Легенди та лате

7

Наступного дня, щойно Тал з’явився зі своїми інструментами, Вів із гордістю продемонструвала йому гномську кавоварку. Гоблін зацікавлено розглядав її, засунувши великі пальці за пояс. Коли прийшла Тандрі, Вів познайомила їх.

— Чарівно, — сказав Тал, віддавши низький уклін.

— Ви добре попрацювали, — відповіла Тандрі, вказуючи на інтер’єр. — Я пам’ятаю, яким це місце було раніше.

Від цих слів гоблін трохи запишався, Вів бачила, як складно йому було стримувати усмішку, та він лиш кивнув і сказав своє коронне:

— Гм.

Почали надходити посилки з учорашньої прогулянки на ринок. їх доставляли аж до вечора.

Тал розвішав на стінах ліхтарі, а Тандрі з Вів розпакували й розставили на полицях посуд, розгорнули килимок і поставили під вікнами столи та стільці.

Опівдні Тал відлучився, щоб виконати «невеличке доручення». Незабаром він повернувся, намагаючись втримати заважку дерев’яну вивіску. Важко дихаючи, Тал поставив її лицем до себе і схвильовано забарабанив по ній пальцями.

— Ну, — почав він, — тре’ було б запитать, але... здається, ти ще нічо’ не вигадала. А в нас досі нема вивіски. Я помізкував і вирішив, що. коротше, — Вів могла б заприсягтися, що його щоки почервоніли. — О, боги, — зітхнув Тал і обернув вивіску.

Вона мала форму щита, а по діагоналі на ній були вирізані два слова, розділені мечем, обриси якого Вів умить упізнала.

— Звісно, не обов’язково її використовувать. Просто в мене з’явилась ідея, і було трохи вільного часу, і я подумав... ну, тобі тре’ вивіска. Не можна, щоб люди думали, наче тут досі конюшня, — напружено пробурмотів Тал.

На табличці був напис:

~ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ~

— Тале, — Вів відчула, як до горла підступив клубок. — Вона ідеальна.

— Добре, — сказав гоблін. Й обома руками посунув вивіску до Вів.

Тандрі задумливо кивнула:

— Легко запам’ятовується. А що таке лате?

— Зернова вода з молоком, — театрально прошепотів Тал, визираючи з-за вивіски.

Тандрі скривилася.

Вів засміялася і підняла вивіску вище, щоб помилуватися нею.

— Хоча б заради цього я приготую вам справжнє лате, і ви його скуштуєте. У мене в холодильній ямі є глечик свіжого молока, і я сьогодні вранці тренувалася.

— Гм. Давай спершу почепим вивіску.

Вів була достатньо високою, щоб, стоячи на стільці, дотягнутися до залізного кронштейна і почепити підвіски на гачки. Тал заздалегідь чітко відміряв відстань.

Утрьох вони відійшли і замилувалися вивіскою.

— За один добрий вчинок слід віддячити іншим. Як щодо тієї молочної зернової води? — всміхнулася гоблінові Вів.

Тал скорчив незадоволену гримасу, але жадібно спостерігав за Вів, яка демонструвала весь процес, нарешті спінюючи молоко під срібним носиком, з якого струменіла пара.

Орчиця налила молочну піну в горнятко і поставила його перед гобліном. Він спершу переводив погляд з напою на Вів, а тоді, обережно подмухавши, зробив ковток.

Його очі розширилися.

— От срань. Молочна зернова вода. Щоб я вкляк, — він зробив більший ковток і обпік язик.

— Я повинна це спробувати, — сказала Тандрі.

Тал віддав їй горня, а сам зі свистом втягував повітря, щоб остудити ошпарений рот.

Тандрі зробила обережний ковток, посмакувала ним, заплющивши очі, й визнала напій чудовим.

— У Тьюні є гноми. Чому вони не подають такого? — здивовано запитала вона.

— Хтозна! Але хай би і не починали, — відповіла Вів. — Принаймні доки я не закріплюсь!

— Випиймо за це, — сказала Тандрі й зробила більшенький ковток. Її хвіст задоволено хльоснув.

— Я заберу це назад, дяки, — озвався Тал, потягнувшись рукою до горнятка. — Хіба ти не маєш сама навчитись таке готувать?

— Я прочитала книжку, яку прислали разом із кавоваркою, але це своєрідне мистецтво, — відповіла вона, повертаючи гоблінові горнятко.

— Ходи сюди. Я тебе навчу, — сказала Вів.

Вона всміхнулася і вперше відчула, що ця будівля, це місто, ця місцина... її. Тут вона буде завтра, післязавтра, і через пів року, і через рік.

Удома.

***

— То, кажеш, відкриття завтра? — запитала Тандрі.

Вони сиділи втрьох за одним зі столиків на вулиці, потягуючи свої напої.

— Сподіваюся, — відповіла Вів. — Хоча не зовсім розумію, чого очікувати. Якщо чесно, я трохи нервуюсь. Мене не полишає відчуття, що я ще щось маю зробити перед відкриттям, але не знаю, що саме. Тож, думаю, я просто зроблю це: полізу в бій і якось уже розберусь... по ходу справи.

— Ну, в ідеалі бійки не буде, — криво посміхнулася Тандрі. — Але невже ти справді думаєш, що зненацька перед твоїми дверима з’явиться натовп клієнтів? Ти не збираєшся якось рекламуватись?

— Рекламуватись?

— Пустити поголос. Дати оголошення. Найняти крикуна, щоб люди знали, що ти відкрилась.

Вів була приголомшена.

— Я ніколи про таке не думала.

— Це навіть трохи дивно, враховуючи, як ретельно ти все спланувала, — сказала Тандрі.

Це був комплімент і водночас докір.

— Я просто натрапила на кафе в Азимуті. То й подумала, що тут теж може таке бути.

— А там були клієнти?

— Звичайно.

— І це вже сама по собі реклама. Ти побачила, що люди купують каву, і вирішила спробувати сама. А тоді зрозуміла, що варто взятися за цей бізнес.

— Гм. А ти, здається, знаєш про це в рази більше, ніж я. Тоді... що ти пропонуєш?

Тандрі подумала, перш ніж відповісти. Вів це в ній подобалося.

— Нічого страшного, якщо ми завтра відкриємося. Це нам погоди не зробить. Як на мене, головна проблема в тому, що хай навіть ти всьому місту оголосиш, що продаєш каву, — ніхто не знає, що воно таке, як донедавна не знали і ми з Талом.

Тал кивнув.

— Тож, — продовжила Тандрі, — можливо, треба спершу їм показати. Гм. Я про це подумаю. Завтра влаштуємо пробне відкриття, але, по правді, я б не очікувала чогось особливого. Не хочу, щоб ти розчарувалася.

Вів насупилася.

— Після ваших схвальних відгуків я і не думала, що переконати інших буде настільки складною справою.

— Не думаю, що тобі варто хвилюватися, — промовила Тандрі, на мить торкнувшись її руки. — Я лише кажу, що наші очікування мають бути більш реалістичними.

Вів замислилась, та зненацька її налякав чийсь голос:

— Що ж, панно, схоже, ви тут уже облаштувалися!

— Лейні! — зраділа Вів. — Здається, так.

Лейні всміхалася, її обличчя було схоже на зів’яле яблуко.

— Досі не второпаю, що ви тут робите, але місцина стала чудова, — вона примружилася, розглядаючи вивіску. — Ніт. Нічого. Не. Ясно, — усміхнулася Лейні й поставила на стіл тарілку з темним круглим пирогом. — Здається, у вас свято, а сьогодні в мене якраз день випічки.

— О, е-е, дякую, — затинаючись, сказала Вів. Вона представила Тала і Тандрі, Лейні кивнула їм і помахала рукою. — Можна запросити вас посидіти з нами і випити? — Вів підняла своє горнятко. — Я вам покажу, що саме тут роблю.

Лейні театрально зазирнула в чашку і принюхалась, але знову замахала руками:

— Ой, не треба. Останнім часом мій шлунок не сприймає нової їжі. А вам смачного, тільки принесіть завтра тарілку, — сказала вона і пішла назад до себе.

Вів дістала столові прибори й розрізала пиріг — як вони припустили, інжирний. Всі відкусили по шматочку. Втрьох вони сиділи й надзвичайно довго жували, старанно ковтали, невиразно бурмотіли компліменти... але перезирнувшись, розреготалися і погодилися, що пиріг був абсолютно неїстівним.

Вони ще трохи посиділи й поговорили. Тал першим допив свій напій.

— Гм. Бачу, все вже готово, мені ти заплатила... — сказав він, потупивши погляд у стіл. — Гадаю, моя частина роботи зроблена, наскільки можна. У доках, звісно, ще повно справ.

— Що ж, сподіваюся, ти прийдеш, — сказала Вів. Їй було важко не виказати голосом розчарування. Вона вже звикла, що Тал завжди поруч. — Заходь — і питимеш каву, коли схочеш. Сподіваюся, що схочеш.

— Мо’, як тре’ буде, — відповів він.

Вів простягнула йому руку.

— Заходь у гості, Тале.

Він відповів рукостисканням, його долоня потонула в її.

— Ти теж, Вів. Ми добре попрацювали.

Чомусь з його вуст ці слова звучали особливо зворушливими.

— Було приємно познайомитися з тобою, Тале, — сказала Тандрі.

Кивнувши їм обом і злегка вклонившись, гоблін пішов.

Вів подивилась йому вслід, і її серце занило.

***

Тандрі засукала рукави і заходилася мити горнятка у відрі для миття посуду й ставити їх сушитися, а Вів пішла в комору і дістала довгу гірлянду з гостролиста, яку купила, коли вранці ходила по молоко.

Вона довго дивилася на Чорнокрова на стіні, а тоді причепила на нього гірлянду, протягнувши її з одного кінця в інший. Орчиця відійшла назад, критично оглядаючи свій витвір.

— Вийшло гарно, — сказала Тандрі, витираючи руки. Її слова вивели Вів із задуми.

— Я просто подумала... Сама не знаю, що я подумала.

— Раніше ти могла будь-якої миті схопити його і замахнутися, — відповіла Тандрі. — Він був зброєю, — сукуб задумливо поглянула на Вів. — Тепер це реліквія. Прикраса. Спогад з минулих часів.

Вів кивнула.

— Може, ти й маєш рацію.

Тандрі всміхнулася їй, майже вищеривши гострі ікла.

— Зазвичай так і є. Врешті-решт ти до цього звикнеш.

— Що ж, вибач мені, але сподіваюся, щодо завтрашнього дня ти помиляєшся.

— Якщо все-таки ні, не розчаровуйся.

Вів пирснула.

— Постараюсь.

Але вона все одно хвилювалася.

Поки Тандрі прибирала, Вів пішла до зали і того місця, де лежав у сховку камінь скальвертів. Вона тричі тупнула по плитці — на щастя, — і дістала з кишені клапоть пергаменту.

Де лінію магії бачу,

Там камінь скальвертів горить —

До мене притягне удачу

І серця бажання здійснить.

— Я вже піду, — гукнула Тандрі, ввійшовши до зали і знову налякавши її.

Вів поспішно запхала клаптик назад у кишеню. Сукуб здивовано на неї зиркнула.

— Е-е, чудово! Звісно. Побачимося завтра. Я спробую заснути, але, чесно кажучи, не думаю, що зможу.

— Я впевнена...

Раптовий стукіт і гуркотіння змусили їх обох обернутися до входу кав’ярні.

Вів висунула голову з дверей.

Тарілка Лейні так і стояла на кованому столику, а от забутий інжирний пиріг, майже цілий, зник.

Тандрі теж визирнула з дверей і гмикнула.

— Що за чортівня? — запитала Вів.

— Ну, хай хто це зробив, — відповіла Тандрі, — мені його дуже, дуже шкода.