не потрібна машина, щоб нав’язати почуття прив’язаності... — ці слова було складно вимовити, навіть після практики з Тайрусом. — Я дійсно люблю тебе. Ти врятувала мене, коли інших Діаболіків вбили. Ти не повинна була цього робити. Ти хотіла, щоб мене звали Немезідою Імпірінс, без дан. Я завжди думала, що ти дурненька і смішна, але відколи я тут...

— Що? — в її голосі прозвучала тьмяна надія.

— Я почала розуміти, про що ти завжди говорила. Що ти мала на увазі. Я нарешті зрозуміла, якою надзвичайною ти була, — я відвела погляд убік. — Я усвідомлюю, яка ти неймовірна. Ти завжди була моєю найкращою подругою, хоча мала бути просто власницею. Ти ніколи не вважала, що я — річ. Навіть тоді, коли я сама так думала.

Очі Донії наповнилися сльозами.

— Ти вважаєш, що з Тайрусом щось не так? — запитала я, бажаючи почути відповідь. — Мені важлива твоя думка. Вона для мене важливіша, ніж усі інші.

Вона похитала головою.

— Ні, Немезідо. Не починай сумніватися в чомусь через мене. Якщо в тебе почуття до Тайруса, тоді я хочу, щоб ти була з ним щасливою. Я бажаю цього більше всього на світі. Повір мені.

— Чому ти так говориш? — раптом у мене закралися підозри. — Що ви сказали одне одному? Ти лякаєш мене.

Вона підійшла, міцно стисла мої руки і піднесла їх до щік.

— Прошу тебе, ні про що не хвилюйся. Ми просто зрозуміли, наскільки ти важлива для нас обох. Просто я дещо розгубилася, коли він почав говорити про вибір.

— Який вибір?

— Важко сказати. Думаю, йому не подобається ідея повернути мені статус Сенатора фон Імпірінс, адже це призведе до багатьох проблем. Він хвилюється за тебе. І я дуже рада, що це так. Впевнена, він знайде рішення. А тепер давай змінимо тему, — вона стисла скроні. — У мене болить голова. Не принесеш мені опіумної мазі?

Її слова не переконали мене. Я знайшла мазь, але Сайдонія була не налаштована продовжувати розмову. Вона сиділа біля вікна, із сумом вдивляючись у далечінь, і здавалося, ніби їй було достатньо, щоб я просто сиділа поруч. Я сиділа і прислухалася до її дихання — як це було раніше, у фортеці, і розмірковувала над нашою незавершеною суперечкою.

Ніщо в нинішніх обставинах не втішало мене. Мені здавалося, ніби ми втрьох на краю прірви, а під нами — бездонна, темна порожнеча, і я підозрювала, що навіть далекоглядний Тайрус не здатен розгледіти, що очікує нас на дні.