Діаболік

36

КОЛИ МИ З ТАЙРУСОМ повернулися до Хризантеміуму, на його честь влаштували свято. Імператор особисто вийшов привітати нас у «Валор Новус», що гудів від голосів людей у блискучому святковому вбранні.

— Наш герой! — щиро посміхнувся Імператор і сердечно обійняв Тайруса. — Розкажи ж нам про те, як ти придушив повстання. Ти відкрив ампулу з Розчинним Туманом?

— А, ви про це? — Тайрус спокійно підняв флакон. Натовп ахнув і відступив назад. Усі одразу здогадалися, що це таке. — Знаю, ви наказали мені скористатися цим, але після розмови з коханою... — він обняв мене за талію і притягнув до себе. — Вона переконала мене поглянути на Люмінарців по-іншому. «Коханий, — мовила вона, — це розумні істоти. Тож апелюй до їхнього розуму!» — він обвів натовп здивованою посмішкою. — Ви можете цьому повірити? За її порадою ми просто... все обговорили.

Тепер вираз обличчя Імператора став похмурим, що й не дивно. Щойно Тайрус саботував політичний курс свого дядька на очах у вельмож, які уважно слухали його промову. Імператор наказав йому вбити правлячу верхівку Люмінарців. Натомість, Тайрус залишив їх у живих.

— Ти взяв на себе забагато повноважень, — м’яко промовив Імператор, але в його голосі вчувалася погроза.

— Пробач, Дядьку. — Тайрус відпустив мене і впав на коліна, хапаючи руку Імператора і притискаючи її до своєї щоки. Запала абсолютна тиша, натовп затамував подих. А потім Тайрус промовив доленосні слова: — Я просто подумав, що Люміна — багата провінція, а зважаючи на те, що наша казна майже пуста...

Натовп дружньо ахнув від подібного легковажного розголошення такої страшної державної таємниці. Імператор зблід.

— ...мені здалося не доцільним, — продовжив Тайрус, — починати широкомасштабний конфлікт. Принаймні, не робити цього тоді, коли я можу використати свою силу переконання і домовитися з ними, — він замовк, дивлячись на дядька знизу вгору і вдаючи розгубленість. — Я подумав, що Ваше Високопреподобство схвалить моє рішення. То ви кажете, що я вчинив неправильно?

Імператор зміряв Тайруса лютим поглядом, вени на його шиї набрякли, і він ледь стримував свій гнів. Я подивилася в інший бік і побачила, що Сигна, з неприємною посмішкою на вустах, уважно спостерігає за тим, як розгортаються події. Вона не була дурепою. Сигна чітко усвідомлювала, як Тайрус щойно скомпрометував Імператора. Але чи здогадувалася вона, що це все було сплановано? І якщо так, то чи скористається вона ситуацією, щоб намовити сина проти Тайруса?

Імператор вирвав руку і повільно обвів поглядом усіх Вельмишановних Панів, які щойно вперше почули про те, що імператорська казна у вкрай плачевному стані... і які вперше побачили: тоді, як Імператор жадав крові, Спадкоємець Прімус виступив за примирення й апелював до здорового глузду...

Я спіймала погляд Тайруса і пильно поглянула йому у вічі. Наскільки точно він усе прорахував: повернувся з грандіозною перемогою, що гарантувала йому збір серйозної публіки. Він чекав саме на цей момент, щоб зробити перший крок проти свого дядька. Сьогодні він ані хвилини не вдавав із себе божевільного. Він відмовився від цієї хитрості. І коли я знову поглянула на Вельмишановну Панно Сигну, то її здивований вираз обличчя підказав мені, що вона також це помітила.

Імператор нарешті видавив із себе слабку посмішку. Він підняв Тайруса з колін.

— Ти дуже здивував мене, племіннику, — попри люб’язний тон, його погляд був холодним і безжалісним.

— Сенатор фон Імпірінс добре на мене впливає, — відповів Тайрус, знизуючи плечима. Він знову притиснув мене до себе. — Без неї я б не знав, що робити.

— Це я вже бачу.

У голосі Імператора не було й нотки тепла, а коли я мигцем поглянула на нього, його обличчя нагадувало маску смерті. Мене переповнили погані передчуття. Це був переломний момент. Які протистояння не виникнуть у Тайруса з його дядьком надалі, які смертельні бої за трон вони не вестимуть, цей момент стане відправною точкою.

Мене здивувало, із яким полегшенням я повернулася до своєї вілли вперше за останні кілька тижнів. Дорогою я навіть насолоджувалася відрегульованою красою залитого сонцем небесного куполу, що вже не здавався настільки вражаючим після перебування на поверхні справжньої планети і знайомства з її жахливою погодою.

Тут, у Хризантеміумі, усе було заздалегідь продумано. У повітрі не роїлися комахи, хіба що ті, яких спеціально створили для саду. У легенях не збиралася волога. Рослини не билися за місце під сонцем і не росли в довільному, хаотичному порядку. Єдиними організмами в цьому місці, які діяли не за планом, були людські істоти.

Мій погляд вихопив улюблене дерево Дедлі. Груди здавило від гострого болю.

Я все ще думала про свого улюбленця, коли ступила на поріг вілли, тож не одразу помітила зміни. Але коли мої очі звикли до слабкого освітлення, то побачила, як одна зі Служниць доглядає за новою рослиною — жасмином, а інша підшиває нову сукню.

Кожен м’яз у моєму тілі напружився. Я тихо стояла і прислухалася. Тут хтось був. Я чула звук, не схожий на монотонні й повільні кроки моїх Служниць. Хтось зробив кілька кроків, зупинився і повернувся.

Я рушила до сусідньої кімнати, у якій ховався незваний гість. Хто б це не був, йому доведеться все мені пояснити, інакше на нього чекає смерть за те, що він проник сюди.

Я переступила поріг.

Сайдонія обернулася до мене з виразом невимовного полегшення на обличчі.

— Ось ти де! А я вже почала хвилюватися.

Від потрясіння я застигла на місці, як вкопана. Роззявивши рота, я споглядала цей міраж. Безумовно, це просто якийсь обман. Сайдонія була мертва. Але ця дівчина...

Вона змінила свою зовнішність: тепер у неї була бліда шкіра, біляве волосся і світлі очі — елементарні заходи перестороги, щоб ввести ворогів в оману. Але це, безперечно, була Сайдонія.

Я не вірила у привидів або духів. Але інших пояснень у мене не було. Я стояла мовчки навіть тоді, коли вона обняла мене своїми тендітними руками і поклала голову мені на плече.

— О, Немезідо, з тобою все гаразд!

Це був запах Сайдонії. Її улюблена лавандова олія. Це не могло бути правдою. Цього просто не могло бути. Я з’їхала з глузду!

Я відсахнулася.

— Я збожеволіла.

— Ні, ні, це не так, — очі Донії наповнилися сльозами. — Це довга історія. Але тепер я тут, Немезідо. Зі мною все гаразд.

Я ковтнула. Я простягла руку, торкнулася її — мені перехопило подих, коли пальці відчули тепло живої плоті, і я різко відсмикнула руку.

— Розкажи мені, — прошепотіла я.

Коли вона знову потяглася до моєї руки, я відскочила назад. На її обличчі з’явився біль.

— Ти не підійдеш ближче?

— Ні, — мій голос прозвучав дуже тихо. Я боялася її, боялася, що вона виявиться лише моїм видінням.

— Коли ми востаннє з тобою розмовляли, — почала вона, — ти була знервована. Ти вперше засміялася. Пам’ятаєш? І це збентежило тебе.

Я видихнула. Це було цілий Всесвіт тому, здавалося, ніби відтоді минуло мільярди років. Тоді Дедлі ще був живий, Сайдонія перебувала на відстані гіперпростору в передавачі, а Тайрус — лише незнайомцем, безумцем у натовпі...

— Я знала, що ти сердитимешся на мене, тому не сказала, що збираюся сюди, — вона коротко, нервово засміялася. — Я не сказала про це ні Матері, ні Батьку. У нас усе ще був ідентифікаційний чіп Сутери ну Імпірінс, тож я скористалася ним, щоб викрасти з корабля вантажне судно і підготувала документи, відправивши її сюди, як твого Церемоніймейстера Етикету. Я думала, що погляну, як ти живеш, переконаюся, що з тобою все гаразд, а потім полечу назад...

Мої ноги підкосилися. Я впала на підлогу, не в змозі відвести від неї очей, не в змозі навіть вдихнути повітря.

Вона стала на коліна навпроти мене, на її обличчі читалася безліч почуттів.

— А потім я почула, що нашу фортецю знищили.

— Донія, — здивовано прошепотіла я. Це була вона. Вона була тут. Вона була жива!

— Тому я прибула сюди, але тебе тут уже не було, Немезідо. Я так хвилювалася за тебе!

— Донія! — зірвалося з моїх вуст і я кинулася до неї.

Донія скрикнула, коли я збила її з ніг, стискаючи в обіймах. А потім вона засміялася, і це був наймиліший звук в усьому Всесвіті. Вона жива, вона жива...

Я помітила, що здригаюся, а з мого горла вириваються звуки, схожі на плач, і я знала, що Донія злякалася. Вона намагалася вирватися з моїх обіймів, але я не відпускала, я не могла відпустити її. А потім вона видихнула:

— Немезідо, ти надто сильна, мені боляче.

Я послабила хватку. Вона обхопила моє обличчя своїми маленькими руками і поглянула мені прямо у вічі:

— О, Немезідо, я теж сумувала за тобою. У тебе все добре?

Мені знадобилася мить, щоб відповісти на це смішне запитання.

— Ні, — сказала я.

Вона сумно посміхнулася.

— Мені також було несолодко.

Але тепер усе зміниться. Для нас обох.

Донія тут. Вона жива. Більше мені нічого не було потрібно ні від цього буття, ні від цього Всесвіту. Я більше не сумнівалася в існуванні вищих сил, в існуванні чогось доброго, справедливого і благородного, про що розповідали вікарії під час служби у Великій Геліосфері, адже тепер я мала доказ. Зорі ніколи не дадуть свого благословення Діаболіку, але в той момент я була ладна впасти на коліна перед Живим Космосом за те, що він повернув мені Донію.

Я не дозволю забрати її знову. Але тривога не полишала мене, притаївшись на межі свідомості. Донія була живою, однак якщо її знайдуть, вона помре. Якщо люди дізнаються, що вона — справжня Сайдонія Імпірінс, її стратять за державну зраду, за те, що вона прислала сюди замість себе мене, а мене стратять за те, що я видавала себе за неї. Тайруса також стануть допитувати. Імператор накинеться на свого племінника, а родини на зразок Пасусів, залюбки здіймуть шум, щоб знищити останні натяки на вплив сім’ї Імпірінс.

Але які в мене альтернативи? Сайдонія не може переховуватися, вдаючи із себе Церемоніймейстера Етикету й очікувати на смерть Імператора. Вона по праву була галактичним Сенатором і спадкоємицею свого батька.

Упродовж наступних кількох днів я обдумувала цю проблему. Я не виходила з вілли, байдуже викидаючи повідомлення від Тайруса або ігноруючи його запрошення. Після такого заплутаного і неспокійного періоду, здавалося, що вся дивина і незрозумілість мого Всесвіту зникли, а натомість прийшла ясність: Сайдонія знову була тут, я була її Діаболіком, і моє призначення знову стало чітким і зрозумілим. До того я запитувала себе, як Всесвіт може продовжувати своє існування без неї і як я сама могла жити. Як виявилося, шукати відповіді на ці питання мені більше не потрібно.

Донія хотіла знати все про моє життя в Хризантеміумі, тому я переповіла всі деталі, настільки обережно і холоднокровно, наскільки змогла. Я розповіла про те, як відштовхнула від себе Гладдіка. На мій подив, вона лише посміхнулася і м’яко промовила: «Ох, Немезідо», ніби це не мало для неї жодного значення. Моя розповідь про те, як Елантрі не вдалося змусити мене висловити єретичні переконання, викликала слабку посмішку. Після згадки про той фатальний день, коли стратили її сім’ю, на обличчі Сайдонії залягла тінь печалі.

Я змушена була на деякий час перервати розповідь, бо з її очей полилися сльози, а потім запала тиша, у якій чути було лише плач Донії. Я гладила її плечі, намагаючись заспокоїти.

Я ніколи не вміла обійняти і втішити. Коли я жила у фортеці Імпірінс, обійми нагадували мені дивний танцювальний рух, якому мене ніхто не міг як слід навчити. Але з Тайрусом я почала освоювати ази, і тепер ці навички стали мені в пригоді.

— Усе буде добре, — прошепотіла я, і її сльози нарешті висохли.

— Розкажи мені, що трапилося далі, — попросила вона, витираючи щоки долонею.

Мені не хотілося згадувати минуле. Згадка про ті жахливі дні після її уявної смерті, була для мене як ніж у серце.

— Я була вбита горем, — видавила я із себе. Я намагалася поглянути на свої спогади збоку, ніби вони належали якомусь незнайомцю. — Я пішла вбити Імператора.

Донія ахнула.

— Я билася з його Діаболіком — Енміті. Вона б убила мене, якби не... Спадкоємець Прімус. Спадкоємець Імператора.

Очі Донії розширилися від подиву.

— Тайрус Домітріан?

— Так. Він убив Енміті, — тепер я шепотіла, щоб нас ніхто не почув. Тайрус відправляв своїх власних ботів, щоб вони двічі на день перевіряли мої покої на наявність прихованих камер. — Ми з ним порозумілися, Доніє.

Коли я розповіла їй про наші плани стосовно відновлення репутації Тайруса, щоб він зміг у майбутньому виступити проти дядька і покінчити з ним, Донія схилила голову мені на плече.

— Ми помстимося за твою сім’ю, — сказала я.

— О, Немезідо, це здається дуже небезпечним. Я не можу втратити ще й тебе.

— Ти не втратиш мене.

Але вона мала рацію. Це було небезпечно. Раніше це не хвилювало мене, але тепер, коли вона тут, потрібно все переосмислити. Я більше не могла видавати себе за Сайдонію фон Імпірінс, тому що це було посяганням на її законне місце. Настав час покласти край цьому обману. Але якщо я чекатиму, доки Тайрус стане Імператором, йому доведеться покарати мене в науку для інших.

Я глибоко вдихнула. Я радо заплачу цю ціну. Я завжди знала, що мій обов’язок — віддати життя за Донію.

— Що за людина, Тайрус Домітріан? — запитала в мене Сайдонія.

При згадці про нього, моя шкіра стала гарячою і напруженою. Я відвела погляд, побоюючись, що вираз мого обличчя викаже мене.

— Розумний, — принаймні мій голос прозвучав нейтрально. — Напрочуд розумний. Він продумує кожен свій крок.

— А він... ти можеш йому довіряти?

Так. Але в її присутності казати подібне було дико.

— Настільки, наскільки я довіряю всім, окрім тебе.

— Ти розкажеш йому про мене?

— Ні.

Це прозвучало різко. Сайдонія випросталася, схвильовано дивлячись на мене.

— Ти, — я торкнулася її підборіддя, — залишишся тут і нікому не показуватимешся, поки я щось не придумаю. Я не можу... — у мене пересохло в роті, а серце забилося частіше. — Я не можу знову втратити тебе.

— Знаю.

— Це знищить мене.

— Знаю, — вона обняла мене, і я відчула сльози на своїй шкірі. — Я теж люблю тебе, Немезідо.

Я зітхнула. Це були слова, яких я не могла вимовити, але Донія зрозуміла моє серце. Коли мова йшла про Донію, воно в мене було. І якщо Тайрус увесь цей час ніс мене через річку, то я готова була стати скорпіоном і згадати про свою справжню сутність: я захищу Сайдонію за будь-яку ціну. Вона завжди буде для мене на першому місці, навіть якщо мені доведеться встромити своє жало в Тайруса.