Діаболік

17

СПОДІВАЮЧИСЬ, що найближчим часом про мене забудуть, я почала надовго залишатися в себе на віллі. Коли до мене приходили відвідувачі, які висловили свою підтримку моїм діям на арені, Служниці, скоряючись моєму наказу, не впускали їх. Я прикидалася хворою перед усіма, крім Невені.

На щастя, у мене був Дедлі, з яким я проводила багато часу.

Спочатку він поводився вороже і був готовий розірвати мене, тільки-но я наближалася до нього. Тоді я заборонила Служницям підходити до нього і виділила йому окрему кімнату на віллі. Переконавшись, що за нами ніхто не спостерігає, я безсоромно скористалася своєю перевагою в силі, щоб навчити його покорі. Коли він рушив на мене, я притисла його до землі, змусивши показати свого живота. А коли він спробував укусити мене, я стиснула його загривок і тримала доти, доки він не здався.

Спершу я не була впевнена, що монстра, вирощеного для вбивств на арені, можна приручити. Дедлі уособлював таких грізних тварин, що спроба поводитися з ним, як із собакою, означала випустити з виду лева і забути про ведмедя в ньому. Мало-помалу Дедлі навчився слухатися мене. У нього навіть виявився лайливий бік натури. Коли ввечері я поверталася до своїх покоїв, він радісно і захоплено бігав навколо мене, доки я не гладила його. А потім смикав мене за поли одягу, щоб я із ним погралася. Я помітила, що коли я водила пальцями по підлозі, імітуючи рухи маленьких тварин, він залюбки хапав мої пальці і ганявся за ними.

Єдиною проблемою, що виникла в процесі приручення Дедлі, став обмежений простір, у якому йому доводилося жити, і надлишок енергії, яку йому потрібно було кудись витрачати, так само, як і мені. Найдовший кронштейн Імператорської фортеці, що простягався на десятки кілометрів космічного простору, давав нам можливість здійснювати енергійні прогулянки подалі від цікавих очей.

Під час однієї з таких прогулянок по Берневал Стрітч до нас приєдналася Невені. Вона перелякано підстрибнула, коли підбіг Дедлі.

— Ти впевнена, що хочеш залишити його?

— Його легко контролювати. Він швидко вчиться. О, у мене є дещо для тебе, — я дістала з кишені її намисто. — Дякую тобі. Я знаю, що ти осоромилася, розкривши його справжнє призначення на людях. Я ніколи цього не забуду.

Вона обережно взяла намисто.

— Мені байдуже, що про мене подумають інші. У них у всіх теж є зброя. Вони лицемірять, вдаючи, що я вчинила аморально, бо носила із собою це, особливо після того... — її голос зірвався, — після того, що Салівар і Дівайні зробили зі мною.

Я промовчала, тому що не знала, як її втішити, тож вирішила, що не варто й намагатися.

— А де твоя зброя? — запитала Невені, хитро всміхаючись. — У тебе повинна бути зброя. Я точно знаю. Я нікому не скажу.

Я не носила із собою зброї, бо сама була зброєю. Але я відчувала, що маю відповісти на її запитання, тому збрехала у відповідь:

— У черевику. У підошві заховане лезо.

— А чому ти не використала його в бою проти Дедлі?

— Я... я не така смілива, як ти, щоб продемонструвати його перед натовпом людей.

Невені розсміялася і штовхнула мене вбік.

— І це говорить дівчина, яка стрибнула на арену, щоб врятувати Ексалтіда, — вона зупинилася. — Я більше не можу йти на цих підборах. Йди далі без мене, Сайдоніє.

Я попрощалася з нею і відчула, що почала ставитися до неї поблажливіше після її останнього вчинку. У ній було щось таке, за що я цінувала її, майже довіряла їй, але не настільки, як Сайдонії. Коли ми з Дедлі продовжили прогулянку, я засумувала за її компанією.

Але принаймні тепер я могла рухатися швидше, до того ж Енміті припинила мене переслідувати, тож я не могла не скористатися цим. Я пришвидшила ходу. Дедлі пожвавішав, також готовий перейти на біг. Ми з ним не були істотами, які здатні насолоджуватися повільним рухом.

Я рвонула вперед. Відколи мої м’язи зменшилися, я ще не бігала так швидко, і на моє превелике задоволення, Дедлі, у якого енергія теж била через край, не відставав від мене. Ми дуже швидко добігли до кінцевої точки, і мої легені приємно й уривчасто видихали повітря, а м’язи тремтіли, бо вже здерев’яніли без тренувань.

Мені було важко підтримувати образ фізично слабкої дівчини. Пес із нетерпінням крутився в мене під ногами, щось винюхуючи. Я дозволила йому відпочити, а сама тим часом поглянула на стіну із символами родин й іменами спадкоємців. З часу мого першого візиту на ній з’явилися нові імена сімей з різних куточків Імперії.

Спочатку я просто пробігла очима написи. А потім почала пильніше придивлятися і читати прізвища.

Белвезери. Волстроми. Амадори. Ротесеї. Це були імена тих родин, які нещодавно об’єдналися навколо мене. Їхнє прибуття до Імператорського Двору не привернуло стільки уваги, як поява дочки Великого Єретика, тому я навіть не усвідомлювала, скільки з них нещодавно прилетіли до Хризантеміуму.

Їх усіх викликали сюди так само, як і Сайдонію.

Поки я читала нові написи на стіні, у мені прокинулися всі інстинкти й почали бити на сполох. У «Валор Новус» з’явилося безліч нових облич, на які я навіть не звернула уваги. Але ця стіна сімейних символів продемонструвала мені сувору дійсність.

Родина Сайдонії не була винятком, коли до Імператорського Двору викликали дитину замість батьків. Просто вона була першим дитям із великої родини, поміж усіх інших, кого забрали від батьків. Імператор збирав спадкоємців у своїй фортеці.

Але навіщо йому це потрібно? І чим це все закінчиться?

Мій перепочинок настільки затягнувся, що Дедлі почав нетерпляче крутитися під боком. Він почав видавати дивні звуки, тож я повернулася до нього. Він кинувся до мене, але не для того, щоб вкусити. Він почав лизати мою щоку.

На мій подив з моїх вуст зірвався якийсь булькаючий звук. Мені знадобилася хвилина, аби відчути, що я посміхаюся і зрозуміти, що то був за звук.

Щойно я засміялася. Засміялася.

Я відсторонилася від собаки, взяла його прив’язь і змусила бігти в ногу зі мною, тремтячи всередині. Мої пальці торкнулися губ, на яких з’явилася ця незапланована посмішка.

Що зі мною відбувається?

— Моя мама... ем, я хвилююся.

Сайдонія знову використовувала аватар Матері-Засновниці, через що її високий голос і невпевнені запитання, звучали ще безглуздіше.

— Хвилюється про мене? — перепитала я.

— Певною мірою, — відвела очі Донія.

Звичайно, Мати-Засновниця не переживала за мене. У неї повинно бути кілька інформаторів при Імператорському Дворі. Мабуть, вона вже чула про мою витівку на арені й скандал, що потім розгорівся.

— Перекажи всім у фортеці, що в мене все гаразд. Я зробила необачний крок, але це більше не повториться. І я запевняю, ем, себе, що більше не буду робити нічого подібного. Тут люди швидко переключають свою увагу. Про мене швидко забудуть. Хоча я...

— Що?

— Не думаю, що ми з Гладдіком продовжимо спілкуватися після цього випадку. Мені дуже шкода.

Він був не вартий її. Одного дня я все їй поясню.

На мій подив, Донія пропустила це мимо вух, як щось неважливе.

— Розкажи мені про себе. Я хвилююся.

Я знала, що цього разу вона мала на увазі себе.

Зі мною все гаразд. Хотіла б сказати я, щоб одразу заспокоїти її, але вона так дивилася на мене, навіть очима Матері-Засновниці, що в мене защемило в грудях.

Якщо хтось і міг відповісти на моє запитання, то це вона.

— Зі мною все гаразд. Просто... — я згадала Дедлі і те, як він лизнув моє обличчя. Згадала, що я зробила після цього. — Я трохи не в собі останнім часом. Я не звикла до подібної поведінки. Я сміялася.

— Ти що? — ахнула Донія.

— Гібрид собаки кинувся до мене. Я думала, він хоче мене вкусити, але натомість він почав леститися до мене. Собака лизнув мене і намагався привернути мою уваги. І це просто сталося. Я розсміялася. Але я не хотіла, цього робити.

— Неме... е, Сайдоніє, цього не слід боятися.

Її слова змусили мене оборонятися.

— Я не боюся.

На її губах промайнула тінь посмішки.

— Я знаю. Ти нічого не боїшся. Я не це мала на увазі. Я просто хотіла сказати, що ти не повинна хвилюватися через те, що розсміялася.

— Ти не розумієш. Це не схоже на мене. Це може означати, що зі мною щось не так.

— Пригадай... — вона видихнула, як і я, помітивши, як важко схитрувати, намагаючись сказати все, під час незахищеного зв’язку. — Пригадай той день, коли в тебе з’явився власний Діаболік — Немезіда, і як деякі частини її мозку збільшили? Це зробили, щоб вона могла полюбити тебе, — її голос затремтів. — Але ви не просто створюєте частину мозку для людини. Якщо він є, то він залишається. Б’юся об заклад, Немезіда б змогла полюбити й інші речі, якби їй випала така нагода. Б’юся об заклад, вона б також могла навчитися сміятися.

— Це смішно. Ми говоримо про Діаболіка.

— Або ми говоримо про дівчину, — тихо промовила Донія, — дівчину, яку ростили чудовиськом, тому вона сприймає себе як монстра, ми говоримо про людину, яка ніколи не дозволяє собі відчувати, тому що думає, що не повинна цього робити...

— Нісенітниці. Ти кажеш дурниці.

Але я згадала Енміті, чиї інстинкти Діаболіка змушували її переслідувати і вистежувати мене, щоб розкрити мої секрети. Енміті, яка забула про всі свої підозри, тільки-но побачила, що в мене є незвичайна здатність ставитися до таких істот, як вона, як до людей. Здавалося, ніби їй було потрібне це розуміння, ніби вона жадала його.

Чи можемо ми насправді бути чимось більшим, ніж я собі коли-небудь уявляла?

Здається, Донія так вважає.

— Хіба ти не розумієш, чому Немезіда ніколи не сміялася? Вона ніколи не дозволяла собі сміятися, ніколи не знаходила привід для сміху. Я не знаю, на що було схоже життя в загоні, але, мабуть, це було жахливо. І я ставилася до неї не набагато краще.

Цього разу займенник «я» відносився до її матері, звичайно.

— Коли в неї з’явилася, ем, ти, і Немезіді сказали, що вона повинна оберігати тебе, вона поставилася до своїх обов’язків настільки серйозно, що навіть не дозволяла собі сміятися. Якби тільки в неї була можливість утекти від усього, стати самою собою і зрозуміти, що своїх почуттів не варто боятися. Це було б прекрасно. І справді чудово.

У мені почало наростати роздратування.

— Якщо все, що ти говориш, — правда, якщо... якщо Немезіда була б здатна на подібні почуття, то Діаболік нічим би не відрізнявся від людини, крім своєї фізичної сили.

— Можливо, так і є. Вони не настільки різні, як ти вважаєш, — зціпила губи Донія. — Я завжди так думала. І завжди говорила тобі про це.

Я заплющила очі. Я все ще пам’ятала ту маленьку дівчинку у своєму загоні. Пам’ятала здивований вираз обличчя Сутери за мить до того, як я її вбила. Я згадала всі ті життя, які відібрала.

Ці вчинки робили мене хорошим Діаболіком.

Бути хорошим Діаболіком означало бути жахливою істотою.

Якби я була людиною, то усе, чим я була, усе, чим я стала, було б ганебним, збоченим і мерзенним. Я була або доволі непоганим Діаболіком, або жахливою людською істотою.

— Це безглузда розмова. Я більше не можу говорити. Мені час іти, — сказала я.

— Але...

— Я закінчую цю розмову! — я перервала зв’язок із Сайдонією і залишилася на віллі. Я поглянула на Дедлі, який дрімав у кутку, і вирішила завтра виставити собаку на арену і позбутися його. А потім він підняв голову, відчувши мій пильний погляд, і подивився мені у вічі, його вуха стали сторчма і в моїх грудях защемило, бо я знала, що не зроблю цього.

Що зі мною трапилося? Раніше я відчувала прихильність тільки до Донії. Вона була для мене всім, а тепер цей дурний гібрид генної інженерії змушує мене поводитися, як ірраціональна ідіотка.

Я навіть забула сказати Донії про те, що спадкоємців з усієї Імперії збирають у Імператорському Дворі, а це була головна причина мого дзвінка.

Але це не було катастрофічно і могло почекати до наступного разу.